Україна має проблеми з реальним самоврядуванням саме на місцевому рівні!

Замість реального самоврядування ми маємо – відсутність чесного діалогу місцевої влади з громадою. Ні, спілкування начебто є, але це монолог. Або ж банальне бажання розповісти як усе добре, дякуючи меру (з контролем інформаційного середовища), або маніпулювання свідомістю громадян через перекручування цифр, фактів, статистичних даних, тощо.

Найкращий мер – той, хто на виборах пообіцяє жителям міста найбільше.

Громада – це велика сім’я. Проте у власних сім’ях ми бюджети формуємо по іншому. У нормальній сім’ї пріоритети формуються так:

1. Безпека. У квартирі не тече зі стелі, працює злив в унітазі, в дверях міцний замок.

2. Здоров’я. Лікування та профілактика. Турбота про літніх.

3. Розвиток потенціалу сім’ї. В нормальній сім’ї не економлять на репетиторах і гуртках. Все для того, щоб дитина була успішнішою, ніж ми

4. Нова шуба жінці, плазма, Єгипет.

А в бюджетах міст усе навпаки. Починається з "хотюнчиків". У вас є завод по виробництву тротуарної плитки і ви депутат міськради? Ви пробиваєте тему: реконструкція площі. Стару плитку зняти, нову поставити. І ви заробили. І покращення видно. Тому й направляються бюджети розвитку на побудову пам’ятників, реконструкції фонтанів, скверів, фасадів. 

Перевірте бюджет, а потім гляньте і порівняйте, скільки витрачається на позашкільну освіту, спорт чи оздоровлення дітей.

Вкладаючи у дітей і молодь ми вкладаємо у майбутнє. Вкладаючи у фасади – в майбутнє дітей тих "хто вирішує питання". Тому, якщо знайти 10 тисяч, щоб купити нові байдарки у центр дозвілля молоді – грошей нема. На реконструкцію площі у кілька мільйонів – будь ласка.

Іще раз. Усе це тому, що нікому сказати: «Позвольте, у меня все ходы записаны». У нормальній країні громадську думку формує середовище незалежних експертів. І формує громадський запит на ті, або інші управлінські рішення.

А у нас експертів нема. Не тому, що немає розумних людей. Наприклад, у будь-якому обласному центрі є кілька вишів з потужними кафедрами. Чи аналітичні організації. Але немає двох речей. По-перше – відсутня мотивація. Для того, щоб досліджувати чи аналізувати місцеві бюджети, досліджувати ефективність бюджетних закупівель, розбиратися з регламентуючими нормативами – потрібен час. Час – це гроші.

Який ще може бути мотиватор крім грошей? Тільки ненависть. 

Ви маєте сильно не любити чиновника, щоб копатися в "його" бюджеті. Або мати занадто загострене відчуття справедливості. Та ми народ незлобивий. Тому бюджетні гроші використовуються неефективно. Або їх крадуть.

Але у нас уявити важко, щоб влада сама давала гроші на аналіз її ж політики. 

Люди не чують альтернативної думки, не оперують цифрами і не вміють робити висновків. "І все мовчить. Бо благоденствує". Люди інтуїтивно відчувають, що їх дурять, але як дурять – дізнатися важко. Залишається Інтернет. Проте, це скоріше перспектива, ніж нинішній стан речей.

І все по колу. Чому бідний? Бо дурний. А чому дурний? Бо бідний.

Також даного питання гостро торкається освіта нашої молоді.

Одного разу я почув ситуацію. В аудиторії сидів поток фінансистів та економістів. П’ятий курс. Майбутня еліта. Банально: як писати проекти. Провокація – одна з кращих педагогічних методик.

Питання: 

-Хто знає, який бюджет країни? 

-Ну плюс-мінус десяток мільярдів. Варіантів немає. 

-А бюджет області, міста, хоч приблизно? 

-Без варіантів.

-А бюджет вашого вишу?

-Тиша.

Через рік це вже фахівці фінансових установ. І вони не в темі. Ми нічого не знаємо й не вміємо. Але й навчатися ніхто не хоче.

Росте нове покоління профанів.

А на джипах їздять ті, хто знає процедуру, вміє "вирішувати питання" і не переобтяжений муками совісті.