Як на чужому весіллі (памфлет)
«Послушай, Сара, помнишь, тут, на углу Ришельевской и Дерибассовской, была большая бочка с черной икрой? И кому она мешала?»
З одеського анекдоту часів після НЕПу
Звісно, монумент Леніну - не бочка з ікрою. І тим більше не мав би нікому заважати.
Але знайшлися ті, що думають інакше. «Скинення пам’ятника кривавому диктатору є нашим символом очищення на шляху до європейської системи цінностей… Так, пам’ятник скинули стихійно, без належного юридичного оформлення. Але на те й революція, що сила народного гніву не вміщується в казуїстичні норми позіхаючого царства права», - розглагольствує на сайті "Радіо Свобода" «нєкто» Гаврош.
Ні, не той - зухвалий і хоробрий французький хлопчик, який загинув на барикадах повсталого Парижа, з роману Віктора Гюго, а Олександр Гаврош - «журналіст, письменник напрямку еротична поезія» (так – у Вікіпедії).
Ось які вони безкомпромісні - нинішні «гавроші». І теж із небоязких. Щоби змагатися… з монументами ідейних супротивників.
А що ж інші «революціонери» – симоненківці? Здавалося б, після першої спроби наруги над пам’ятником вождю комуністи мали не лише притьмом воскресити знищений червоний намет - «пост №1», а й підсилити його чергуванням своїх міцнощоких нардепів. Благо, всі вони - у складі олігархічної більшості з Партією регіонів. Яка не дасть «беркутівцям» команди дубасити-гамселити своїх союзників.
Однак «вірні продовжувачі справи Леніна» на чолі з Петром Симоненком нині вирішили бути подалі від «революції». Власне, як і раніше, коли народ піднімався проти олігархів.
Ні, таки пам’ятник Леніну – це не бочка з чорною ікрою…
На відміну від «письменника Гавроша», співачка Руслана Лижичко іншої думки: "Ми засуджуємо акти вандалізму, дикості, насилля та всього, що може роз'єднати та розколоти українців". В час, коли "наша мирна ініціатива потребує згуртованості та об'єднання всіх навколо Майдану та мирних протестів до відставки злочинної влади, трощення пам'ятників і заклики до агресії є нічим іншим, як рухом у зворотному напрямку від євроінтеграції та гуманного суспільства", - заявила незрівнянна виконавиця «Диких танців».
Згоден, Руслано, подібних «революціонерів» інакше, як вандалами-дикунами й назвати не можна. І вони – хочуть в Європу? Борються за європейські стандарти і принципи? Вони – за єдину Україну? «Нє вєрю!» - прокричав би геніальний Станіславський.
Хто такі революціонери щодо пам’ятників, ми знаємо. Бачили їх не раз. Це про них Олександр Мороз сказав:
…Та як хитнеться маятник
З приводу: як нам жить…
Той, хто руйнує пам’ятник,
Першим перебіжить.
…А велике дійство на Майдані продовжується, не залишаючи байдужим нікого. Правда, з неоднакових причин.
Все-таки, очевидно, що більшість на Майдані - «на чужому весіллі». Грає музика, виголошуються тости – промови, інколи доходить до мордобою - все, як на серйозній «свайбі». І молоді є - троє чи й більше. Утім ніхто з них не певен, що піде під вінець, кому дістанеться «право першої ночі».
А що молода? І хто вона? Наша багатостраждальна країна. Вона, проте, й не збиралася заміж. Та хто питає? Вирішено без неї. І не тут. «Батькам» потрібен слухняний зять, - щоб і рахунки його під контролем, і гріхи дрібні та не дуже не дозволяли смикатись, і щоб таке-сяке добро тримало його на повідку доти, коли справа дійде до розводу.
Про це «батьки» теж подумали.
А можна з однієї потенційної нареченої зробити три-чотири. Щоб усім вистачило. І з чотирьох легше мати зиск. Адже «батьки» своєрідні, дочка-то прийомна, до неї (НИХ) можна ставитись як до невістки. Вона ж - завжди винна: хто того в Україні не знає?
І доведеться Україні розраховуватись з «благодійниками». Західними чи східними – немає значення. Скрізь є бажаючі на її землю, ресурси, транзитні переваги, дешеву та безвідмовну робочу силу… Як при тому доведеться нинішнім святкуючим - то їхня особиста справа. Ніхто з тих, хто обіцяв їм рай (німецькі зарплати, французькі пенсії, правові стосунки…), звітувати перед ними не буде. Собі рекламовані гарантії вони давно забезпечили.
А «піпл»…
Може, пора вже протверезіти? Щоб самим дати лад у власній господі. Без «західних» і «східних». Без вождів і опричників. Та не «водити козу» до нових віників, а братися до роботи. Самим, без підказок, при власній відповідальності за те, як живемо і як нас сприймають сусіди.
А вони сприйматимуть так, як того заслуговуватимемо. Добродійство між державами – красива фантазія. Світом править інтерес. Сьогодні він присутній і на Майдані.
Давайте ж відкриємо очі та будемо добиватися того, що потрібно нам усім:
- дострокових виборів парламенту на основі відкритих партійних списків;
- формування уряду народної довіри;
- введення парламентсько-президентської форми правління і незалежного самоврядування.
Доб’ємося цього - і побачимо, що женихів стає менше, і «люблять» вони Україну не так шалено, як нині, і мають свої обов’язки, а не лише права. І будуть ці обов’язки виконувати – неодмінно і належним чином.
Бо в нашої нареченої є справжній батько – народ України. Принаймні, він має ним стати.
