«Червоні маки» моєї сім’ї

Моя бабуся по батьковій лінії, Фросина Степанівна,  1927 року народження, у віці 15-ти років ,1942-го року була забрана в Німеччину на роботу. В так звану  першу хвилю остарбайтерів. Тоді Рейх намагався допомогти тим німецьким родинам, члени яких  були призвані до лав Вермахту. Робочою силою - молодими дівчатами переважно з України.  З п’яти років бабуся лишилася сиротою. Так як батько її, який працював на власній землі з родиною,  загинув 1930-го року від рук більшовиків. Селянські повстання кінця 20-х початку 30-х років масово прокотилися Україною. Моя прабабуся, залишившись сама з малими дітьми, в 1933-му році померла від голоду. Так більшовики розправилися за прадіда-повстанця. Бабуся, його донька,  вижила тільки тому, що її врятували від голоду сусіди. А пізніше забрали далекі родичі…

Про перебування в Німеччині вона завжди згадувала тільки добре, в родинному колі. Працювати не лінувалася,  ніяких утисків, знущань чи принижень з боку «німецьких господарів» не було. По закінченні війни бабуся повернулася до родичів на Кіровоградщину, все життя пропрацювала в колгоспі.

Мій дід, по батьковій лінії, 1927 року народження,  Анатолій Терентійович, тяжко перехворів в ранньому дитинстві менінгітом, але чудом вижив (ліків від нього тоді ще не було). Внаслідок чого, осліп на одне око, онімів і оглух. Залишився родинний спогад, що коли німці 1942-го року, окупувавши село, прийшли до їхньої хати, вони не повірили, що юнак хворий. 15-ти річного хлопця залишили у спокої після того, як він не почув, коли німець вистрелив прямо в нього над вухом…  Окрім дідуся, в родині було ще два молодших брати і сестра. Їхній батько, мій прадід Терентій, провоював на фронті всю війну, залишився живим, ніколи ні про що не розповідав. Прабабуся Ліза залишилася  сама з дітьми в чималій, на п’ять кімнат, і на два ходи, глиняній хаті. Німці зайняли чотири кімнати. А бабуся з малими опинилися в одній... Малим мій батько ще знаходив німецькі патрони на горищі тієї хати.

А ось як війна пройшлася по родині чоловіка. Його дідусь по маминій лінії, Олександр Данилович, вісімнадцятилітнім юнаком в 1941-му році пішов добровольцем до лав Червоної Армії. Його частина, яка була майже неозброєна,  потрапила в полон в перші місяці війни. І невдовзі він разом з іншими бійцями опинився в Німеччині. Розповідав, що доводилося виконувати найтяжчу роботу, багато хлопців загинуло від непосильної праці, знущань і катувань німцями. Його самого врятував літній німець ( всюди є Люди), який вивозив трупи наших бійців. І забрав напівживого хлопчину з тієї катівні. В німецьких таборах він залишався до 1944-го року. Був визволений з полону  військами союзників, повернувся до армії, де і перебував до закінчення війни. Після чого повернувся додому, на Полтавщину.

Село бабусі мого чоловіка по маминій лінії, Олександри Григорівни, під час війни було окуповане німцями. В домі її батьків поселилися 12 солдат німецького шпиталю. Бабуся завжди хвалилася своїм молодшим братом, називаючи його не інакше, як героєм. У свої 9-ть років він відважився на дорослий вчинок. Одного вечора, коли німці  позасинали, він позбирав їхні гвинтівки і потопив в копанці в кінці городу. На ранок німці по тривозі спішно покидали село, палали хати. І тільки це, вірогідно, врятувало родину від загибелі.

Інший бабусин брат пропав безвісти під час війни. І її мама, чоловікова прабабуся,  до кінця життя оплакувала його, завжди прибирала недоглянуті могилки. І казала: «Може хтось і за могилкою мого сина догляне».

Дідусь по батьковій лінії мого чоловіка, Олексій Микитович, був призваний до лав Червоної армії в травні 1943 року. Провоював до кінця війни. Був нагороджений медаллю «За відвагу».  

Тобто, на прикладі моєї сім’ї, я розумію, що наше непросте сьогодення значною мірою зумовлене  тією війною. Коли були  скалічені і зруйновані мільйони людських доль. Знищені мільйони родин. Розруха, злидні і голод на роки. Герої і переможці з обох сторін по факту були жертвами і заручниками авторитарних режимів власних країн.

Тому сьогодні в День пам’яті і примирення ми з родиною згадуємо  історію своєї сім’ї.  В ці дні зайві гучні слова і промови.  Ми,українці, всі, як те макове зерно.  Ми дивом вижили , і знову проросли.