Розмір тексту

СВІТЛОНОСНА моя мово!

До 2014-го року я навіть не замислювалася, якою мовою спілкуватися. Тим більше, що в сім’ї заведено було говорити російською.

Усвідомлення важливості і безальтернативності своєї рідної, української мови, прийшли поступово.

Чим більше за неї вбивали в буквальному сенсі, тим більше це підіймало внутрішній  спротив і несприйняття цього дикунства і цієї несправедливості.

А потім почала цікавитись мовою, слухати мовознавців. Відкривати для себе тих, хто боронив українську в різні часи. Про існування багатьох з цих людей раніше навіть не чула((((. 

Переломним в моєму ставленні до «мовного питання» став сенсаційний виступ директора Інституту української мови НАН України Павла Юхимовича Гриценка на засіданні Конституційного Суду України. Коли йому довелося боронити українську від таких собі нардепів – противників існування єдиної державної – української мови. Авторитетний науковець тоді заявив (я цю заяву, на жаль, вперше почула тільки на початку 2019-го року), що загроженою в Україні  виявляється саме українська мова.  І це – «найбільший парадокс і найбільше приниження нації».

А остаточну крапку в моїй відданості українській поставило знайомство з журналісткою Галиною Плачиндою, донькою відомого українського письменника Сергія Плачинди. Її «перфектна» українська і питома українськість вразили мене в саме серце. 

І я почала поліпшувати свою мову, відкриваючи щоразу наскільки глибоко в мені саме моє, українське.

Зараз я щоразу радію, до насолоди, коли чую гарну українську. І засмучуюсь, коли мову «зневажають». Ловлю себе на думці, що  мені вже цікаво знаходити і виправляти помилки. Як свої, так і співрозмовників.

Читаю синові українські книги, і сама разом з ним багато чому вчуся. Вчуся рідної мови.

Ще іноді послуговуюсь російською. Зі знайомими, з ким говорила нею раніше.

Але твердо знаю, що українська – це те, що в мені назавжди.

Те, що відрізняє нас від інших народів і держав. І що найкрасивіша, наймелодійніша, найбагатша українська – це мій генетичний код, як українки. Це моя суть і моє натхнення.

В сьогоднішній день, пробігаючи по стрічці свого ФБ, зачепилася за допис пані Галини. І буквльно, мурашки побігли по шкірі. Донька процитувала сказане батьком про українську мову.

«Батько написав це на початку 80-х років, задовго до відновлення омріяної  ним Незалежності!», - відповіла мені пані Галина, коли я, вражена такими визначеннями і отією «Світлоносною», зателефонувала їй, щоб запитати про те, коли це було написане. 

Так відчути мову міг тільки той, хто жив нею. Саме сьогодні варто прочитати ці неймовірні слова щирого Українця - Сергія Плачинди. Бо дійсно «писано сердцем».

«Мово рідна! Ти ж — як море — безконечна, могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає кінця-краю. Мільйонноголосо бриниш говірками, а вони шумлять, і дзвенять, і б'ють у наші груди, мов хвилі морські — в берег.

Красо моя! В тобі мудрість віків, і пам'ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук лицарів твоїх у днину побідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм, і крик новоонародженого; в тобі, мово, неосяжна душа народу — його щирість і щедрість, радощі й печалі, його труд і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його. Арфо серця мого! Люблю зажуру пісень твоїх, і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх. Скарбе мій єдиний, з тобою я найбагатший і найдужчий в світі, без тебе — перекотиполе, що його вітер несе у сіру безвість, у млу небуття. Твердинe мoя, і захисток, і гордість, і розрада в годину смутку! Люблю тебе і в гніві, коли ти клекочеш, як вулкан, і гримиш громами на ворогів, і вбити можеш словом єдиним, як блискавкою. Люблю і твою ніжність, ласкавість, лагідність, коли ти одним-однісіньким словом зігріваєш, мов сонцем, і підносиш над хмари та між зорі, і повертаєш до діяння, до життя, наснаго моя і мудрий вічний вчителю мій.

Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі й могутні хвилі свої. І я, вірний і вічний юнга твій, пливу й пливу твоїми просторами і не намилуюсь глибинами та безмежжям твоїм. Єдина печаль проймає, що не вистачить життя мого, аби переплисти твій лексичний океан.

Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого.

Тож такою і будь вічно, мово рідна! А з тобою будемо вічними і ми, діти твої, на розкішних і безкінечних берегах твоїх.

Ірина Степаненко, депутатка Полтавської обласної ради

Про автора

Ірина Степаненко

Ірина Степаненко

Депутат Полтавської обласної ради

73
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему