Політичні заробітчани або люди, які йдуть в політику заради грошей і статусу — руйнують країну!

Це майже єдина мотивація для них бути присутніми у владі. Це питання політичної грамотності і розуміння, адже не всі політики однакові. Щоб не вестися на хитрощі, треба в них розбиратися. Це складно, це не робиться за один день. Кожного разу я переконуюсь у правильності китайської мудрості: "Кожен народ заслуговує на той уряд, який він має". 

Ці політики, вони ж не з'являються з Марсу чи ще звідки, вони з нашого середовища. На жаль, люди дуже мало хочуть виставляти вимог до себе і дуже багато до оточуючих. Питання рівня корупції у виборних органах влади часто пов'язують з вартістю виборчих кампаній на всіх рівнях, а коли йдеться про парламентські вибори — найбільше. 

Саме інвестицією прийнято називати вклад у виборчі перегони, від обсягу якої залежать плани на депутатську каденцію кандидата: всі розуміють, що вартість кампанії учасники перегонів будуть намагатись "відпрацювати" під час каденції та "заробити" в рази більше. 

Втім, коли йдеться про парламентські вибори, більшість пов'язують цю проблему також з мажоритарною складовою виборчої системи, яка уможливлює підкуп виборців і тим самим створює передумови для функціонування формули "гроші - вибори - ще більші гроші". В цьому випадку сподіватися на дієвість рішень, які не стосуватимуться зміни виборчої системи зі скасуванням мажоритарки, не можна.

Рівень політичної освіти виборців є також важливим в цих процесах, адже, якщо громадяни готові продавати голос за неспіврозмірні з обсягами бюджетів різних рівнів гроші, то вони також є співучасниками сформованого ринку купівлі-продажу голосів. 

Якщо люди готові продавати голос конкретно за 500 гривень, за гречку, як часто це буває, то вони на виході отримують тих цинічних депутатів, міських голів тощо, котрі розуміють, що в цьому житті можна все купити, перед виборами за два місяці, а решта — вже працювати не на громаду, а на свої якісь речі, тобто "відбивати" ті гроші, які було вкладено, і на цьому заробляти. 

Для того, щоб усі були в рівних умовах саме з фінансової точки зору, найкращим та чесним показником буде державне фінансування. Якщо партії мають певну електоральну підтримку, вони всі отримують пропорційну фінансову допомогу. Тому оптимальний варіант – державне фінансування, невелике, якесь мінімально допустиме, плюс внески тих людей, які готові підтримувати ту чи іншу політичну силу. На місцевому рівні є така практика, як певний поріг входу в партію. 

Якщо раніше це було велика сума в доларах, щоб зайняти якесь місце у списку, то зараз місце в списку, окрім першого, нічого не вирішує. Тому, це просто поріг у 50-100 тисяч гривень, який дозволяє взяти округ собі і на ньому працювати. Це не стільки вертикально скеровано, а більше самодіяльність така. Є локальні, скажімо так, мікроолігархи, які своє лоббі проштовхують у місцеві ради, і вони дають більш суттєві суми, теж чорним налом, на передвиборчу кампанію. Класичні олігархічні партії, вони завідомо корупційні. 

Що найсмішніше, всередині цього фінансування незаконного також процвітає корупція. Ті "контролери", які курують на місцях передвиборчий процес, окрім гонорарів, чорних, ще крадуть у цьому всьому передвиборчому кошмарі. Існує безліч факторів запобігання корупційним явищам, як внутрішні, так і зовнішні. Але від України, як від локального суспільства, нічого кардинально й не залежить. 

Втім, перше, що треба домогтися — зробити незалежними засоби масової інформації, які нині, у вік інформаційних технологій, грають чи не першу «скрипку» за впливовістю на масову свідомість. Треба зняти з людей вуздечку, яка називається несвободні ЗМІ, яка гіпертрофує свідомість українських громадян. 

А далі будуть і незалежні суди, щоб не лише багатий, але й бідний був у змозі звернутися до суду, і влада, яка прийде на посаду не для власного збагачення, а для служіння народові.