Я і мова або чому я освідчувався кацапською
Народився я в окупованій Україні в українській родині. Українській етнічно, мовно та світоглядно.
Мої батьки, дідусі та бабусі є українцями. Про це навіть зроблено записи у свідоцтвах про народження та метриках «національність українець/українка». Чого вже на жаль немає у документах моїх дітей.
Мої пращури, мабуть, також були українцями. Але на жаль я про них нічого не знаю. Лише короткі спогади про своїх прадідів.
Не можна сказати, що мої батьки, в роки совєтської окупації, були затятими націоналістами. Так, вони любили Україну, не надаючи цьому якогось національного підтексту.
Та не зважаючи на це, в родинному колі я часто чув історії про трагічні сторінки в житті нашого роду — голодомори, війни, репресії тощо.
Вся родина говорила скаліченою українською, а точніше полтавським суржиком. Я ходив до українського дитсадка та української школи. Також спілкувався суржиком.
Окрім полтавського суржика, решта інформаційного середовища було кацапським. Мультики, фільми, телепередачі, пізніше — музична естрада, вислови, думки видатних людей, цікаві книги — все було к@ц@пською.
На підсвідомому рівні нам було закладено, що українською (суржиком) говорять селюки, якісь невдахи, неповноцінні люди. А ось к@ц@пською говорить еліта.
І дійсно, наша українська мова (суржик) побутового спілкування була наскільки бідною, скаліченою, що і в нас самих складалося враження, що к@ц@пською набагато краще.
Ми читали книги к@ц@пською, дивилися к@ц@пські фільми й підсвідомо переймали собі мову позитивних героїв, яка звісно була к@ц@пською.
І коли я освідчувався в коханні своїй майбутній дружині, я не міг знайти українських слів. Тому всі листи й слова кохання були к@ц@пською. Сьогодні мені соромно це визнавати, але це так!
Окупант професійно проводив мовну асиміляцію — вирощував савєцкого чєловєка.
1991 рік — Україна здобула незалежність. Я вступаю до полтавського вузу де всі предмети к@ц@пською. Попри україномовне середовище серед студентства — ми пишемо конспекти к@ц@пською, вчимо, здаємо, думаємо к@ц@пською.
1996 рік — я студент харківського вузу. Там все к@ц@пською!
Мабуть, із цього року я почав ставати українцем. Я почав протестувати проти к@ц@пської! Я почав шукати українські слова на противагу суржику.
В Харкові та Полтаві мене почали запитувати: — Ви са Львова? На що я відповідав: — Ні! Я з Полтави! У нас там всі так говорять, бо то батьківщина Котляревського!
Було приємно, що у буремні дев’яності багатьом к@ц@помовним моя українська подобалася. Це мене мотивувало, я почав читати книги українською, почав спілкуватися українською у своєму суржикомовному середовищі.
Моя мова в мені перемогла «язык». Це було так класно! Я відчув себе українцем, нащадком славних українських лицарів. Я усвідомив, що мова має значення, без мови ніяк! Я зрозумів чому московський окупант сотні років забороняв українську мову та знищував її носіїв, — бо українська домінує над к@ц@пською у своїй глибині та величі.
Мова вирізняє нас, українців, поміж інших. Мова — це фундамент нації, країни, держави. Мова — це те, що нас єднає!
Я пишаюся тим, що є співавтором Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Ми зробили багато для нашої мови, але ще більше ми їй винні.
З нагоди Дня української писемності та мови щиро вітаю всіх носіїв мови зі святом! Бережіть себе, примножуйте себе, поширюйте себе!
Будьмо мовно красивими!
Будьмо незалежними!
