Якою буде Україна завтра?

Тобто – люди з активною життєвою позицією. Такі люди завжди першими були на майдані, вони першими пішли добровольцями на війну, вони завжди були в авангарді політичних змін. Але на жаль, саме тому вони першими  і гинуть на фронті. У кожного з нас є перелік людей у записній книжці, телефони яких ти ніколи не видалиш, але які тобі вже ніколи не подзвонять. 

З ними наша пам’ять та думки.

Загибель таких людей – це велика втрата для нації. Саме вони були б на передовій відбудови України, її модернізації, зміни правил гри в політиці та бізнесі.

Але їх вже не буде. Можливо будуть інші – не менш відповідальні та не менш патріотичні. Можливо.

Проте я точно знаю, що в політиці завжди будуть ті, для кого компроміс – це єдиний спосіб співіснування. Вчора в Партії регіонів, сьогодні в За майбутнє, завтра в Слугах чи Європейській солідарності. Ще вчора вони ділили владу з ківами та мамаями, блокували всі реформаторські та патріотичні ініціативи, а сьогодні знову стають лібералами та героями-волонтерами, видаючи кошти громади за власні пожертвування, безбожно при цьому їх розкрадаючи. 

Мене тут питали на днях – як я ставлюсь до видачі повісток в кафе та ресторанах, а також як ставлюсь до того, що хтось в ручному режимі припиняє такі перевірки? Так от, відповідь проста. Питання національної безпеки та оборони сьогодні є найбільш пріоритетними. Військкомати мають виконувати свою роботу. Але звісно, при цьому слід не забувати, що є ще інший фронт – економічний. І він не менш важливий. Набої, коптери, техінка має купуватися за якісь гроші. Ці гроші заробляють роботодавці.

Що ж стосується того, що хтось може в ручному режимі припинити законні дії представників військкоматів – то тут все просто. Це – ганебно, недалекоглядно і не правильно. Якщо є місце таким фактам, їх потрібно оприлюднювати. Але з доказами, не голослівно.

Проте найбільше мене турбує інше. Перше, турбує те, що досі у нашому суспільстві є люди, для яких це війна – не їхня. Друге, мене турбує що з’явились люди, які втомилися від війни. Третє, мене дратує, що поступово піднімають голову люди, для яких війна перетворюється на політику. І нарешті останнє, мене обурює той факт, що поруч з нами живуть, ходять, дихають одним з нами повітрям люди, для яких війна є заробітком. 

Я боюсь, що завтра, після Великої Української Перемоги на світ Божий повилазять всі ті, хто відсиджувався подалі від війни. В прямому та переносному сенсі. І правила життя не зміняться. Не зміняться цінності та пріоритети. Не оновиться еліта – політична та бізнесова. 

Це дуже страшна перспектива для країни.

Що треба робити, щоби цього не сталося? Треба кожному з нас на своєму рівні наближати ці зміни, не спускати корупціонерам, не толерувати подвійні стандарти, не кидати сміття повз смітники та не перевищувати швидкісний режим на дорозі. Треба розуміти, що війна – не тільки на фронті, але і потім в політиці та економіці. І це також відповідальність кожного. Хочеш змін – роби їх! 

Так як було раніше, не буде ніколи. Не має бути!