“Українська народна творчість”.

“Українська народна творчість”.

Повна колекція цих видань 1912-1913 рр. наявна в бібліотеці Полтавського Художнього музею В.Бажана та є однією з перлин колекції книг та стародруків.

Ця серія альбомів кустарного складу Полтавського губернського земства, по галузях народних ремесел (килимарство, ткацтво, жіноче рукоділля, гончарство, кошикоплетіння, різьблення по дереву, ковальська та слюсарна справа) була реалізацією програми затвердженої Губернськими земськими зборами на підтримку народних ремесел. Фінансування видань здійснювалося відділом Сільської Економії та Сільськогосподарської Статистики Головного Управління Землевлаштування та Землеробства.

Ми вже розповідали про видання присвячене гончарству (Серія VI: Гончарство. Випуск:1.Типы гончарной посуды (1913.ІІ.19)).

А сьогодні розповімо про серію ІІІ: “Женскія Рукоделія”.

З цієї серії вийшли випуски:

I. Ручники, шитые цветной бумагой (1912.VII.4) та 2. Ручники, вышитые цветными нитками (1913.ІІ.19);

Перший та другий випуск містив по 20 таблиць з зображенням вишитих рушників. Більшість з рушників в цьому випуску були зібрані в межах Полтавської губернії, деякі з них – в найближчих до кордонів Полтавської губернії селах губернії Харківської. Всі вони зберігалися в Музеї Полтавського губернського земства.

Ці двоє перших випусків мають одинакові післямови.

Автори випусків наголошують що рушники з вишитим, витканим чи інколи набивним зображенням являються одним з найважливіших та найбільш розповсюджених форм української народної творчості. Характер матеріалу для їх виготовлення – біле полотно для фону та кольорова пряжа дозволяє реалізувати весь потенціал фантазії вишивальниці. Але тут існують суворо встановлені звичаєм обмеження, що відповідають випадку призначення рушника, який може бути плечовим (що носиться на плечі), або кілковим (що вішається на кілок, який вбивається в стіну).

Кілковий рушник вишивається на всю довжину полотна або хоча б має кайму на всю довжину, а плечовий вишивається візерунком лише по його кінцях.

Рушник для українця слугував для різних цілей: від побутових (те що зараз у нас виконують полотенця), естетичних (прикрашання житла, стін, навколо ікон, інколи дверей та вікон) до ритуальних. До останніх відносились рушники при сватанні, що обв’язувалися через плече, при вінчанні, що розстилалися під ноги молодятам, а інколи ними зв’язувалися ним руки. Автори випусків приводять пісню яку співала майбутня наречена:

“Коли б мені, Господи, неділі діждати.

На рушнику стати –

Тоді не розлучать ні батько, ні мати.

Ні суд, ні громада –

Хіба вже розлучать

Заступ та лопата…”

Наречена перед весіллям підперезувалася рушником, коли йшла кликати на весілля. При закладці нового житла перев’язували рушниками тесль, при хрестинах – кумів та запрошених. При похоронах рушниками перев’язували церковні хрести та хоругви, інколи рушники вішали на могильних хрест покійників – хлопця чи дівчини (засватаних нареченого або нареченої).

Зображені в випусках рушники мають переважно візерунки що складаються з рослинних, рідкіше геометричних форм, ще рідкіше тварин та птахів, і ще рідкіше композицію рослин та тварин. Зображення людей зустрічається дуже рідко.

Витканий візерунок складається в основному з геометричних фігур, рідкіше з рослинних та тваринних.

Автори зазначають, що чим старіший рушник, то тим тонше полотно та менше різноманіття в кольорах пряжі. Крім того, якщо рушник вишивався заполоччю, то обмежувалися в основному лише червоним кольором, рідкіше червоним та синім. А от якщо рушник вишивався шовком, то тут вже допускалося більше кольорів, хоча головними залишалися червоний та синій, рідко – жовтий, потім смарагдово-зелений побляклих відтінків, і дуже рідко – рожевий, чорний та коричневий.

Пізніше домоткані рушники поступилися дешевим мануфактурним виробам – шматкам паперового полотна, паперової кольорової матерії, ситцю та іншим, в чому ці вироби втратили як в якості, так і в сюжеті.

3. Хусточки, шитые цветной бумагой (1913.II.19).

Цей випуск був присвячений хусткам. Він містив 20 таблиць, на малюнках яких були зображені вишиті хустки з Полтавського губернського земського музею.

Видання містить свою унікальну післямову.

Автори збірника дають визначення: хусточки, хустки чи хусти являють собою квадратний, чи прямокутний шматок білого полотна з вишитим чи витканим кольоровим візерунком. Їх розмір залежить більшою частиною від ширини полотна та буває від 9 до 12 вершків (40-53 см), в обидві сторони, або в інший бік трошки більше.

Візерунок на хустках, вишитий чи витканий, виконується червоною ниткою, червоною та синьою разом, але ніколи синьою окремо.

Використання хустки згадане ще в давній думі про “Втечу Самійла Кішки з Турецької неволі”, що датована ще 1599 роком. В ній при випиванні могарича:

“Кішка Самійло по два, по три кубка в руки брав

То в рукава, то в пазуху, скрізь хустку, третю до долу пускав”

(тобто намагався обманути співпляшників).

В старовинних українських піснях згадані хустки шовкові. Дійсно самі давні хустки вишивалися шовком, сріблом та золотом. Кольори шовку для вишивання на хустках, як і на рушниках – червоний, синій, смарагдово-зелений, жовтий, рожевий і дуже рідко коричневий та чорний.

Візерунок хусток переважно геометричні фігури чи стилізовані рослини та квіти, у дуже рідко птахи. Ці орнаментні зображення розміщувалися головним чином по кутках хустки, або ж – по кутках розміщувалися головні фігури, а по всьому полі хустки розміщувалися мілкі геометричні фігурки, інколи – вся хустка була всипана подвійними шашечками навкоси, або мала тільки одну кайму з шашечок чи квітів.

Використання хусток в побуті українців було таким же різноманітним як рушників, але при цьому хустка є атрибут, що був необхідний і багатому, і бідному, і молодому, і старому.

Хустки, як і рушники, використовувались в давнину при сватанні нареченої, ними перев’язували у ліктя сватів та гостей.

При вінчанні молодятам зв’язували руки хусткою. Наречена дарувала нареченому хустку, вишиту власноручно на витканому ж нею полотні та співала:

“Хусточка-ж моя шелковая,

Щей шелком шита

Чі на теж я тебе пряла,

Щоб нелюбу дати…”

При закладанні будинку перев’язували руки хусткою майстрам, теслям та гостям. Теж і при хрестинах, при похованні покійника хустками перев’язували хрести та хоругви, обмотували свічки, що несли священник та інші присутні, обв’язували руки хоругвоносцям.

Хусточку, а інколи дві вішали над могилою хлопця чи дівчини в вигляді значка – “прапора”. Це був стародавній козачий звичай ставити такий “прапор” над могилою загиблого козака, як про це записано в думі “про Хведора Безродного”:

“…Хведора Безродного похоронили,

Високую могилу висипали

І прапірок у головах устромили…”.

В побуті хустки використовувалися в вигляді серветки, ручної хустки та для накривання дорогої “смушевої” шапки при захисті від непогоди.

На жаль, як зазначали автори випуску, хустки поступилися промисловим кишеньковим хусткам, чайним та десертним серветкам.

Надихаючись виданнями серії “Украинское народное творчество” в науковців приватного музею виникла ідея видати ці унікальні публікації репринтним виданням під однією обкладинкою.