6.02.2014 | 11:57

Приклад високого професіоналізму й справжнього патріотизму

Осіннього дня далекого 1991 року на кафедру тактики тодішнього Полтавського вищого зенітного ракетного командного училища звернувся Олександр Петрович Єрмак, завідувач кафедри спеціальних історичних дисциплін і географії історичного факультету Полтавського педагогічного інституту. Причина була особливою: на новоствореній кафедрі, очільником якої його призначили, не вистачало викладача дисципліни «Картографія з основами топографії», тому Олександр Петрович попросив мене прочитати цей курс. А ще – за можливості посприяти в облаштуванні аудиторії картографії.

Олександр Єрмак

Загалом, я не відмовлявся допомогти, однак мені як офіцерові, що перебував на дійсній армійській службі, не дозволялося працювати деінде, хоч би й за сумісництвом. Я підказав було варіант без оплати - у вигляді шефської допомоги, проте керівництво інституту не погодилося – викладач має бути призначений наказом ректора. І тільки завдяки наполегливості Олександра Петровича, який звернувся до начальника зенітно-ракетного училища генерала Ю.В. Янко, проблема вирішилася.

Отак я, професійний військовий, старший викладач зенітно-ракетного училища, геть випадково познайомився з Олександром Єрмаком, щоби потім майже десять років попрацювати під його началом в одній із чи не найцивільніших установ - педагогічному інституті. І вдячний долі, що так трапилося, бо за часи спільної роботи ми стали не просто колегами, а щирими друзями.

Варто зауважити, що в умовах кризи початку 1990-х років становлення кафедри спеціальних історичних дисциплін і географії історичного факультету педагогічного інституту відбувалося дуже непросто. Особливо це стосується проблеми викладання географічних дисциплін. Навчально-матеріальну базу доводилося створювати буквально з нуля, по крупинках. Не вистачало всього: від звичайного паперу й письмового приладдя – до настінних географічних карт, не кажучи вже про спеціальні інструменти для проведення фахових польових практик.

Ось тут О.П. Єрмак і проявив сповна свій організаторський потенціал. Дивлячись на те, з якою самовідданістю він брався за вирішення цих питань, весь колектив кафедри долучився до ініціативної, цілеспрямованої роботи.

Досі не можу забути, як відразу по призначенню мені доводилося поспішати на заняття до педінституту після чергової пари занять з курсантами в зенітно-ракетному училищі. Інколи не встигав навіть перевдягнутися в цивільне, і тоді студенти 5-го курсу, серед яких на той час було чимало колишніх солдат - воїнів-афганців, вітаючись, жартома подавали команду: «Встать, смирно!» А в жовтні 1992-го, після звільнення в запас у зв’язку зі скороченням Збройних сил, я приступив до роботи в педагогічному інституті вже на постійній основі.

І розпочалася ще напруженіша робота. Спочатку я викладав лише курс картографії з основами топографії, але з часом за наполяганням Олександра Петровича мені довелося вести низку інших дисциплін. У їхньому числі: фізичну географію материків і океанів, географію ґрунтів з основами ґрунтознавства, географію населення, польові топографічну і кліматологічну практики – на історичному факультеті; етнічну та історичну географію України – на філологічному факультеті.

Звичайно, мені, випускникові Київського топографічного технікуму і двох навчальних закладів Міноборони СРСР: Ленінградського військово-топографічного училища й геодезичного факультету Московської військово-інженерної академії, довелося добре попрацювати, перш ніж викладати ці дисципліни. Скажу більше, за інших обставин я однозначно відмовився б від такої участі. Але незмінна підтримка Олександра Петровича, прагнення підставити плече очолюваній ним кафедрі за гострої кадрової проблеми (відсутності викладачів географічних дисциплін) спонукали мене просиджувати вечорами й ночами над програмами курсів дисциплін, підручниками та науковими матеріалами, над написанням лекцій і методичних розробок для практичних занять.

Або таке. Для реального проведення зі студентами польової топографічної практики потрібні були спеціальні геодезичні прилади: нівеліри, теодоліти, астролябії, бусолі тощо. І знову ми з Олександром Петровичем мізкували, де б усе це взяти, хоч би в тимчасове користування. І, попри все, правдами і не правдами – знаходили: у тому ж зенітно-ракетному училищі, військовій авіаційній частині, сільськогосподарському технікумі, інженерно-будівельному інституті. Скажімо, прикладом хорошої організації стала спільно проведена топографічна та археологічна практика студентів 1-го курсу в 1993 році під час археологічних розкопок Книшівського городища в Гадяцькому районі.

Без перебільшення, період роботи в Полтавському педагогічному інституті (університеті) кардинально змінив плин мого життя. Певно, все почалося 1994 року. На виборах до місцевих рад колективи зенітно-ракетного училища і військового госпіталю висунули мене кандидатом у депутати Полтавської міськради. Дехто з колег по кафедрі не радили мені погоджуватися, мовляв, кандидатом по цьому округу визначено представницю інституту й не варто накликати на себе гнів керівництва. Разом з тим Олександр Петрович тоді мене підтримав: «Це Ваше особисте право». А я таки виграв ті вибори.

Ще пам’ятаю випадок. Уже будучи головою обласної організації Соцпартії України, я читав лекцію з географії населення. Аж раптом на перерві знаходить мене один із проректорів і схвильовано говорить: «Степане Степановичу, я Вас прошу, не кажіть на своїх лекціях нічого поганого про Леоніда Кучму, тому що це відразу передається, куди треба». Реакція ж завідувача кафедри Олександра Єрмака на черговий «донос» була зовсім іншою. З притаманною іронією він проказав: «А як можна оцінювати демографічну ситуацію в Україні, не аналізуючи причин зниження народжуваності та високої смертності?»

Відверто кажучи, мене завжди вражала його принциповість, послідовність у політичних переконаннях, здатність відстоювати власну позицію, в той час як далеко не кожен тоді в інституті демонстрував подібну мужність. Ось лише кілька прикладів.

У 1997 році під керівництвом О.П. Єрмака за пропозиції і підтримки обласного комітету СПУ проведено Всеукраїнську наукову конференцію «Видатна історична віха: до 80-річчя Української національно-демократичної революції 1917-1920 років». А в 1999 році Олександр Петрович брав найактивнішу участь у підготовці й проведенні Всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціалізм: минуле, сучасне і перспективи», ініційованої Полтавським обкомом СПУ. І це при тому, що Соцпартія перебувала в гострій опозиції до влади.

Не розійшлися наші з Олександром Петровичем життєві дороги і в подальшому, коли у 2002 році я став народним депутатом України, а потім головою Полтавської обласної державної адміністрації і знову народним депутатом, при всьому тому залишаючись соціалістом - керівником обласної організації Соцпартії України.

Олександр Єрмак активно співпрацював із «Трудовою Полтавщиною», щотижневою громадсько-політичною газетою обласної організації СПУ. Його історичні нариси й наукові розвідки в газетних рубриках «Краю мій», «Народжені Полтавщиною», «Вивчай свій край», «Уславлені імена», «Полтавщина пам’ятає», «Гордість вітчизняної науки», «Із глибини віків», «Нашого цвіту по всьому світу», «Християнські святині», «До 300-річчя Полтавської битви», «Презентації» повсякчас випромінюють щиру любов до України і її народу, засвідчують високий професіоналізм автора – одного з найавторитетніших учених – знавців Полтавського краю.

5 лютого Олександру Петровичу виповнилося 70 років. І я щиро бажаю йому доброго здоров’я й творчого довголіття для нових звершень на благо нашої Вітчизни, в ім’я рідної Полтавщини.

Про автора
Останні публікації