Розмір тексту

Забуттю не підлягає!

У день вшанування пам’яті жертв Голодомору хочу розповісти про трагічні сторінки із історії українського народу, які базуються на розповідях моєї покійної бабусі Марії.

Війна 1917-1921 рр. та постійні інтервенції Червоної армії на територію України, яка лише формально була незалежною, а насправді – уже давно окупованою Радянською Росією, виснажили український народ. Політика «воєнного комунізму», яку впровадили більшовики на окупованих територіях, стала передумовою для виникнення численних повстанських рухів, очільники яких намагалися все ж звільнити Україну від «червоного ворога».

Навесні 1921 року, в умовах глибокої економічної та політичної кризи, назрівала нова громадянська війна.  Щоби хоч якось здобути прихильність робітників та селян, тодішній «провідник більшовизму», а насправді поневолювач та кат українського народу – Лєнін, оголосив про скасування «воєнного комунізму» та впровадження НЕПу – нової економічної політики на території Радянської Росії, в тому числі і на загарбаних українських землях.

Основною умовою нової економічної політики була заміна продовольчої розверстки на натуральний податок, який майже удвічі був менший за останню. Також дозволялося використання найманої робочої сили і приватне підприємництво в обмежених розмірах. Але це був лише маленький поступ перед великим лихом…

У таких умовах опинилася родина моєї бабусі Марії, яка на той час була 8-річною дитиною. У сім’ї було восьмеро дітей: четверо синів та четверо доньок.

Родина мала прізвище Бершадських, пращури яких, утікаючи від польського гніту із Вінниччини, ще у XVII столітті, осіли на козацькому хуторі на Кіровоградщині. Оскільки були вони вихідцями із Бершаді (нині райцентр Вінницької області), то хуторяни дали їм прізвище Бершадські.

За умовами НЕПу, кожній родині надавалася земля з розрахунку 1 гектар на одну людину, як тоді говорили – на одного їдока. Поряд зі своїми десятьма гектарами, родина Бершадських додатково отримала ще десять гектарів на умовах оренди у своїх односельців. А точніше – у свого сусіда, який також мав багатодітну родину, але не бажав працювати на землі, бо цьому перешкоджала горілка. Тому сусід, віддавши свою землю в оренду, як тоді говорили, в половину, за півурожаю, сидів на призьбі і разом із подібними товаришами чаркував та співав пісень.

З 1922 по 1929 рік родина Бершадських, покладаючись лише на наполегливу працю всієї родини, побудувала гарний дім, підготувала всім дівчатам скрині (так тоді називали придане) і вже планувала разом із родичами придбати трактора, але цьому не судилося статися.

Вже на початку 1930 року розпочалася масова прискорена колективізація. Родина Бершадських підпала під категорію куркулів.         Розпочалося розкуркулювання, яке мало дві мети: знищити сільську буржуазію та залякати інших селян.

Цікаво, що розкуркулювання на селі, де мешкала родина Бершадських, проводив той самий сусід-пияка разом зі своїми товаришами, їх підтримував озброєний російський загін. Бабуся розповідала, що сусід одягнув шкірянку, причепив на пояс пістолета, взяв палицю, до якої причепив червону білизну, бо іншої матерії не знайшлося, і вирушив селом. Зайшовши із собі подібними до хати Бершадських, голосно заявив: «Тепер наш час прийшов, і тепер ми будемо їсти пшеничний хліб!». На що мій прадід Тихін відповів: «А чому ж ти, падлюко, раніше не їв пшеничного хліба? Адже ми були в рівних умовах». Відповіді новоспечений комуніст не знайшов.

До кінця 1930 року в родини моєї бабусі було забрано землю, житло та все майно. І лише завдяки тому, що родина не мала найманих працівників, її не заслали до Сибіру та повернули частину будинку. У другій частині зробили колгоспну комору, яка пізніше врятувала родину від голодної смерті. А по цілій Україні 1,5 млн. селян було вигнано із їхніх будинків, а понад 850 тисяч – заслано до Сибіру.

На початку 1931 року на родину Бершадських поширилося імперське «кріпосне право», яке проіснувало в Україні до 1961 року, коли було дозволено виїздити із села.

Окупаційна влада з’ясувала, що продуктивність праці на селі різко знизилася: селяни не хотіли працювати безкоштовно, частим явищем став саботаж, значна частина врожаю 1931 року загинула (у народі говорили: «Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні», «Серп і молот – смерть і голод!»). Але для сталінського керівництва така ситуація була неприйнятною, тому взимку 1931-1932 рр. влада вирішила показати селянам, що жодних поступок не буде: під час хлібозаготівель було забрано все продовольче зерно. Проте, справжньою катастрофою стали події, пов’язані з діяльністю хлібозаготівельної комісії Молотова (жовтень 1932 – січень 1933 рр.), яка вилучила весь хліб в українських селах.

Як розповідала бабуся, озброєні російські загони заходили до двору і проводили повний обшук. За допомогою загострених металевих пік обшукували хату та весь двір, шукаючи заховане зерно. Забирали все до останнього.

Розпочинався голод…

Родина моєї бабусі в цей час мешкала в частині свого будинку, а в іншій частині була колгоспна комора, до якої засипали насіння соняшнику.

Коли закінчилося останнє зерно, яке не знайшли під час обшуків, родина почала голодувати. А зазіхнути на насіння соняшнику, що лежало за стіною, було рівноцінно смерті. Та на тлі голодної смерті смерть від кулі видавалася кращою. Тож ризикнули.

Старші брати вигадали, як саме можна дістати насіння соняшника. Очеретиною в стіні, що розділяла житлову частину з коморою, просвердлили отвір, через який у глечик збігало насіння. Добування насіння та його споживання відбувалося лише вночі. Бабуся згадувала, що на ранок отвір у стіні був заліплений глиною, лушпайки від соняшника закопані, а нічну «крадіжку» міг видати тільки язик, який після завзятого лузання був добре підпухлим.

Лише завдячуючи сусідству з колгоспною коморою, жоден з родини Бершадських взимку 33-го не помер голодною смертю, що дуже дивувало місцевих і приїжджих комуністів, які після кожного обшуку запитували: «Чем вы, суки, живете, что до сих пор не сдохли?»

Геноцид 1932-1933 років призвів до загибелі багатьох мільйонів українців. Влада зламала опір селян, перетворивши їх на майже безоплатних працівників.
          Про всі страхіття голодомору 1932-33-го років минулого століття бабуся розповідала мені ще за часів Радянського Союзу, коли я був малим. Розповідала задля того, щоб прийдешні покоління ніколи не допустили помилок своїх пращурів.

І вкотре я звертаюся до всіх із закликом: не будьте байдужими до того, що відбувається довкола! Цікавтеся політикою, бо коли ви байдужієте до неї, приходить час, коли політика може «зацікавитися» вами. Кожного разу, ідучи на виборчу дільницю, робіть свій свідомий вибір на користь тих, хто буде дійсно українською владою.

Слава Україні!

Про автора

Юрій Бублик

Юрій Бублик

Народний депутат України

741
Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему