Написав, присвячую вірш відважним людям які здолали фашизм: ветеранам та дітям війни!

Коли не гасне тільки зірка в небі, коли згасає віра у життя,

Говориш у окопі тихо «треба», інакше рід розтопчуть як сміття.

Інакше сльози матері солоні, впадуть на землю, що вже не твоя, 

І стисне зморшками покриті скроні, фашистський говір, у хаті слід німецького взуття.

Нагне гілля своє наша калина, торкнеться гронами востаннє до землі, 

Відірве німець матір у дитини, затягне вузол й серце у петлі… 

Згасне лелеки гомін коло хати, затихне річки радісний танок,

І долю радісну фашист прийде забрати, покинувши в дверях дівча вінок…

Згорять щасливі посмішки й надія, у попіл перетворять святий люд,

В золі ледь жеврітимуть рештки віри, і крик людей, що наче квіти мруть…

Пустеля звільнить сад від яблук пишний, дитячий спів загубиться у ній,

І посмішка була, що наче вічність, тікатиме з земель моїх мерщій…

То що, життя моє того вартує, щоб зберегти калини рясний цвіт,

Радіти коли вітер в лице дує, онуку на коліні трима дід, 

Коли в селі, на вільній землі рідній, стомившись батько вип'є молока, 

Коли любов, і слів слід не потрібен, або коли малюк від матері втіка…

Чи можу я життям не заплатити за свій безкраїй рідний горизонт, 

Рясні сади, снопи за край набиті, і батька після жатви міцний сон… 

Чи можу опустити руки низько, схилити голову, покірним бути тут,

Чи можу стати на землі гнилим я листям, яке розтопчуть ті, хто сюди йдуть?

Ні, стисну у руках зброю холодну, зігрію віру серцем льодяним, 

Змирившись з смертю, долею, голодний, піду віддать життя за річки спів,

Життя за віру, за свободу, неньку, за прохолодний вітер у садку,

І в вишитій сорочці ще біленькій, зірвуть мене як чорнобривця в квітнику…

Так тисячу ночей жила країна, так жили кожна матір, донька, син, 

Слова ці сльози немовлят, дитини, палало все, був лише у серці тин,

Не знала втоми воля, мужність, слава, і героїзму зовсім не було, 

Була колиска у очах і мама, життя лише в очах живе й жило…

Подякувати мало, мало пам'ятати, вклонитись мало до землі,

Не мало тільки як Вони стояти, й не дати знов «ожити» тій петлі…

Ряснійте коси рідної країни, живи її засмучена земля, і посміхайтесь,

Ми одні єдині, Богом захищені неначе немовля. 

Пройдуть роки, уроки, мудрість стане, зітреться в пам'яті хлопчини рясній сміх,

Але ніколи Бог не перестане, гойдать колиску нашу й нас усіх, 

Народжується новая країна, і нові люди люблять, що Її,

І грім у небі стиглий знову гримне, і заспівають «Ще не вмерли...», солов"ї.