З посміху люди бувають
Середа, 19 серпня, була для мене багатою на зустрічі з цікавими людьми. Більшість з них приходила у громадську приймальню, а до декого я йшов сам.
До одного з останніх я прийшов, щоб він погомонів зі мною через свої картини. На жаль, митця уже нема серед нас, але мав щастя знати його за життя. Тому з радістю відвідав сьогодні виставку його картин і немовби знову відчув поряд себе...
Мова йде про Олександра Глушаченка – людину непростої долі. Олександр Петрович з'явився на світ 30 березня 1928 року на Полтавщині, то ж цього року йому виповнилося б 87. Роки його дитинства та юності припали на грізну епоху складних соціально-політичних перетворень українського села. Малому Сашку довелося пізнати голодомор та війну. Дід митця, який до останнього не хотів записуватися в колгосп, помер від голоду на початку 1930-х. Батько, чудовий чоботар, загинув на війні, а підліток Олександр став годувальником у родині. Селянський син, що виріс на землі і дорожив нею, головною темою своєї творчості обрав образ землі, який простежується у всіх його полотнах від пейзажів мальовничої української природи до натюрмортів.
Найбільш рання робота, яку можна побачити на виставці – студентський пейзажний етюд 1947 року, котрий розповідає про велич природи Кавказу. А загалом доробок митця невеликий: всього декілька десятків творів. Художник сам відзначав, що найпродуктивніший період його творчості припав на 50-60-ті роки ХХ століття. Але шлях творця був непростим. Художника погрожували відправити на Соловки за картину «Колгоспниці». Він працював у одній команді з режисером Сергієм Параджановим, котрий був чужим для совєтської системи. А відомий полтавський художник свого часу взагалі кричав митцю: «Твої роботи треба в туалеті на стінці повісити!».
Час розставив все на свої місця. Роботи Олександра тепер – у музеях і приватних колекціях, а він лишився людиною, котра не прогнулась під жодну із епох і зоставила після себе неповторний творчий слід.
Повернувшись із виставки, уже увечері до мене завітав відомий полтавський письменник Володимир Мирний, подарував три свої книги. І теж згадали художника Олександра, який, замість того, щоб наживати на мистецтві капітали, дарував свої твори або надавав їх на благодійні аукціони. Так кошти, виручені за продаж однієї з картин, значно допомогли громаді Абазівки оплатити виготовлення пам'ятника Тарасу Шевченку. Інша картина, що має назву «Істина», була свого часу подарована ковалівській церковній громаді Київського Патріархату.
І ще згадується: дід подарував Сашкові грошину з портретом Петра І. Хлопець перемалював царя й поїхав з цією творчою роботою вступати до Харківського училища вжитково-прикладного мистецтва. Там трохи покепкували з сільського хлопця, та все ж прийняли. Що ж, в Україні є приказка: з посміху люди бувають. Тепер, знаючи життєвий шлях незабутнього митця Олександра Глушаченка, ще раз переконуюсь у неспростовній мудрості українського народу…
Слава Україні!
