Розмір тексту

Забуттю не підлягає!

З кожним днем віддаляється від нас у глибину десятиліть Голодомор – чорне горе українського народу.  

Полтавська область є однією із тих, що найбільше постраждали від Голодомору 1932-1933 років. Від насильницької смерті пішли з життя люди, які були опорою традиційного сільського укладу, творили основи буття української нації, вирощували хліб, берегли народні звичаї та національні традиції.

Окремі села та сільради взагалі заносились на так звану «чорну дошку». Тут заборонялася торгівля, із сільських споживчих товариств вивозились всі промислові і продовольчі товари, а щоб одноосібники чи колгоспники не могли купити щось із харчів у сусідніх селах чи місті, виїзд за межі свого населеного пункту заборонявся. На Полтавщині на «чорну дошку» потрапили села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. Для їх мешканців це означало одне – приречення на голодну смерть.

Як твердять фахівці, якщо порівняти матеріали перепису 1926 та 1939 років, то кількість населення на території Полтавщини зменшилася на  414 тисяч чоловік.  Загальні ж демографічні втрати, яких зазнав Полтавський край, становлять страхітливе число, що наближається до мільйона осіб.

Для кращого розуміння жахливих подій особливо важливими є свідчення та спогади очевидців. Особисто я не в змозі забути розповіді своєї бабусі Марії, яка на час Голодомору була 8-річною дитиною.

У її родині було восьмеро дітей: четверо синів та четверо доньок. Родина мала прізвище Бершадських, пращури яких, утікаючи від польського гніту із Вінниччини, ще у XVII столітті, осіли на козацькому хуторі на Кіровоградщині. Оскільки були вони вихідцями із Бершаді (нині райцентр Вінницької області), то хуторяни дали їм прізвище Бершадські.

За умовами НЕПу, з 1922 по 1929 роки родина Бершадських, покладаючись лише на наполеглеву працю всієї родини, побудувала гарний дім, підготувала всім дівчатам скрині (так тоді називали придане) і вже планувала разом із родичами придбати трактора, але цьому не судилося статися.

Вже на початку 1930 року розпочалася масова прискорена колективізація. Родина Бершадських підпала під категорію куркулів. Цікаво, що розкуркулювання на селі, де мешкала бабуся, проводив їх сусід, який також мав багатодітну родину, але не бажав працювати на землі – перешкоджала горілка. Його разом із такими ж як він, підтримував озброєний російський загін. Бабуся розповідала, що сусід одягнув шкірянку, причепив на пояс пістолета, взяв палицю, до якої причепив червону білизну, бо іншої матерії не знайшлося, і вирушив селом. Зайшовши із собі подібними до хати Бершадських, голосно заявив: «Тепер наш час прийшов, і тепер ми будемо їсти пшеничний хліб!». На що мій прадід Тихін відповів: «А чому ж ти, падлюко, раніше не їв пшеничного хліба? Адже ми були в рівних умовах». Відповіді новоспечений комуніст не знайшов...

До кінця 1930 року в родини моєї бабусі було забрано землю, житло та все майно. І лише завдяки тому, що сім’я не мала найманих працівників, її не заслали до Сибіру та повернули частину будинку. У іншій частині зробили колгоспну комору, яка пізніше врятувала родину від голодної смерті.

На початку 1931 року на родину Бершадських поширилося імперське «кріпосне право», яке проіснувало в Україні до 1961 року, коли було дозволено виїздити із села.

Окупаційна влада з’ясувала, що продуктивність праці на селі різко знизилася: селяни не хотіли працювати безкоштовно, частим явищем став саботаж. Але для сталінського керівництва така ситуація була неприйнятною. Тому взимку 1931-1932 років влада вирішила показати селянам, що жодних поступок не буде. Під час хлібозаготівель було забрано все продовольче зерно. Проте справжньою катастрофою стали події, пов’язані з діяльністю хлібозаготівельної комісії Молотова (жовтень 1932 – січень 1933 рр.), яка вилучила весь хліб в українських селах. Так розпочався голод... 

Родина моєї бабусі в цей час мешкала в частині свого будинку, а в іншій частині була колгоспна комора, до якої засипали насіння соняшнику. Коли закінчилося останнє зерно, яке не знайшли під час обшуків, родина почала голодувати. А зазіхнути на насіння соняшнику, що лежало за стіною, було рівноцінно смерті. Та на тлі голодної смерті смерть від кулі видавалася кращою. Тож ризикнули.

Старші бабусині брати вигадали, як саме можна дістати насіння соняшника. Очеретиною в стіні, що розділяла житлову частину з коморою просверлили отвір, через який у глечик збігало насіння. Добування насіння та його споживання відбувалося лише вночі. Бабуся згадувала, що на ранок отвір у стіні був заліплений глиною, лушпайки від соняшника закопані, а нічну «крадіжку» міг видати тільки язик, який після завзятого лузання був добре підпухлим.

Лише завдячуючи сусідству з колгоспною коморою, жоден з родини Бершадських взимку 1933-го не помер голодною смертю, що дуже дивувало місцевих і приїжджих комуністів, які після кожного обшуку запитували: «Чем вы, суки, живете, что до сих пор не сдохли?»

Про всі страхіття голодомору 1932-33-го років минулого століття бабуся розповідала мені ще за часів Радянського Союзу, коли я був малим. Розповідала задля того, щоб прийдешні покоління ніколи не допустили помилок своїх пращурів.

Тому не забудьте завтра о 16:00 запалити свічку у вікні свого житла.  Аби її світлий пломінь линув угору, до неба, де перебувають душі невинно убієнних Голодомором. Нехай Бог пом’яне їх у Царстві Своїм, а нам всім хай він дасть мужність і наснагу щоденно жити так, щоб минулі страхіття ніколи не повторилися…

Про автора

Юрій Бублик

Юрій Бублик

Народний депутат України

881
Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему