Написав, присвячую вірш відважним людям які здолали фашизм: ветеранам та дітям війни!
Написав, присвячую вірш відважним людям які здолали фашизм, ветерананм та дітям війни, тим хто боровся на фронті та у тилу, нашим землякам, зокрема!
Коли не гасне тільки зірка в небі, коли згасає віра у життя,
Говориш у окопі тихо «треба», інакше рід розтопчуть як сміття.
Інакше сльози матері солоні, впадуть на землю, що вже не твоя,
І стисне зморшками покриті скроні, фашистський говір, у хаті слід німецького взуття.
Нагне гілля своє наша калина, торкнеться гронами востаннє до землі,
Відірве німець матір у дитини, затягне вузол й серце у петлі…
Згасне лелеки гомін коло хати, затихне річки радісний танок,
І долю радісну фашист прийде забрати, покинувши в дверях дівча вінок…
Згорять щасливі посмішки й надія, у попіл перетворять святий люд,
В золі ледь жеврітимуть рештки віри, і крик людей, що наче квіти мруть…
Пустеля звільнить сад від яблук пишний, дитячий спів загубиться у ній,
І посмішка була, що наче вічність, тікатиме з земель моїх мерщій…
То що, життя моє того вартує, щоб зберегти калини рясний цвіт,
Радіти коли вітер в лице дує, онуку на коліні трима дід,
Коли в селі, на вільній землі рідній, стомившись батько вип'є молока,
Коли любов, і слів слід не потрібен, або коли малюк від матері втіка…
Чи можу я життям не заплатити за свій безкраїй рідний горизонт,
Рясні сади, снопи за край набиті, і батька після жатви міцний сон…
Чи можу опустити руки низько, схилити голову, покірним бути тут,
Чи можу стати на землі гнилим я листям, яке розтопчуть ті, хто сюди йдуть?
Ні, стисну у руках зброю холодну, зігрію віру серцем льодяним,
Змирившись з смертю, долею, голодний, піду віддать життя за річки спів,
Життя за віру, за свободу, неньку, за прохолодний вітер у садку,
І в вишитій сорочці ще біленькій, зірвуть мене як чорнобривця в квітнику…
Так тисячу ночей жила країна, так жили кожна матір, донька, син,
Слова ці сльози немовлят, дитини, палало все, був лише у серці тин,
Не знала втоми воля, мужність, слава, і героїзму зовсім не було,
Була колиска у очах і мама, життя лише в очах живе й жило…
Подякувати мало, мало пам'ятати, вклонитись мало до землі,
Не мало тільки як Вони стояти, й не дати знов «ожити» тій петлі…
Ряснійте коси рідної країни, живи її засмучена земля, і посміхайтесь,
Ми одні єдині, Богом захищені неначе немовля.
Пройдуть роки, уроки, мудрість стане, зітреться в пам'яті хлопчини рясній сміх,
Але ніколи Бог не перестане, гойдать колиску нашу й нас усіх,
Народжується новая країна, і нові люди люблять, що Її,
І грім у небі стиглий знову гримне, і заспівають «Ще не вмерли...», солов"ї.