Розмір тексту

Я і мова або чому я освідчувався кацапською

Народився я в окупованій Україні в українській родині. Українській етнічно, мовно та світоглядно.

Мої батьки, дідусі та бабусі є українцями. Про це навіть зроблено записи у свідоцтвах про народження та метриках «національність українець/українка». Чого вже на жаль немає у документах моїх дітей.

Мої пращури, мабуть, також були українцями. Але на жаль я про них нічого не знаю. Лише короткі спогади про своїх прадідів.

Не можна сказати, що мої батьки, в роки совєтської окупації, були затятими націоналістами. Так, вони любили Україну, не надаючи цьому якогось національного підтексту.

Та не зважаючи на це, в родинному колі я часто чув історії про трагічні сторінки в житті нашого роду — голодомори, війни, репресії тощо.

Вся родина говорила скаліченою українською, а точніше полтавським суржиком. Я ходив до українського дитсадка та української школи. Також спілкувався суржиком.

Окрім полтавського суржика, решта інформаційного середовища було кацапським. Мультики, фільми, телепередачі, пізніше — музична естрада, вислови, думки видатних людей, цікаві книги — все було к@ц@пською.

На підсвідомому рівні нам було закладено, що українською (суржиком) говорять селюки, якісь невдахи, неповноцінні люди. А ось к@ц@пською говорить еліта.

І дійсно, наша українська мова (суржик) побутового спілкування була наскільки бідною, скаліченою, що і в нас самих складалося враження, що к@ц@пською набагато краще.

Ми читали книги к@ц@пською, дивилися к@ц@пські фільми й підсвідомо переймали собі мову позитивних героїв, яка звісно була к@ц@пською.

І коли я освідчувався в коханні своїй майбутній дружині, я не міг знайти українських слів. Тому всі листи й слова кохання були к@ц@пською. Сьогодні мені соромно це визнавати, але це так!

Окупант професійно проводив мовну асиміляцію — вирощував савєцкого чєловєка.

1991 рік — Україна здобула незалежність. Я вступаю до полтавського вузу де всі предмети к@ц@пською. Попри україномовне середовище серед студентства — ми пишемо конспекти к@ц@пською, вчимо, здаємо, думаємо к@ц@пською.

1996 рік — я студент харківського вузу. Там все к@ц@пською!

Мабуть, із цього року я почав ставати українцем. Я почав протестувати проти к@ц@пської! Я почав шукати українські слова на противагу суржику.

В Харкові та Полтаві мене почали запитувати: — Ви са Львова? На що я відповідав: — Ні! Я з Полтави! У нас там всі так говорять, бо то батьківщина Котляревського!

Було приємно, що у буремні дев’яності багатьом к@ц@помовним моя українська подобалася. Це мене мотивувало, я почав читати книги українською, почав спілкуватися українською у своєму суржикомовному середовищі.

Моя мова в мені перемогла «язык». Це було так класно! Я відчув себе українцем, нащадком славних українських лицарів. Я усвідомив, що мова має значення, без мови ніяк! Я зрозумів чому московський окупант сотні років забороняв українську мову та знищував її носіїв, — бо українська домінує над к@ц@пською у своїй глибині та величі.

Мова вирізняє нас, українців, поміж інших. Мова — це фундамент нації, країни, держави. Мова — це те, що нас єднає!

Я пишаюся тим, що є співавтором Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Ми зробили багато для нашої мови, але ще більше ми їй винні.

З нагоди Дня української писемності та мови щиро вітаю всіх носіїв мови зі святом! Бережіть себе, примножуйте себе, поширюйте себе!

Будьмо мовно красивими!
Будьмо незалежними!

Про автора

Юрій Бублик

Юрій Бублик

Народний депутат України VII-VIII скл.

1490
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему