Історія кохання видатного полтавця І. Котляревського

Історія  кохання  видатного полтавця І. Котляревського
 

 Тогді найбільш нам допікає,
  Коли зла доля однімає,
  Що нам  всього миліше єсть.

                          І. Котляревський


Після кількох років навчання в Полтавській духовній семінарії Іван Котляревський зрозумів, що хоче йти іншим шляхом й почав займатися вихованням панських дітей.  Його житло, виділене господарем, прибирала молода покоївка Марія. Іван закохався в цю надзвичайно вродливу чорнооку кріпачку. Він потроху почав учити її читати. Одного разу Марійка, потайки відважилася прочитати маленький аркушик паперу, з його письмового стола. Прочитала написаний на ньому вірш і впізнала у тексті… себе. Після цього між Іваном та Марією спалахнуло палке кохання й бажання поєднати свої долі.

Юний Іван звернувся за благословенням до господаря, але поміщик пообіцяв віддати кохану Івана за військового вдівця. Сильний біль у грудях не давав спокою Івану, і він з горя, без зайвих розмов неочікувано поїхав, залишивши Марійці сумного прощального листа й золоту каблучку з надписом: «На пам'ять від кадета Котляревського». Марійка, дізнавшись, що господар затіяв віддати її заміж за не коханого. Марійка, дуже палко кохала Івана й мріяла, що він повернеться, але так і не дочекавшись, впала у відчай і  спробувала накласти на себе руки. Та Бог врятував її від самогубства й подарував можливість втікти у монастир. Марійка зберегла свою гордість та вірність Івану, пронісши почуття кохання через усе життя.


Нещасливе кохання привело автора всесвітньо відомої «Енеїди» до війська, де він випадково почув про гульвісу- поручика, що зруйнував життя закоханим Івану та Марійці.
Іван викликав на дуель кривдника Марійки, під час якого  Котляревський тяжко поранив суперника.

Після відставки Іван Петрович назавжди оселився у рідній Полтаві. Він ніколи не забував своє перше і єдине кохання, проживши все життя одинаком, він так і помер на самоті. Його серце так і лишилося зайняте однією-єдиною жінкою - Марійкою, яка стала черницею… І через багато років, проспіває  його Наталка Полтавка, словами Марійки:

                  Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!

                   Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.

                   Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!

                   За нелюбом  коли буду, то мушу пропасти.