До 210-річчя з Дня народження Пророка

«Справді», бо Клуб, що я його створив ні від кого не залежав. Ні від компартії, ні комсомолу, ні КГБ, ні міліції і спирався виключно на своїх членів, громадян нашої славної полковницької Полтави, які зберегли і свою національну пам’ять ,і не піддались ні осовєчуванню, ні русифікації. З нашого Клубу народились і полтавська «Просвіта, і полтавський Народний Рух України, і УАПЦ, нині ПЦУ, і полтавська Демократична партія України, яку зруйнував  нині вже покійний письменник Володимир Яворівський своїм невмілим керівництвом, ставши головою партії після довголітнього політв’язня Юрія Бадзя, людини великого розуму і великої відданості Україні. А Шевченковими Днями для нас були не тільки 9, 10 березня, а й 22 травня- День виконання першої частини Заповіту свого Пророка – його перепоховання на Чернечій горі. Друга ж половина була виконана українцями у 1917-1921 р. р., коли українці пролили за свою відновлену державу разом із своєю і кров лютого і підлого ворога. І знову проливають її і сьогодні  того самого напасника – московського загарбника і ката. Цього року 9 березня я, як завжди, прийшов до  пам’тника покласти квіти  і побачив там багато квітів, що їх поклали і представники обласної та міської ради, просто полтавці, члени Просвіти, Європейської Солідарності до якої і я зараз належу, думаю, що й члени «Свободи», які завжди це робили з часу своєї появи, члени НРУ, що ще якось тліє. А взагалі хотілося б, щоб ці дні стали днями всеполтавського паломництва до Свого Пророка. У трагічному 2014 році ми видали Шевченкові «Три літа» і я роздавав це наше видання воїнам, які відправлялися на фронт . Більшість з них вже з нами немає і я, як і більшість українців, скорблю за ними і за усіма нашими Героями. Не зчувся як і промайнули ці десять таких тяжких для нашого народу років, коли ми у полтавському обласному об’єднанні ВУТ «Просвіта» видали до  двохсотліття  Кобзаря вже згадувані вищш «Три літа»- творів написаних ним впродовж 1843-1845 років. Це були роки,  коли перед Шевченком розкрилася вся глибина історичної трагедії України. Як на мене, саме  у ці роки неймовірного напруження свого Духу, він і заговорив як Пророк і був ним до кінця життя.  «Молюсь; Господи, внуши їм уст мої глаголи». І Господь саме у ці роки дарує йому пророчий дар і право і обов’язок говорити із своїм народом, указувати путь йому, просвітлюючи його  розум, поневолений диявольською темрявою общєрусского рабського існування – нежиття. Та не тільки дає право із своїм народом говорити, але і від імені свого народу  говорити з ним, Вседержителем і сказати йому гнівне: « А до того я не знаю Бога». Так йому боліла Україна, що поки Господь не почує його пекучого прохання про визволення українців з тяжкого полону московського і не буде відновлена історична справедливість, він, людина глибоко віруюча, не міг не висловити своїх почуттів, бо таке мовчання було б гріхом супроти самих  Господніх заповітів. Для глибшого розуміння читачами значення для України творів поета написаних у ці напружені роки його творчості, процитую слова Євгена Маланюка із його статті «Три літа».

«Ти смієшся, а я плачу» – пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це – закінчена формула ставлення до української дійсности синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім «плачі» разом з «ними» (з «мужиками»)вже не було солодких зітхань Гребінки й Квітки, не було «благоденствія» олеографічної «Малороссії» й замогильного «сміху» Гоголя. Цей плач був протестом.

Був обудженням національної пам’яти (Розрита могила, Чигирин, Суботів), був зрушенням важкого закляття (Великий Льох), був вибухом свідомости ошуканого народу (Сон, Кавказ), врешті «роздертям мальованої завіси»,про яку згідно говорять Куліш і Костомарів, прометеїстичним показом чорної української дійсности і «запаленням поетичного світла», при якім, мовляв Куліш, «стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати». (Лист III з хутора).Цей «плач», що пізніш, пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що «схаменулися» і «стали людьми», в зародок органічної ієрархії нації. Так започаткував Шевченко в «Трьох літах» нову добу української історії, новий історично-національний процес, що триває з перервами вже біля віку, потужніючи з кожним десятиліттям.» Сьогодні, мені здається, Господь нарешті почув слова Пророка й  «історично-національний процес» набув найбільшої своєї потуги й українська нація демонструє світові диво свого потужного воскресіння. Переконаний, що потужність наша ставатиме все більшою аж поки не переплавить у своєму розвитку усе суспільне сміття, породжене довгою неволею. 

На жаль макет наших «Трьох літ» виданих 2014 року чомусь не зберігся, та збереглась невичитана верстка, тож приходиться уважно все вичитувати по новому, змінювати чи доповнювати примітки, порівнювати видання різних років, щоб правильно вибрати написання того чи іншого рядка, зрештою, просто виправляти помилки набору. Та нема лиха без добра. Час від часу з різних причин я звертався до Шевченкового слова, але такого уважного та вдумливого прочитання його вже давно не було. І от я знову і знову відкриваю для себе кожне Шевченкове слово так, ніби від тих слів йде сліпуче світло, яке раніше зовсім таким не було. І те світло освітлює такі пречисті глибини Шевченкової душі серед сатанинського смороду імперії зла, що  ти переконуєшся -  тільки Божий посланець для пригнобленого народу міг так жити і так не поступатись жодною своєю чеснотою, жодною Божою заповіддю, щоб світити українцям своїм життям і словом на всі прийдешні віки. І приходить переконання, що без пізнання його життя і творчості кожним українцем і будівництво свого життя на фундаменті його заповітів, українська нація ніколи не буде сильною і здатною побудувати сильну і справедливу державу.

Окрім  статей про Шевченка Івана Франка, Євгена Маланюка, Степана Смаль-Стоцького, Тодося Осьмачки, Євгена Пеленського, Євгена Сверстюка, у новому виданні ми додаємо ще два розділи із великої монографії славної пам’яти Івана Дзюби  «Тарас Шевченко. Життя і творчість» - «Погром Кирило-Мефодіївського Товариства» та у «Казематі». Івана Дзюбу я шанував із юнацьких літ після  прочитання у самвидаві  його фундаментальної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація». Навіть  його покаяння після звільнення з тюрми і написання на замовлення КГБ невеликої брошури «Грані Кристалу» ця велика повага у мене не зменшилася. Я, як і всі тоді мислячі люди в Україні, розумів який розум могла втратити Україна, бо живим із московських катівень він би не вийшов. Куди більше мене боліло зречення Зіновії Франко, Миколи Холодного, Василя Захарченка, хоч я дуже любив їхню творчість. «Грані Кристалу» мені дали в КГБ, як я вже був на волі, надіючись таким чином завербувати мене у свої таємні співробітники, у народі стукачі, сексоти. По суті у цій праці Дзюба не відрікся ні на йоту у своїх поглядах на поневолену Україну. І той, хто вмів це побачити, побачив. Так от, прочитавши  «Тарас Шевченко. Життя і творчість», видану у 2008 році, я і вирішив доповнити наше видання 10-річної давності двома блискучими вищеназваними розділами.

Вражає розуміння шефом жандармів графом Орловим, начальником III управління імперської канцелярії Дубельтом та іншими високопосадовцями, як колоніальної у Києві, так і імперської у Петербурзі адміністрацій, розуміння майбутньої небезпеки для імперії створення Кирило – Мефодіївського товариства. Самі братчики так далеко не бачили, а жандарми побачили загрозу відновлення української державності. І найбільшу загрозу імперії вони непомильним своїм імперським нюхом відчули у Шевченкові. Я  був під слідством здається десь 10 місяців і читаючи цей розділ,  був вражений схожістю мислення імперських та кагебешних слідчих. Насмілюсь  припустити, що й Іван Михайлович перебуваючи під слідством, прекрасно роздивився тяглість імперської політики поневолення українців. Ось деякі цитати із доносів імперських псів. « В Киеве обнаружено, что славянофильство может принять и преступное направлениє, обратившись в украинофильство с предположениями о восстановлении Малороссии в том виде, в каком она находилась до присоединения к России.» Про термін «воз’єднання», придуманий більш жорстоким окупантами – російськими більшовиками тут ще не йшлося. Інший сексот вже з Парижу пише: «… что действия Парижского славянского общєства подали мисль и нашим молодим людям, уроженцам  Малороссии, мечтать о восстановлении прежней вольници на их родине.» Тобто окупанти прекрасно розуміли свою колонізаторську роль у загарбаній країні. Не розуміли, або боялися розуміти цього тільки зросійщена освічена  українська верства, для яких Росія була вже єдіним отєчєством, як і пізніше для переважної більшості радянських українців російська  комуністична імперія – СССР була совєтской родіной. А Шевченко розкривав правду і тоді , і у роки московського більшовицького поневолення та й нині. І у роки більшовицького панування його б уже на волю не випустили, убили б, як убили Стуса, Марченка, Тихого, Литвина, а Світличного, людину великого розуму і духу випустили повністю паралізованого, так що він ні писати, ні говорити не міг. Та й те, що Шевченко повернувся живим є просто Господнім дивом. Микола I  із своїми жандармами таки прирікав його на смерть у далекій і спекотній бузувірській  солдатчині. Та Пророк наш мав таке внутрішнє осяйне світло, ніби й невидиме, але усі хто знав його, відчували  це своїм серцем і не могли не засяяти самі любов’ю, добротою, співчуттям та всіма іншими християнськими чеснотами. Євген Пеленський у нашому виданні називає це чаром Шевченка, а я насмілюсь назвати цей його чар Провидінням Господнім. Господь беріг його, бо він ще мав багато всього сказати і зробити. Навіть велика княгиня, сестра Миколи I, Єлєна Павловна після двогодинної розмови з ним припинила нападки шовіністичної преси  на Шевченка.

Хотілося б видати нашу книгу до 22 травня та презентувати її полтавцям  біля нашого прекрасного пам’ятника. Попри все будемо старатися це своє завдання виконати і будемо поширювати її серед нашої молоді, бо вона,як ніхто нині, потребує, Шевченкового  слова, щоб вирости гідними людьми і гідними синами і дочками свого народу. Завершу моє слово до читача цитатою із згаданої праці Івана Дзюби, якою завершується його фундаментальне дослідження. «Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним скарбником духовного єства українського народу. Колись Генріх Гайне говорив про Біблію як «переносну вітчизну євреїв – з нею вони, гнані, мандрували світом». Такою «переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закинула доля , був «Кобзар» Шевченка. І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав і дає почуття вітчизни. Шевченко - це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко слав свої непохитні заповіти синам рідної землі. Він говорив до мертвих духом, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще ненароджених, і в Україні сущих, і у світах, - у кого ще є таке звертання до всього народу як вічної категорії – і таке грандіозне розуміння народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь – поза обмеженнями у часі та просторі? І серед його заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її…Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа Моліть.»

Додам від себе – тільки тоді і будемо непереможними !!!

Микола Кульчинський, голова ПООВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.