Інтерв’ю з Миколою Лісовим, головою Чутівської релігійної громади трьох святителів

Окрім церковної діяльності, Микола Лісовий багато років займається бджільництвом. Він має власну пасіку та збирає мед як для родини, так і на продаж. Пасічник наголошує: хімічні обробки полів нищать бджіл, а без них постраждає не лише виробництво меду, а й уся екосистема.

Про церкву

– Після Криму, після Донбасу було ясно, що московська церква – далеко не українська. Я відмовився туди ходити, дружина теж, а коли отримали Томос, ми почали їздити в Полтаву в кафедральний Свято-Успенський собор. Але зараз буваємо рідше, бо є свої справи. Взяли в оренду приміщення завдяки підтримці депутатки Полтавської районної ради від ЄС Ірини Анатоліївни Кривобік. Вона організувала і допомогла з аукціоном.

– Землю вам виділили?
– Так, ще тоді, коли була сильна позиція московської церкви. Виділили землю, але будувати храм там неможливо. Зараз чекаємо змін у генплані. Обіцяли в цьому році, але через війну фінансування обмежене. Ми досі чекаємо, щоб узаконити землю й почати хоча б капличку будувати.

– Знаю, що були утиски з боку УПЦ. Це правда?
– Не те слово! Тиск був дуже великий, особливо від сусідніх священників. Нам навіть не давали приміщення для установчих зборів. Довелося проводити вдома. Потім громаду зареєстрували.

– Скільки громад вдалося створити?
– Уже три. В Чутівській громаді, у Сторожовому та Кочубеївці. У Сторожовому є храм, у Кочубеївці громада викупила приміщення колишнього магазину.

– А ви де зараз служите?
– Ми орендуємо приміщення, невелике, дві кімнати. Служби проводяться регулярно. Люди ходять по-різному.

– Як люди ставляться до ПЦУ?
– Багато людей підтримують. Однак московська церква активно агітує проти ПЦУ.

– Як ви боретеся з такою пропагандою?
– Стараємося пояснювати, публікуємо статті. Наш настоятель Сергій Висланько теж працює з людьми. Але часто потрібна допомога істориків і богословів, щоб правильно пояснювати різницю, зокрема за календарем і мовою богослужіння.

– Чому, на вашу думку, багато церков досі не перейшли в ПЦУ?
– Держава має реагувати. Колаборантські парафії треба закривати. Бо зараз вони використовують храми як осередки «русского мира».

– А підтримка Вселенського патріархату може вплинути на українську владу?
– Вплинути могла б, але влада робить пів кроку й зупиняється. Ми отримали Томос за президента Петра Порошенка, тоді справа рухалася краще. Зеленський – не державник. При Порошенку процес ішов. Зараз усе зависло.

– А які ще проблеми є?
– Найбільша – нестача священників. Багато хто служить капеланами на фронті. Наприклад, наш настоятель одночасно і священик, і капелан. Також проблема – відсутність власних храмів. Ми починали з оренди, навіть підсвічники брали в соборі. Зараз маємо мінімум для літургії, але цього замало.

– Ви диякон?
– Так. Але основна моя роль – голова релігійної громади, тобто староста храму. Дияконом мене рукоположили недавно, щоб допомагати священнику під час літургії.

Про бджільництво

— Миколо Олександровичу, розкажіть, будь ласка, як давно ви займаєтеся бджільництвом і чому вам це так до душі?

— Можу сказати, чому я цим займаюся. У дитинстві я дуже важко хворів на ревматизм серця. Не знаю, чи воно вроджене, чи набуто пізніше. І люди тоді батькові порадили, щоб я вживав більше меду, особливо натщесерце, щоб укріпити серце, загалом, увесь організм.

Батько спочатку купував мед, але навіть тоді, коли він був дешевший, все одно це були чималі гроші. Тож він завів одну бджолину сім’ю, потім ще кілька і так почав займатися бджільництвом. Він працював на залізниці, по змінах, а коли не встигав, доручав мені. Мене, звісно, іноді бджоли жалили, я не завжди цьому радів, але так я й втягнувся.

Потім я навчався, працював у Кам’янці-Подільському. Коли повернувся, теж почав потрошку займатися. І вже багато років, не один десяток рокців, маю власну пасіку.

— А скільки зараз у вас бджолиних сімей?

— Ну точно не скажу, але достатньо. Я вивожу вулики десь за 20 км звідси, в лісок, де хороші луки, поля поруч. Там гарна база. Раніше нас було п’ятеро пасічників, зараз лишилося троє, інші хворіють або вже покинули це діло. Бо бджільництво — це не з легких.

— Мед збираєте для себе чи на продаж також?

— І для себе, і на продаж. Бо пенсія в мене скромна, у дружини теж. Вона мені допомагає. Треба ж якось на плаву триматися. Одними пенсіями не проживеш.

— Який мед у вас переважає? Що вдається збирати?

— Основний наш медонос – соняшник. Торік вдалося взяти і з липи, і з акації, і з рознотрав’я. А цього року – ні липи, ні акації, бо заморозки все поморозили. Взяли трохи з соняшнику та рознотрав’я. Та рік дуже важкий, малопродуктивний. Але слава Богу, хоч щось є.

— А скільки меду в середньому вдається зібрати за сезон?

— По-різному. Щоб окупити хоча б пальне, потрібно зібрати не менше тисячі літрів. З вулика буває – літр, буває два, а буває – майже нічого. Все залежить від сили сім’ї і погоди. Головне – це наростити сильну сім’ю до медозбору. Бо одна бджілка приносить мізерну капельку нектару – це не мед. А потім вона ще переробляє його, висушує до 18–20% вологи. І тоді вже виходить справжній мед.

— Чи трапляються втрати? Наприклад, через обробку полів?

— Ще й як. За тиждень до медозбору приїжджаєш, а біля вуликів купи мертвих бджіл. Фермери обробили поля хімією – і все. Є препарати безпечні для бджіл, але вони дорожчі. А деякі фермери купують дешеву китайську отруту і все гине. А потім заходиш у вулик, і там із сім’ї, що сиділа на 15 рамках, лишилися на 4.

— Крім меду, які ще продукти бджільництва ви збираєте?

— Мед, трохи прополісу, віск. А от маточне молочко, пилок, пергу, яд – ні. Цим займаються спеціалізовані пасічники. Наприклад, пилок треба кожен день знімати, бо інакше волога. А маточне молочко швидко псується, потрібно зберігати тільки в холодильниках. Прополіс, якщо стимулювати, можна більше збирати, але я цього не роблю. Мені вистачає меду.

— А як ви готуєте бджіл до зими? Підгодовуєте?

— Я практично не використовую цукор. По-перше, він зараз неякісний. Залишаю бджолам власний мед у рамках. А навесні підгодовую маломедними рамками. Вскриваю, обприскую водою і вони беруть. Це краще, ніж цукор. Бо цукор потім і в мед потрапляє.

— А родина вас підтримує?

— Так. У мене двоє синів, є внуки. Дружина допомагає на пасіці.

— Ви себе вважаєте професійним бджолярем?

— Ні, я аматор. Я не вчився спеціально, але читаю, цікавлюсь. Бо без знань у бджільництві нікуди. Треба знати все: коли матка відкладає яйце, коли виводиться бджола, як лікувати хвороби, як ростити сім’ї.

— А як щодо хвороб і антибіотиків?

— Раніше, бувало, використовували антибіотики. Але зараз, коли наш мед купують за кордон, вимагають, щоб у ньому було нуль антибіотиків. Інакше штраф, повернення партії, проблеми. Тому ми й перестали їх використовувати. І це добре не лише для експорту, а й для українського споживача.

Бо якщо пасічники не зможуть втриматися, бджіл витравлять, і залишиться тільки китайський мед. А його в Європі вже ніхто не хоче брати, він хімічний, з антибіотиками. Їм доводиться продавати його через треті країни.

— Дякую вам, Миколо Олександровичу, за цю цікаву та щиру розмову. Ви розповіли дуже важливі речі – і для пасічників, і для всіх нас.

— Та й справді. Бо коли зникають бджоли – це вже не тільки про мед. От у мене город – раніше баклажани запилювали джмелі. А цього року – бджоли. Бо джмелів просто немає. Хімія їх витравила. Якщо й бджоли зникнуть – буде катастрофа. Не лише для сільського господарства, а для природи загалом. Тож закликаю фермерів –думайте про майбутнє.