Хвилина мовчання- спільний знак памʼяті
Сьогоднішня тема для мене - складна і болюча. Але говорити про це треба.
Щоранку в Україні оголошується хвилина мовчання. О 9:00 ми маємо зупинитися і згадати тих, кого втратила Україна у цій війні. Не тому, що нас змушують. А тому, що до цього спонукає наша свідомість.
Немає жодної родини, яку ця війна не зачепила. Хтось втратив сина. Хтось чоловіка. Батька. Хрещеного чи кума. І для цих людей хвилина мовчання – це не формальність. Це знак, що їхній біль бачать. Що перед їхньою втратою схиляють голову. Що їхнє горе - це значно більше, ніж просто цифра в офіційній статистиці.
Я бачу, як це відбувається у нас у Полтаві. Звісно, завжди є працівники екстрених служб, які не повинні переривати свою роботу навіть під час хвилини мовчання. Карети екстреної допомоги продовжують мчати на виклики, рятувальники гасять пожежі, в лікарнях тривають операції – це правильно і зрозуміло. Але коли приватні маршрутки і громадський транспорт, на яких великими літерами написано про хвилину мовчання, продовжують їхати під час неї – цене про необхідність чи оперативність. Це про байдужість.
Лише подекуди в центрі транспорт реально зупиняється, але більшість просто проїжджає повз. І тут справа не в контролі. Не в штрафах. А в усвідомленні, для чого ми це робимо.
Одна хвилина нічого не вирішить у вашому графіку. Але вона має значення для мами, яка їде в тролейбусі о 9:00 і бачить, як люди зупиняються і мовчать. Для дружини. Для дитини загиблого героя. Для них це - знак, що їх рідний загиблий герой не потонув у забутті.
Я нікого не повчаю і не читаю моралей. Я просто нагадую: пам’ять – це не наліпки і не красиві слова. Пам’ять – це дія. Щоденна і тиха.
Зупинитися. Помовчати. Подумати. Віддати шану. І вже потім їхати далі, працювати, виховувати дітей і відновлювати Полтаву та Україну.
Бо мирне життя можливе лише тоді, коли ми не забуваємо, якою ціною воно нам далося.
