Зародження українського народного живопису.

Зародження українського народного живопису належить до тих часів, коли почала формуватися українська народність. У рукописних книгах XIV—XVI ст. вже є чимало кольорових заставок, ініціалів, кінцівок з мотивами, що зустрічаються у пізніших українських народних вишивках і в керамічному або різьбленому орнаменті. Безсумнівні впливи народного живопису можна побачити й в стародавньому народному іконописі.

Значно більше дійшло до нас творів народного живопису — народних станкових картин та різноманітних декоративних розписів, що датуються другою половиною XVIII ст.

Станковий – це значить створений на станку, на мольберті.

Згадайте відоме всім зображення козака Мамая.

Як правило такі зображення містили в собі римований текст. В того ж козака Мамая під фігурою могло щось бути на скорописі: “Сидить козак в кобзу грає, що замислить, то все має”. Цей віршований текст був взятий з народу й часто був варіантом старої вертепної народної драми.

У першій половині минулого століття народна картина за тематикою стає значно ширшою. Сюжети її, як правило, пов'язані з тогочасним народним побутом.

Однією з таких цікавих картин, в художньому музеї Віктора Бажана, що відносяться до народного станкового живопису є картина “Рибалка”, намальована олійними фарбами на дрібнозернистій тканині полотняного плетення.

На картині постать головного персонажа, рибалки, подана на тлі двопланового пейзажу. На задньому фоні річка з човном витягнутим на берег біля сітей, що сушаться, що говорить що рибалка повернувся з риболовлі. Справа від нього кипить на тринозі казан, а біля нього біля дерева, що немає листя, лежить діжка та посуд. Рибалка схопився за лоба ніби щось трапилося. В нижньому правому кутку на скорописі надпис, сарказм якої проливає світло на те що трапилося: “А черты бже убыли его батька, І каша добра, да горилка пропала”. Перша частина фрази це народна лайка. Так в Михайла Старицького в комедії “Як ковбаса та чарка то минеться й сварка” (1872) приводиться “Гаврилко ж мій, чорти б його вбили, десь загавився”.

В сюжеті рибалка, в якого поки він плавав на човні хтось випив (вкрав) горілку. То й рибалці й не до каші. Можливо це була фінальна сцена народної жартівливої пісні або народного анекдоту.

І ця побутова сцена була популярна, оскільки ця мальовнича сцена також була в народній “серії”, як той же козак Мамай.

Нам відомо двоє таких зображень: Одне в Полтавському художньому музеї Віктора Бажана, інше в Національному художньому музеї в м.Київ. Його можна побачити в книзі “Українське народне мистецтво. Живопис” (1967), виданої під редакцією відомого мистецтвознавця Бориса Степановича Бутника-Сіверського.

Борис Степанович у 20-х роках минулого століття працював у музеях та архівах Полтави. Його батько, український живописець та графік Степан Данилович Бутник з 1932 р. мешкав у Полтаві, де й помер 3 липня 1952 р. Працював у галузі живопису і книжкової графіки. Автор портретів, пейзажів. Батьків брат – Іван Данилович Бутник (1887-1927), український художник-гравер, працював з 1918 р. у Полтавському земстві, з 1923 року викладав у Полтавському агрокооперативному технікумі, згодом у Педагогічному інституті. Працював у галузі книжної графіки, малював ілюстрації до книг, що виходили в полтавських друкарнях.

В книзі Бориса Степановича, “Рибалка”, як творіння невідомого народного художника, датоване ХVIII ст. Борис Степанович не привів текст (на зображені з книги, його не реально прочитати лише окремі літери, та фрагменти слів). Текст вдалося прочитати саме з “Рибалки” полтавського музею.

Яскравість фарб картини з музею в порівнянні з приведеним зображенням з книги пояснюється з реставраційними роботами та очищенням від шару пилу та кіптяви. Потрібно сказати, картину прийшлося буквально рятувати: ще до реставрації це народне творіння мало лінійні прориви, порушення грунту з основою, втрату грунту до 10%, потьмянілі фарби.

Вже пізніше, коли народна картина стане предметом торгу, а не натхненої творчості, її будуть витісняти дешеві друковані луб’яні картини, відбудеться занепад станкового народного живопису й вже на кінець ХІХ ст. вона, у традиційному народному вигляді майже не зустрічається.

Залишаться унікальні свідки тих часів, що розповідатимуть нам, як і картина “Рибалка” з Полтавського художнього музею В.Бажана, про своєрідне і надзвичайно цікаве явище, що мало місце в нашій культурі, як станковий народний живопис.