День, коли хочеться подякувати без офіціозу
Є деякі дати, коли я
рідко відвідую масові, офіційні вшанування. Не тому, що щось не так, а тому, що
є відчуття, як ніби віддаєш шану дорогим людям у засвітах, хочеться зібратись з
думками, подумати про їх життя, яке було віддане за наше майбутнє.
Це День перемоги, День пам'яті жертв Голомодору, і
чорнобильські дати - 26 квітня і 14 грудня
На Лубенщині біля Мгару є Алея пам'яті
чорнобильців. Кожна берізка тут посаджена на честь і в пам'ять
героїв-рятівників. Є іменна берізка Олександра Лелеченка, заступника начальника
електричного цеху ЧАЕС - її висадили першою. Наш земляк з Новооріхівки помер 7
травня 1986 року, звання Героя України йому присвоєне посмертно.
За 21 рік з моменту закладення алеї вона значно
розрослась. Дехто занадто передчасно залишає цей світ через підірване здоров'я,
але саме ліквідатори врятували увесь світ.
Це фото зробили мої помічники, яких я залишив
подалі. Хотів на одинці відвідати це місце, читав усі імена, знайшов знайомі
прізвища родин, яких знаю особисто. І коли йдеться про можливість підтримати ще
живих, захистити обіцяні державою пільги і соцзахист, роблю це. За кожною датою
і цифрою - чиєсь життя.
Окрім того, що вдалося відстояти виділення з
держбюджету ще цього року видатків для чорнобильців, боровся за кожну гривню у
бюджеті-2018.
А ще лоббіюю поправку в законодавстві, щоб після
смерті ліквідатора, родина не втрачала статус, а продовжила мати державну
підтримку. Я знаю що таке, коли доводиться доглядати за хворим в родині, за
важкохворим, і як це впливає на життя родини, скільки витрат на це йде. Це той
мінімум, як ми маємо забезпечити, щоб наша вдячність була не тільки на словах.
Хоча я не знаю, як можна віддячити за врятований
світ...
Низько вклоняюсь живим і вічна пам'ять Героям...
