Симон Петлюра: історична правда і сучасні міфи

Подібне бачимо у спробах висвітлення деякими авторами подій Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., зокрема в оцінках діяльності одного з керівників Центральної Ради і Директорії Симона Петлюри.

Однією з причин цього став прихід у велику політику відомих (перш за все своїми амбіціями) представників творчої інтелігенції, їх хворобливе прагнення довести невипадковість свого існування поблизу політичного олімпу за рахунок створюваного іміджу найбільш рішучих і послідовних борців за історичну правду, за Україну.

До їх хору органічно приєднуються голоси вчорашніх представників ідейно-пропагандистського апарату КПРС, котрі отримали вчені ступені і звання, «розвиваючи» марксизм-ленінізм, а сьогодні демонструють готовність прислужувати будь-якій ідеї заради власного благополуччя.

Паразитуючи на закономірному прагненні зрозуміти і пізнати минуле своєї країни, отакі «науковці» нав’язують масовому читачеві велику кількість літератури, яка за своїми функціями і призначенням, принципами і методикою досліджень не має нічого спільного з історичною наукою.

Такого ж ґатунку значна частина публікацій, що надходить з-за кордону, особливо за авторством представників еміграції періоду другої світової війни. Про рівень їх науковості можна судити хоч би на прикладі збірників так званих петлюрівських читань, виданих у Полтаві у 1993 і у 1996 роках (Полтавська петлюріана. Матеріали ІІ Петлюрівських читань — Полтава: ОДТВ «Полтавський літератор», 1993, і Полтавська петлюріана. Матеріали ІІІ Петлюрівських читань. — Полтава: «Рік», 1996).

Скажімо, ось як оцінює внесок С. Петлюри у справу боротьби за незалежність України представник заокеанської діаспори, автор багатьох публікацій про Петлюру, літератор М. Степаненко: «...найяскравішою, найбільш самопосвятною особистістю того підготовчого й подальшого періоду віднови Української самостійної і Соборної Держави, уособленням новітнього мазепинства став Симон Петлюра».

Голові Всеукраїнського товариства «Просвіта» П. Мовчану такої оцінки здається замало і він: «сміливо поставив ім’я славного полтавця другим після Т. Г. Шевченка».

А ось як інший учасник «наукових» читань пан М. Якименко, колишній завідувач кафедрою марксизму-ленінізму, намагається довести тотожність поглядів С. Петлюри і В. Винниченка з економічних питань: «Критикуючи у своєму „Заповіті“ багато дійсних і вигаданих помилок С. Петлюри як політичного і військового діяча часів УНР (1917-1918 рр.), Директорії (1919-1920 рр.), В. Винниченко не написав жодного слова докору його економічним поглядам. Це дає підстави стверджувати, що ніяких розбіжностей в економічній програмі перебудови українського суспільства між В. Винниченко і С. Петлюрою не було».

Дивно, як пан професор не помітив однієї з основних причин, яка призвела до їх остаточного розриву, адже саме у «Заповіті борцям за визволення», характеризуючи Петлюру, В. Винниченко пише: «Всупереч всім постановам Вищих органів революційної влади українського народу, Центральної Ради й Трудового Конгресу, які вели напрямну на знищення поміщицтва на Україні, ця течія (мова йде про Петлюру і його прихильників — авт.) спрямовувала свою соціально-економічну політику на догоду нетрудовим класам України...»

І вже зовсім незрозумілою є аргументація М. Якименка щодо спільності поглядів С. Петлюри і В. Винниченка стосовно проблеми приватизації колгоспного майна, та ще й на основі ідеї колектократії, бо такої проблеми за життя Петлюри просто не існувало. Ідею колектократичного сільськогосподарського виробництва В. Винниченко сформулював лише у 1949 році, коли в результаті осмислення власного життєвого шляху і багаторічних спостережень за розвитком України у складі СРСР було написано «Заповіт борцям за визволення», тобто, через двадцять три роки після загибелі С. Петлюри.

В. Винниченко дуже негативно характеризує особу і діяльність С. Петлюри, але чи є підстави звинувачувати його в упередженості й необ’єктивності і, як це намагається робити М. Жулинський, «в цій суціль негативній оцінці слід вбачати особисте несприйняття Винниченком Петлюри...»?

Звернемося до свідчень інших учасників і очевидців тих подій. Ось яку оцінку дає відомий громадський діяч того часу М. Могилянський: «Симон Петлюра...- это упрямый „хохол“, несколько тупой, хитрый, недоучка и самоучка, но человек с настойчивостью, характером и огромным честолюбием, отравленный ядом случайно свалившейся в руки власти».

А так характеризує полководницькі таланти С. Петлюри відомий український історик, діяч Центральної Ради Д. Дорошенко: «Во главе „генерального секретарства по войсковым делам“ стоял С. В. Петлюра, человек штатский, имевший к военному делу лишь то отношение, что с 1916 года он состоял помощником уполномоченного земского союза на Западном фронте.»

Чи мав перспективу рух, котрий Петлюра очолив по суті одноосібно після того, як В. Винниченко змушений був залишити пост голови Директорії і виїхати за кордон?

Досить цікаву думку висловлює А. Денікін, на розкриваючи, однак, глибинних причин поразки Директорії: «Директория разжигала социальный пожар в целях своего утверждения, бессильная потом локализовать его в целях своего существования. ...этот этап, наконец осуществившись, носил наиболее анархический характер из всех девяти „режимов“».

А. Денікіну вторить єврейський громадський діяч того часу А. Гольденвейзер, згадуючи своє перебування у Києві з 1917 по 1920 р. «Из всех властей, которые царили над нами за эти пестрые четыре года, ни при одной не расцвели таким пышным цветом налеты, грабежи и вымагательства». А ось як він описує ситуацію в Києві у 1920 році під час його останнього «визволення» Петлюрою за допомогою «дружньої» Польщі: «Ни в один из пережитых нами периодов... экономическая разруха не чувствовалась так болезненно и остро, как в эти пять недель польской оккупации».

Не маючи змоги заперечити вчинення петлюрівцями єврейських погромів, які за оцінками М. Могилянського «...затмили собой все, что ставилось в вину царскому правительству с 80-х годов пришлого столетия (мова йде про ХІХ століття — авт.), окремі «дослідники», наприклад, проф. Т. Гунчак, намагаються виправдати їх нібито обмеженими можливостями Петлюри щодо контролю за діями своїх підлеглих отаманів.

Зовсім інакше пояснює це В. Винниченко: «Получив совершенно случайно незаслуженным, а отчасти и шарлатанским способом широкую популярность и чувствуя, что эта популярность весьма непрочна, этот маленький и ничем не выдающийся человек всеми способами старался удержать ее. Главной физической силой была армия. В армии же правящей силой было начальство — атаманы. Ясно потому, что прежде всего необходимо было поддерживать симпатии и популярность среди атаманов, не вызывать с их стороны неудовольствия против своей особы, угождать им и закрывать глаза на их преступления (а также «поднимать казацкий дух», «давать парням погулять»).

Справжніми причинами революційного збурення народних мас в період Української національно-демократичної революції (1917-1920 рр.) були проблеми не національного, а соціального характеру. Ідея державної незалежності приваблювала широкі верстви суспільства, як шлях до кращого життя, як спосіб вирішення існуючих соціальних проблем. Цим пояснюється високий рівень підтримки Центральної Ради в період, коли її керівники не тільки декларували, але й демонстрували спроби прогресивних перетворень. Цим пояснюється згасання довіри аж до повної відмови у підтримці після заключення Петлюрою у 1920 році договору з урядом Пілсудського, згідно з яким за Польщею залишалася значна частина західноукраїнських земель. Це стало апогеєм недалекоглядної, бездарної діяльності С. Петлюри, по суті зрадою українського народу.

«Якщо пересічний українець навіть тепер, після стількох років возвеличення, більш ніж стримано сприймає І.Мазепу, котрий на полі бою виступив проти одновірців, то чи буде він шанувати діячів Центральної Ради, що привели окупантів, чи ініціаторів змови з Пілсудським? Наміри, розрахунки, підстави дій в розрахунок не беруться. Конкретна дія авторитетніша за тисячу намагань, а зрада своєму слову чи зрада взагалі (нехай в ім’я високої мети) українством сприймається (вибачу собі таке спрощення) очима Тараса Бульби». Ці влучні слова О. Мороза пояснюють безперспективність спроб іконізувати С. Петлюру, надати йому ореолу мученика за національну ідею, за народ.

«...хто ж такий був... Петлюра? Знаменитий революціонер, творець державності, голова... революційних урядів? Ні, він, власне, не був вождем революції... Значить, він був... великим ученим, ідеологом... національної справи, теоретиком? Ні, знаєте, він не був і теоретиком. Ага, він був завойовником, мілітарним проводирем, воєнним героєм і знавцем? Та ні, і тут він... Так може великим поетом, літератором, якимось творцем великих культурних, духовних цінностей? Ні, він не був і тут якимось творцем. Так за що ж, ради Бога, ви, українці, вважаєте цього чоловіка за вождя? Адже ви звете себе великою культурною нацією, ви не готтентоти, у яких не треба ніяких культурних цінностей, щоб бути вождем, хоча й вони вимагають од своїх вождів свого знання, умілості, хоробрості, мужності, самовідданості. Адже чи було хоч це у Петлюри? Що можуть сказати бідні щирі чесні петлюрівці?» Переконливіше за В. Винниченка про С. Петлюру досі не сказав ніхто.