За яку країну воюємо?

У лютому 2022 року я шукав будь-які можливості, щоби повернутися із Європи до України. В Голандії, де був в відрядженні, купив потриманий джип, який одразу по приїзду передав військовим. Разом зі мною кордон перетинали, чимало чоловіків призивного віку. Вони теж повертались, щоби стати на захист Батьківщини. Нагадаю, що це було у розпал інформаційного шуму про те, що Київ впаде за 72 години. Тоді мотивація кожного була однозначна – я в Україні, буду захищати її чим можу. Надзвичайне національне піднесення, готовність до самопожертви, допомога всім чим можемо, справжній патріотизм – все це втримало Україну від поразки. В сторону були відкладено все, що розʼєднувало – політичні та ідеологічні відмінності, національні та релігійні особливості, амбіції та жадоба до вигоди.

З того часу минуло три роки, ми відвоювали десятки тисяч квадратних кілометрів і знову втратили сотні квадратних кілометрів. Декілька десятків тисяч українців повернулись до дому на щиті, ще більше були поранені та зникли безвісти. Молодих і старих, військових і цивільних... Це – шалені втрати для майбутнього нашої нації. 

Але ми вистояли як країна та суспільство. Ми будемо жити. Питання – як?

На четвертому році повномасштабної війни і дванадцятому році вторгнення росії ми призвичаїлись жити в реаліях агресії. Ви помітили, що останнім часом на деяких дошках оголошень в Полтаві, поряд із портретами загиблих почали знову клеїти портрети політиків, кандидатів кудись там – у мери, депутати, президенти?! Знову зʼявилась політична реклама. До поштових скриньок знову кидають політичні газети та буклети. На вулицях міста проводять соціологічні опитування. Знову відкриваються громадські приймальні та проводяться зустрічі з виборцями. 

Скажіть, тільки мені здається це не нормальним?!

Ситуація, яка розганяється довкола мобілізації також поза межею мого розуміння та прийняття. Так, держава робить помилки в цьому напрямку. Так, є перегини. Так, страждаємо всі ми, в тому ж числі і реальний сектор економіки. Але зловтішатися вбивством військовослужбовців ТЦК, допускати підпали та підриви військкоматів – це поза межею добра і зла. 

Так само, як поза межами моралі заробляння на війні, толерування корупції з будь-якими військовими закупками – від зброї до харчування. Переплати на швидкості та кількості я можу зрозуміти, торгівлю життями – ні. 

Що ж тоді у нас відбувається? Ми змирились з тим, що хтось щось за нас вирішить? Що потрібен мир будь-якою ціною? А чи ми розуміємо, що ціна того миру – спокій наших дітей та онуків? Чи розуміємо ми, що географічні втрати України внаслідок перемирʼя визначаються не тільки боєздатністю військових підрозділів на фронті, але і згуртованістю суспільства в тилу?

Можна скільки завгодно боронити українську землю під Покровськом, поливаючи кожен клаптик кровʼю українських бійців. Але кордон буде визначатися в тому ж числі і тими «хто втомився» чи не втомився глибоко в тилу.

Висновків не буде. Буде констатація. Здається у період між лютим 2022 та лютим 2025 ми звернули кудись не туди. Потрібно повертатись на правильний, державний курс. 

І на останок. Завтра чи післязавтра, після завершення війни, Перемоги на фронті у нас все одно залишиться шанс втратити Україну. Через все ті ж інструменти – корупцію, пристосуванство, байдужість, лицемірство та популізм. 

ДумайТЕ!