«С ними золотой орел небесный»: Що робити з пам’ятниками орлу, леву та пірамідою в центрі Полтави

Протягом ось вже повного воєнного року в дуже багатьох полтавців виникало побоювання, яке іноді переростало в денний жах та нічний кошмар: що крилаті чи балістичні ракети можуть влучити в історичний центр Полтави — і місто, а також вся Україна та все людство залишаться без Круглої площі, 200-літньої чавунної колони з золотим римським орлом та інших артефактів, які створюють унікальний полтавський міський простір та неповторну концентрацію складних історичних смислів. 

Тепер українські ППО та ПРО збивають абсолютну більшість російських ракет та дронів, але загроза для пам’ятників тільки посилилась. І не з боку варварської орди, а, на жаль, з боку окремих патріотично налаштованих людей та інституцій. 

Тема ліквідації (чи «прибирання з публічного простору») пам’яток XIX ст., прямо чи опосередковано пов’язаних з битвою під Полтавою 1709 року, в тому чи іншому форматі підіймалася давно. Але нині вона опинилась жертвою одразу кількох різноманітних пропаганд: російської офіційної дорадянської, радянської соціалістичної, російської пострадянської, української проросійської пострадянської. Тож зараз вона ризикує опинитись ще й жертвою української патріотичної та української антирадянської пропаганди. 

Отже, спробуємо розібратись — наскільки доречними чи недоречними є ці пам’ятники з точки зору «політики пам’яті», мистецтвознавства, історії України та полтавської міської міфології. При цьому свідомо залишимо поза увагою проблематику тих чи інших кланових, корупційних та особистісних інтересів й політичних амбіцій, а також різноманітних чуток (наприклад, що перенесення колони потрібно, аби деякі люди могли б «прихватизувати» позолоченого орла та ін.). 

Будь-який монументальний пам’ятник чи пам’ятний знак, що знаходиться в публічному просторі, доречно оцінювати з чотирьох точок зору: (1) як ідеологічну маніфестацію, смисловий меседж, ідею, (2) як витвір мистецтва та архітектури, (3) як історичний артефакт, пам’ятку своєї доби та (4) як частину місцевого культурного, смислового простору, як об’єкт міської міфології. 

ПОЛТАВСЬКА ГУБЕРНІЯ 

Але спочатку декілька слів про Полтавську губернію. 

Стала розхожою чиновницькою байкою ще з XIX ст. легенда, що саме Полтава (а не Кременчук, не Лубни, не інше місто Наддніпрянщини) стала центром новоствореної Полтавської губернії (1802) — через те, що тут відбулась Полтавська битва (1709). 

Більш реалістичним видається інше пояснення: вибір Полтави в якості губернського центру пролобіював Віктор Кочубей (1768–1834), уродженець Диканьки і небіж князя Безбородька; якраз у 1802 році він став міністром внутрішніх справ Російської імперії і головним реформатором доби Олександра I (разом з Михайлом Сперанським). І тема 100-літнього ювілею Полтавської битви стала лише формально-бюрократичним аргументом на користь цього адміністративного рішення, а не його причиною. 

Ставши центром губернії та Малоросійського генерал-губернаторства (до якого, окрім Полтавської, увійшла також і Чернігівська, а пізніше — Харківська губернії), Полтава перетворилась на потужній культурний центр, де за часів генерал-губернаторів Олексія Куракіна, Якова Лобанова-Ростовського та Миколи Репніна-Волконського жили не просто видатні культурні діячі, а ті, хто заклав основи українськості, хто посіяв насіння майбутнього українського відродження. Той самий Котляревський, який може вважатись не лише зачинателем нової української літератури та літературної мови, але й нової театральної традиції: саме для очолюваного ним Полтавського вільного театру (першого професійного українського театру в історії!) він написав «Наталку Полтавку» (1819) та «Москаля-чарівника» (1819). 

В цей час у Полтаві та на Полтавщині перебували: поміщик та масон Семен Кочубей, тоді ще кріпосний (але невдовзі викуплений) актор Михайло Щепкін, декабрист та масон Василь Лукашевич, Михайло Новіков — керівник канцелярії генерал-губернатора, декабрист, масон, засновник найвідомішої полтавської ложі «Любовь къ Истинѣ на Востокъ Полтавы» (1818–1819), міністр юстиції та губернський маршалок дворянства Дмитро Трощинський, Василь Капніст — відомий поет, дисидент та громадський активіст, автор «Оды на рабство» й «Оды на истребление в России звания раба». Тоді ж один рік у Полтавській чоловічій гімназії провчився і юний Гоголь. Бували наїздами майбутні декабристи брати Муравйови-Апостоли, перекладач гомерової «Іліади» Гнедич, той самий міністр та реформатор Віктор Кочубей. 

Дмитро Бантиш-Каменський у Полтаві створив «Историю Малой России» (1822; у 4 томах) — першу велику системну історію України, в якій розділ про битву під Берестечком написав сам Репнін-Волконський. (Для порівняння: 12-томна «История государства Российского» Карамзіна почала виходити у 1818 році, але за нею стояло велике держзамовлення, чимала бригада помічників і фінансування безпосередньо від царя.) 

Михайло Драгоманов вважав, що саме у Полтаві і саме в цей час було написано і легендарну «Историю Русов», яка найбільше надихнула весь український романтизм, козацький міф та подальший розвиток української ідеї, а також безпосередньо Гоголя, Рилєєва, Пушкіна, Шевченка, Куліша, Костомарова і десятки інших. (Відомий американо-український історик Сергій Плохій доводить, що «Историю Русов» було написано на Стародубщині Чернігівської губернії, яка також входила до Малоросійського генерал-губернаторства, — в контексті складної кланової та ідейної боротьби між полтавськими та чернігівськими поміщиками — коли ці нащадки шляхти та козацької старшини намагались отримати чи підтвердити права на російське дворянство.) 

Полтавський культурний феномен того часу, який був також пов’язаний з декабризмом, масонством, «Обществом соединенных славян» (його членом був декабрист Яків Драгоманов — дядько Михайла та двоюрідний дід Лесі Українки), «Союзом благоденствия», з організаційно не сформованим «Малороссийским тайным обществом», може вважатись прямим попередником феномену Кирило-Мефодієвського братства і старшим сучасником феномену харківських романтиків. (Але через те, що у Полтаві, на відміну від Харкова, Києва та Ніжина, не вдалось заснувати університету чи гімназії вищих наук, а також і літературного та громадського видання, якими були харківські «Украинскій вѣстникъ» та «Украинскій журналъ», полтавський феномен з часом трохи підзабувся.)

За часів генерал-губернатора Репніна-Волконського (1816–1834) у Полтаві та на рівні Петербургу велись проектні розмови про скасування кріпацтва на Полтавщині та Чернігівщині (услід за скасуванням кріпацтва в Естляндській, Ліфляндській та Курляндській губерніях). Існував також проект з відновлення гетьманства, в якому Репнін-Волконський розглядався як можливий гетьман. Ну а його донька Варвара була другом і покровителем Шевченка — це відома історія. 

НАВІЩО УКРАЇНЦІ ПРИДУМАЛИ ІМПЕРІЮ? 

В сучасній українській суспільній уяві переважає дещо схематизоване уявлення про імперії та імперський дискурс як такий. Ця тема варта окремої розмови, але зазначимо: політична наука схиляється розглядати сучасну Російську державу не як імперією, а як східною деспотією. І анексія Криму в 2014 році стала апофеозом антиімперскості та етношовінізму. Тож слова «імперія» та «імперська політика» щодо Росії вживають найчастіше як метафори, але не як наукові терміни. 

Імперії Нового часу будувалась на пріоритеті права, раціоналізму, прогресу, універсальної наднаціональної ідеї розвитку та «спільного блага». Потяг до територіальної експансії не є унікальною рисою імперій — він властивий і національним державам, і східним деспотіям. Інша справа, що Російська імперія за весь час свого існування (1721–1917) коливалась між імперською матрицею і матрицею східної деспотії. В часи Олександра I якраз були певні сподівання на побудову більш-менш цивілізованої та реформованої держави, і чи не головним локомотивом в цьому процесі були вихідці з малоросійського дворянства та шляхти Лівобережної України. Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, Віктор Кочубей, Микола Репнін-Волконський, Михайло Миклашевський, Петро Завадовський та чимало інших були в Петербурзі при дворі не заробітчанами чи пристосуванцями, а потужнім лобістським угрупуванням, а також реформаторами, цивілізаторами, державними будівничими. Але за кожною хвилею реформ та цивілізованості в Російській імперії (а згодом і в СРСР) йшла хвиля контрреформ, реакції, «закручування гайок», русифікації, придушення свобод та вольностей. 

Кампанія з заборони української, польської, білоруської, литовської та інших мов народів Російської імперії (як і обмеження функціонування мов суб’єктів федерації в нинішній Росії) — це прояв саме антиімперської за своєю суттю політики. (Тоді як радянська українізація та «коренізація» у 1920-х — навпаки, прояв більшовицького «імперіалізму» та «пролетарського інтернаціоналізму».) 

Ну і сучасна політика Москви («поддержка соотечественников», «один народ», «возвращаем свое», «новые территории») — аж ніяк не може вважатись імперською. Вона шовіністична, етноцентрична, уніфікаційна та антиімперська. В жодному з довоєнних проектів «Русского Мира» не передбачалось місця ані для української ідентичності, ані для білоруської. Тож зараз чи не єдиною справжньою імперією у світі можуть вважатись хіба що США. 

Неупереджене вивчення нових історичних матеріалів та переосмислення відомих підштовхує до висновку, що головними ініціаторами утворення Російської імперії у першій половині XVIII ст. були насамперед українські політики та інтелектуали, серед яких ключовими є: автор «Синопсису» (1674) Інокентій Гізель, гетьман Іван Мазепа та ідеолог більшості петровських реформ Феофан Прокопович. З боку України це були чергові альтруїстичні спроби (після «книжної справи» середини XVII ст. та утвердження в Московському царстві православ’я українсько-грецького зразка) європеїзувати та цивілізувати жителів Півночі, прищепити їм ідеї раціоналізму, верховенства права, свободи та «суспільного договору», а також створити нову культуру, нову літературну мову з новим шрифтом, нову освіту. 

Але, з іншого боку, це була також і боротьба за українські інтереси, що передбачало певну маніпуляцію російськими високопосадовцями: українська еліта розуміла, що власними силами вона навряд чи зможе утримати тогочасну територію Гетьманщини, а тим більше — не зможе повернути Правобережну Україну, Південь та виходи до Азовського й Чорного морів. 

ОРЕЛ, ФІБОНАЧЧІ ТА МАСОНИ 

В сучасній українській історіографії розповсюджені уявлення, що період між скасуванням гетьманства (1764) та виходом першого видання «Кобзаря» Шевченка (1840) власне українська політична та культурна історія наче знаходилась на паузі. Тоді як насправді все було набагато складніше й цікавіше. І саме Полтава в цей період стала одним з головних епіцентрів вільнодумства та українського автономізму. 

Тоді ж перебудовується і міський центр Полтави та з’являються центральні квартали з регулярним плануванням та цегляною забудовою, центральний проспект та Кругла площа, де посередині — колона тосканського ордеру з орлом у стилі зрілого ампіру, яку тепер найчастіше називають «Монументом Слави» (1811). Автори архітектурного рішення — Микола Амвросімов та Жан-Франсуа Тома де Томон, скульптори — Феодосій Щедрін, Федір Гордєєв, а також легендарний Іван Петрович Мартос — скульптор № 1 в усій тогочасній Російській імперії, походженням з Чернігівщини. 

Виникає питання: що символізує ця колона? 

Формально — вона прив’язана до тематики Полтавської битви. Але її символізм — набагато складніший, цікавіший і пов’язаний не так з імперською тематикою чи «ратными подвигами», як з українським автономізмом, масонством, християнським містицизмом та урбаністичними інноваціями. 

Європейські культури кінця XVIII — початку XIX ст.— французьку, англійську, німецьку, італійську, американську, польську, російську, українську — неможливо зрозуміти поза масонським контекстом. Але масони — це не якісь таємні заколотники, що прагнуть захопити всю владу в світі і запровадити свою таємну релігію, — як про те пишуть в конспірологічних книжках про «вселенські змови». В масонських колах формувалося те, що в сучасній політології називається «deep state», або ж «глибинна держава». Саме в цих середовищах свідомо виховували ті чесноти, які потрібні для державного управління — для того, аби бути елітою, здатною брати на себе моральну та політичну відповідальність за долю та майбутнє власної країни й народу. Наприклад, саме масони на основі своїх етичних уявлень сконструювали та збудували наприкінці XVIII ст. нову державу — США. Американський республіканський досвід вплинув також і на декабристський рух: так, один з п’яти страчених декабристів Кіндратій Рилєєв (до речі, автор поеми про Мазепу «Войнаровский» (1824)), кілька років працював правителем канцелярії Російсько-американської кампанії і вважався чи не найбільшим американофілом своєї доби. 

Щось подібне на «глибинну державу» складається в ті самі часи і в Полтаві. Причому, новітні ідеологічні процеси та цінності свободи, українського автономізму, несприйняття кріпосництва та необмеженої влади, зацікавленість в історії та етнографії, козакофільство поєднують і державних чиновників, і багатих поміщиків, що боролися за власні станові права, і збіднілих дворян-інтелектуалів. 

Колона з орлом є не самодостатнім пам’ятником, який можна поставити де завгодно, а потім перенести куди заманеться. Вона є смисловим центром та архітектурною домінантою складної символічної композиції, в яку входять: унікальна в світовому містобудуванні Кругла площа, центральні квартали Полтави з регулярним плануванням, де відстані та пропорції розраховані за числовою послідовністю Леонардо Фібоначчі й принципом «золотого перетину» та центральний проспект (вулиця Соборності), який зорієнтований по сходу і заходу сонця у день літнього та зимового сонцестояння. 

В масонській та мартиністській символіці розповсюджений так званий пантакль — коло, в яке вписана багатокутова рівностороння фігура. Кругла площа й Корпусний парк збудовані якраз як пантакль — з великим та малим перехрестями всередині, а в самому центрі, на перетині чотирьох доріг, — орел, який відповідає символу «всевидячого ока». 

Колона з орлом — це аж ніяк не «прив’язка до Росії» і не «імперський колоніальний фалос», як дехто думає, а зовсім інше: символ торжества духа над матеріальним світом (тому він встановлений на півкулі), символ духовного горіння. Взагалі орел — давній символ Св. Духа (пізніше на іконах його замінить голуб) та емблема Іоанна Богослова. В масонській культурі колона з золотим орлом інтерпретується як палаючий смолоскип (або свіча у підсвічнику), що освітлює темряву божественним сяйвом. (Автору полтавської колони де Томону належить також авторство відомих Растральних колон: на них вночі зверху запалювали справжні великі смолоскипи!) Тобто фактично колона з орлом є символічним оберегом Полтави — принаймні, так вважали замовники, проектанти та творці цього арт-об’єкту. 

Ну і для підтвердження усіх здогадок щодо масонської символіки: на півкулі під орлом знаходиться ще один таємний знак — золота стрічка з фігуркою краба, якого можна побачити лише зверху — з землі не видно. 

КОЛОНА У «ВІЧНОМУ МІСТІ» 

Весь містобудівний ансамбль центру Полтави є маніфестацією нового урбанізму. Але римське регулярне планування — це аж ніяк не символ «імперського приниження України». Це символ торжества цивілізації та міста як соціального простору над хаосом, степом, неупорядкованою стихією. В полтавському містобудівному контексті колона з орлом, Кругла площа та регулярно забудований центр — це символи «Вічного Міста» (вперше цей образ, «aeternae urbis», використано по відношенню до античного Риму давньоримським поетом Альбієм Тібуллом: «Romulus aeternae nondum formaverat urbis» (книга II, елегія V, 23)). А який символ бачимо знизу колони — одразу з двох боків? Уроборос, тобто змій, що кусає себе за хвіст! Він, як відомо, є символом вічності, вічного життя, вічного перенародження, перемоги над смертю. 

Тож Полтава формувалась не за зразком Санкт-Петербурга — як провінційне захолустя імперської столиці, а за розповсюдженою в ті часи в окремих великих містах Європи римською регулярною моделлю. Приміром, центр Одеси, будівництво якого передувало будівництву центру Полтави десь на 10 років, має схожу логіку планування, регулярну структуру центральної частини міста і домінування зрілого класицистичного стилю, насиченого масонськими символами (наприклад, в композиції Потьомкінських сходів роль «всевидячого ока» виконує пам’ятник дюку де Рішельє авторства того самого Мартоса, роль піраміди — самі сходинки). 

Історію про Полтаву як «маленький Петербург» придумали полтавські чиновники — з метою «вписатись» в адміністративно-бюрократичний мейнстрім своєї доби. Насправді ж, все навпаки: це Санкт-Петербург міг би себе описувати як «велику Полтаву» або «північну Одесу» (цей нюанс ще у 1990-х роках дослідив полтавський історик Віталій Павлов). Полтавську колону з золотим орлом встановлено на чверть сторіччя раніше, ніж відомий «Александрійський столп» з янголом угорі — на Дворцовій площі перед Зимовим палацом. І встановлено, до речі, переважно на народні гроші. А відлили колону, як відомо, на Луганському чавуноливарному заводі (тепер — Луганський патронний), навколо якого і утворився Луганськ. 

Взагалі, якщо порівнювати полтавську колону з іншими подібними: з колоною Магдебургського права у Києві (1802), пам’ятником потопленим кораблям в Севастополі (1905), Александрійським стовпом (1834), колоною Орлу в Гатчині (1770), Растральними колонами на Василівському острові (1810), колоною Нельсона у Лондоні (1840), колоною Перемоги у Берліні (1873), Вандомською колоною Наполеона (1810), колоною Олександру II в Одесі (1891), колоною тисячоліття Угорщини в Будапешті (1906), навіть з сучасним монументом Незалежності в центрі Києва (2001), то можна констатувати: (1) так, полтавська колона не найвища і не найбільша за розмірами (понад 10 м); (2) але вона одна з найгармонійних за пропорціями та композицією; (3) художньо довершена; (4) сповнена цікавої езотеричної символіки, (5) на яку раніше не звертали уваги (6) і яка розкривається лише в контексті усього архітектурного ансамблю. 

(До речі, інколи трапляється, що ті чи інші монументи не одразу, а лише з часом виказують свою приховану символіку. Так, київська Мати-батьківщина (1981), пов’язана з перемогою у Другій світовій війні, виявилась дуже актуальною нині: як з’ясувалося, вона демонструє меч не в бік Німеччини, а в бік Росії. Так само й пам’ятник Богдану Хмельницькому (1888), який погрожує булавою саме в московському напрямку. Цікаво, що одна зі «стріл Юпітера» на полтавській колоні летить чітко в бік Москви.) 

ПІРАМІДА 

Відомий як «Пам’ятник на місці відпочинку Петра I» (1849), печальний, навіть сумний, схожий на піраміду обеліск із складеними нагорі мечем, щитом та шоломом, виник вже в зовсім інші часи — у добу Миколи I. І виконаний він також в іншій манері: в еклектичному стилі, що поєднує пізній класицизм та романтизм, а також елементи «неовізантійського» стилю в дусі Костянтина Тона. Автор — Олександр Брюллов (1798–1877), дуже талановитий архітектор та художник, старший брат Карла Брюллова, гарний знайомий Тараса Шевченка. 

Як здається, цілком природньо, аби в Полтаві був пам’ятний знак у пам’ять про Полтавську битву. Не «во славу русского оружия», не задля «торжества русского духа», а для осмислення цих історичних подій і подальшої історії Швеції, України, Росії та Європи. 

Цей монумент-піраміда: (1) не несе жодної агресії — це пам’ятний знак не так війні чи перемозі, як миру: меч знаходиться в горизонтальному положенні і прикритий зверху щитом та шоломом, огорожу зроблено зі стилізованих гармат, прикопаних в землю; (2) він є аутентичним (включаючи аутентично відтворені пояснювальні таблички), йому майже 175 років; (3) він високохудожній і оригінальний — подібна композиція ніде не повторюється; (4) він знаходиться не в центральній частині міста, а в прихований і не є архітектурною домінантою; (5) це єдиний з трьох пам’ятників, на якому є двоголовий орел з герба Російської імперії, але той піддається демонтажу — без руйнування пам’ятника в цілому або суттєвого пошкодження художнього композиції; (6) за пам’ятником є вільне місце, куди може бути вписаний другий пам’ятник — сучасний, який би знаходився у смисловому діалозі з витвором Олександра Брюллова. Наприклад, у ньому може бути використана символіка з летячим униз соколом — прототипом тризубу. Або він міг би бути присвяченим пам’яті про Магдебургське право та міське самоврядування у стародавній Полтаві. 

Щодо того, що на цьому місці відпочивав Петро I, — це теж є одною з чиновницьких байок, придуманих місцевими начальниками ще у дореволюційні часи — для підвищення статусу Полтави та залучення туристів (вперше це використали для легендування попереднього пам’ятника на цьому місці — перед приїздом Олександра I). Цікаво (і це підтверджується історичними дослідженнями), що на цьому місці жили Магденки — предки (по материній лінії) видатного православного подвижника, уродженця Полтави преп. Паісія Величковського (1722–1794). Також недалеко від піраміди при виконанні земельних робіт кілька разів знаходили братські могили — судячи з усього, вбитих та померлих під час осади Полтави навесні 1709 року. 

Цей монумент нагадує популярну серед масонів піраміду, хоча чи є там якась езотерична символіка — однозначно сказати важко (в той період масонство в Російській імперії було під забороною). 

Витвір Олександра Брюллова дуже цікаво і актуально осмислюється саме зараз — в контексті сучасного розуміння Полтавської битви і того, чим вона вилилась для Європи, Швеції, Росії та України в наступні століття. В Україні широка наукова та громадська дискусія про Полтавську битву, Північну війну, Мазепу та Петра I в останні 20 років допомогла формуванню українського самоусвідомлення, сучасної української ідентичності та навіть державної суб’єктності. 

Є надія (хай поки примарна), що колись в далекому майбутньому дискусія про Полтавську битву допоможе одужати і російському суспільству. А саме: чи достойно вважати цю битву такою вже переможною для Росії? Чи справді це лицарська перемога і привід для гордості — коли російське військо розбило шведів, яких було, за різними оцінками воєнних істориків, у 2–5 рази менше? У яких було 4 гармати — проти 72 російських та ще й тяжко поранений головнокомандувач? Принаймні, таким може бути післявоєнний морально-етичний меседж від українського суспільства російському. 

ЛЕВ 

«Пам’ятник славним захисникам Полтави і коменданту фортеці Олексію Келіну» (1909) навіть у назві не має відсилки безпосередньо до Полтавської битви, а тільки до осади та оборони Полтави. За тодішнім історичним офіціозом, успішну оборону полтавської фортеці треба було пов’язати не з місцевими козаками і мирними жителями, а з якимсь генералом чи просто з великим воєнним начальником, хай його роль та ефективність в обороні викликає скепсис в істориків Північної війни. Бюрократичний «сторітелінг» працює завжди приблизно однаково: якби коменданта Келіна і не існувало в природі, його варто було б видумати. 

Значення цього пам’ятника полягає у тому, що він є не «імперським маркером», а геомаркером Полтавської фортеці, від якої, на жаль, більше нічого не залишилось. Дослідники фортеці переконують, що саме на місці пам’ятника знаходилась Мазурівська в’їзна брама і що на початку XX ст. це розташування було обирано свідомо, бо про браму тоді ще пам’ятали. 

Багато хто з істориків вважає, що саме це місце доречно пов’язувати з пам’яттю про українсько-шведський воєнний союз — на чолі з Мазепою та Карлом (лев, як відомо, — геральдичний символ Швеції). Доречно також і переробити меморіальні таблички, тим більше, що нинішні лише імітують аутентичність. 

Сам пам’ятник і в первісному вигляді (з двоголовим орлом нагорі, якого зняли за більшовиків у 1921 році), і в нинішньому являє собою беззаперечну художню та історичну цінність. Він виконаний в такій манері та в такому форматі, що перебуває десь на межі монументальної скульптури та скульптури паркової, яка завжди менш пафосна, але більш «людяна», «домашня», інтерактивна. 

До того ж цей шведський лев вже давно став персонажем міської міфології. Всі студенти (нинішні і колишні) Політехнічного університету («Строяка») знають про таємний ритуал спілкування з цим звірем перед кожним екзаменом. Чи не во всіх полтавських дітей є фото — сидячи на левиному хвості. 

ДУХОВНА? СТОЛИЦЯ? 

Полтава — «духовна столиця» України. Це вже байка сучасних чиновників. 

Ну якою столицею, тим більше, духовною, може бути місто, в якому під загрозою знищення опинились аутентичні історичні артефакти 200-літньої давнини, що мають загальнонаціональний охоронний статус і загальнолюдське історико-культурне значення? 

Треба визнати, що Полтава — не Львів і не Кам’янець-Подільський, де є чимало свідків і 400-літньої, і навіть 500-літньої давнини. У Полтаві, на жаль, відомо лише чотири споруди, давніші за колону з орлом: Воздвиженський собор (1689) та дзвіниця (1786) Хрестовоздвиженського монастиря, дзвіниця Успенського собору (1787) та частина Спаської церкви (1706; 1845). (Будинок пожежної команди (1811; 1947), де зараз міститься Музей авіації та космонавтики, можна вважати ровесником колони.) Решту унікальних пам’ятників або знищено, або замінено муляжами. 

Згадаймо, з чого починається роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»: 

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев’яних церков.
Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл
спалених паперів —
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай —
Може, тому і не дійшло до нас
жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські «през войну,
под час рабованя города огнем спалени»…

Після цього спалення Полтави було ще декілька хвиль руйнування полтавського історичного, мистецького та архітектурного спадку: Руїна другої половини XVII ст., Північна війна, перипетії XVIII–XIX ст., революція, громадянська війна, визвольні змагання, Друга світова, антирелігійні кампанії сталінського і хрущовського періодів, вбога сірість «застійного» часу, пострадянський архітектурний тероризм, архітектурний «жлоб-арт» останнього часу. Не кажучи вже про нинішню навалу, коли від ракет та бомб варварів загинуло чи пошкоджено чимало архітектурних, мистецьких та історичних об’єктів у Харкові, Чернігові, Херсоні, Маріуполі та інших містах Сходу України. 

Зараз прихильники знесення чи перенесення полтавських пам’ятників згадують одеський досвід — демонтаж пам’ятника Катерині II. Але той монумент не є ані аутентичним історичним об’єктом, ані унікальним витвором мистецтва; скоріше він є прикладом сучасного ідеологізованого кічу. 

Ну а якщо когось напружує присутність у центральній частині Полтави російської архітектурної символіки, то слід визнати: так, вона існує! Але йдеться не про ці три пам’ятники, а про зовсім інше. Насамперед, про Будинок Дворянського і Селянського банку (1909) (зараз — адміністративний корпус): він збудований у стилі російського модерну початку XX ст., який якраз і намагався відтворити (чи, скоріше, вигадати) середньовічну північноросійську муровану архітектуру допетровських часів. Також суто російським архітектурним елементом є церкви з «шатровими» дахами: «шатри» рясно з’явивсь на Московщині на початку XVI ст., але у 1648 році будувати в цьому стилі заборонив патріарх Никон (бо тоді була доба українського впливу на церковне життя Московського царства). Стилізовані «шатри» у Полтаві збереглись на Свято-Макарієвському соборі та на дзвіниці Сампсоніївської церкви в Яківцях (поблизу музею Полтавської битви). Також вони були на дзвіниці розібраної після війни Покровської церкви на Павленках та на Преображенській церкві на місці сучасного центрального ринку, знищеної під час хрущовських антирелігійних гонінь. 

РЕЗЮМУЄМО 

1. Полтава стала одним з головних епіцентрів та суб’єктів українського відродження не як «велике село» чи містечко, а як повноцінне місто: спочатку — як центр Полтавського полку, потім — це центр Полтавської губернії та Малоросійського генерал-губернаторства, ще пізніше — як центр Полтавської області та центр великого регіону Лівобережної Наддніпрянщини. 

2. Символізм архітектурного ансамблю центру Полтави, Круглої площі та колони з орлом є унікальним втіленням античної, а потім і християнської ідеї «Вічного Міста». В такий спосіб Полтава позначалась як великий регіональний центр та як не-провінція. 

3. Пам’ятники піраміді та леву є чудовими артефактами та об’єктами української історико-культурної спадщини. Вони можуть стати надзвичайно актуальними в контексті сучасної інтерпретації Полтавської битви, Північної війни, мазепинського державотворчого проекту та переосмислення російсько-українських відносин за останні 400 років. Пам’ятник леву є також єдиною згадкою про Полтавську фортецю. 

4. Будь-які зміни історичного вигляду історичних міст потребують нових великих ідей. 

5. Трактування трьох пам’ятників в центрі Полтави як «імперських маркерів» є недоречним, застарілим та антиісторичним. 

6. Перенесення трьох пам’ятників з нинішніх місць означатиме їхню руйнацію, знищення і можливе розграбування. 

ЩО РОБИТИ 

1. Дійти суспільної згоди, а також згоди на владному рівні, щодо трьох пам’ятників (колони з орлом, стели з левом та піраміди з мечем). Переконатись, що вони не є «імперськими маркерами» чи знаряддями русифікації. Усвідомити, що вони є частиною української культурної спадщини і що вони становлять цінність для українського народу та всього людства в цілому. 

2. Абстрагуватись від сучасних кремлівських пропагандистських інтерпретацій Полтавської битви та історії України в цілому, від путінських наративів «общей истории» «единого народа». 

3. Спорудити сучасні пояснювальні таблички поблизу кожного з трьох пам’ятників, в яких би пояснювалась їхня укоріненість в українській та європейській культурі, в історії мистецтва, в історії України, а також була б відповідь на питання: чому їх недоречно вважати «памятниками русскому оружию». 

4. Перейменувати колону з орлом у центрі Полтави або в «Колону української Слави» (підкресливши позачасовий мілітарний аспект), або в «Нульовий кілометр Полтавщини» (підкресливши історичний аспект та зв’язок з історією початку XIX ст.), або в «Колону Полтави — Вічного Міста» (підкреслюючи зв’язок з езотеричною, християнською та давньоримською культурами). Розглянути питання про корекцію написів у нижній частині колони всередині уроборосів (тим більше, нинішні написи не є аутентичними). 

5. Перейменувати монумент піраміди з мечем та щитом на «Пам’ятний знак на згадку про Полтавську битву та її історичні уроки». Розглянути доцільність чи недоцільність демонтажу двоголового геральдичного орла на піраміді та заміни табличок. Розглянути можливість створення поблизу нього нового пам’ятника, тематично пов’язаного з сучасним розумінням та інтерпретацією Полтавської битви. 

6. Перейменувати монумент з левом на «Пам’ятник українсько-шведському воєнному союзу» або на «Пам’ятник Полтавській фортеці» або просто на «Мазурівську браму». Виготовити нові таблички на пам’ятнику з адекватним меморіальним та пояснювальним текстом. 

7. Розпочати підготовчу та організаційну роботу (за прикладом Одеси — поки відкрилося «вікно можливостей»!) для включення центральної частини Полтави до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (подібна підготовка проводилась ще у 1990-х роках тодішнім головним архітектором області Євгеном Шираєм). 

*  *  *

В деяких аспектах Полтава може вважатись щасливим містом. І, здається, в місті є всі передумови для щасливого, благого та не-провінційного життя (якби не війна, звісно). Бо в центральній частині зібрано будинки й церкви різних епох, стилів та смаків. І розкидано пам’ятників — різного віку, різної тематики, з різними символами та смислами, створених в усіх можливих художніх стилях (окрім бароко та ренесансу). Є зрілий класицизм, є еклектичний романтизм, є академізм, є неокласицизм, є кубізм, є радянський монументалізм, є постмодернізм, є постмодерновий кіч, є утилітарна еклектика, є «жлоб-арт», є сюреалізм, є парковий іронічний стиль. Принаймні два з них — колона з орлом та кубічний пам’ятник Шевченку — можуть вважатись абсолютними мистецькими шедеврами. 

І така багатоманітність, така різнобарвність створює відчуття Полтави як справді «Вічного Міста» — яке завжди було і завжди буде. В якому є пам’ятники Орлу та Леву (Іоанн та Марк), але ще немає пам’ятників Тельцю та Янголу (Лука та Матфій). 

Не так давно з’явився ще один пам’ятник — Льву Вайнгорту, легендарному архітектору, чиїми зусиллями в повоєнній Полтаві було збережено та відновлено центральну частину міста. Саме він не допустив перетворення Полтави у сталінські, хрущовські, а потім у «застійні» часи на вбоге, сіре, безлике, з загубленою історією радянське місто, якими є абсолютна більшість радянських міст полтавського масштабу — з населенням в 200–400 тисяч жителів. 

У повоєнні роки по крихітках, по фрагментах, по фотографіях та кресленнях, музей-садибу Котляревського — взагалі по малюнку Шевченка, відновлювали Полтаву з руїн (колону ж, як відомо, навіть німці за допомогою танків не змогли зсунути з місця). 

Заради чого? 

Цікаво, що Вайнгорт тепер думає про Полтаву? 

Що тепер думають про Полтаву інші видатні архітектори — Валерій Трегубов та Євген Ширай, які теж доклались до відтворення історичного вигляду міста та створення неповторного міського простору (і яких теж, на жаль, вже нема серед нас)? 

Що тепер Вічність думає про «Вічне Місто»?