Державний прапор України у Полтаві: між патріотизмом та несмаком гігантоманії

Якщо не станеться чогось непередбачуваного та неочікуваного — ядерної війни, землетрусу, всесвітнього потопу, то у Полтаві 23 серпня, на День Державного Прапора України, буде урочисто відкрито новий пам’ятний арт-об’єкт — 50-метрову заввишки щоглу з українським прапором розміром 8 на 12 м (площею 96 кв м), вагою 80 кг. 

Це питання обговорюють вже кілька місяців поспіль, але розмова якась дуже млява і неконцептуальна. Домовитись по цьому питанню неможливо, бо воно застрягає між Сциллою та Харибдою — між етикою та естетикою, між уявленнями про патріотизм та уявленнями про прекрасне. Бо, з одного боку, встановлення державного прапору — це завжди духопідйомно та патріотично — особливо під час війни, коли він стає символом непереможності та консолідує навколо себе увесь народ. Особливо коли президент Путін знаходить час та можливості, аби власноруч написати статтю, де доводиться, що Україна — «помилка історії», яка нелегітимно існує на «исторических русских землях» і що росіяни та українці — «один народ». І особливо тоді, коли 41% опитаних українців (згідно опитування групи «Рейтинг»), згодні з Путіним. 

Але, з іншого боку, якщо патріотичні об’єкти зроблено незграбно, з несмаком, неестетично, технічно недосконало, то і покритикувати все це дуже тяжко — бо одразу ж звинуватять в непатріотизмі, «зраді», запроданстві, москвофільстві, любові до теплих зимніх куртках з вати. 

Можливо, саме через це у Полтаві не задалася дискусія про місце встановлення прапора-гіганта. І тепер він — невідворотність, з якою доведеться жити. 

Отже, цей проєкт має, як мінімум, чотири виміри — чотири складових, за якими його можна аналізувати: (1) архітектурно-містобудівний — тобто, наскільки він гармонійно та красиво вписується в середовище міської забудови; (2) концептуально-маніфестаційний — тобто що саме він символізує; (3) технічний — питання про надійність та неаварійність самого об’єкту; (4) корупційно-грошовий — співвідношення собівартості проєкту та кількості освоєних грошей. 

Не будучи фахівцями з питань корупції у Полтаві та Полтавській області, залишимо питання — чому подібна конструкція вартуватиме 12 млн. грн. — без уваги, сподіваючись, що знайдуться журналісти-розслідувачі, які проаналізують все до гривні. 

Також оминемо і технічні питання — чи не складно буде збудувати на місці пам’ятника Леніну 50-метрову щоглу, заглиблену в землю десь на 10 метрів і чи вона витримає вітрове навантаження і не впаде? Ну і відомо, чому на цьому місці ніколи не будували нічого, більшого за пам’ятник: на цьому місці б’ють джерела маленької річки Лтави, яка останні десятиліття тече по трубах — у бік Левади. Але структура ґрунту в цьому місці залишилась вкрай нестабільною. 

Ну і дуже цікаво, як на цьому місці буде майоріти прапор? Чи його буде періодично відривати від щогли — на радість українофобам, україноскептикам та постійним глядачам 112 телеканалу? Чи навпаки — буде кволо звішуватись з 50-метрової височини? 

Тож спочатку архітектурно-естетичний вимір проєкту. 

Пам’ятаю: над Севастополем до анексії 2014 року майоріло надзвичайно багато величезних і дуже яскравих російських триколорів та трохи менше — українських прапорів, теж величезних. Справа в тім, що над об’єктами Чорноморського флоту РФ у росіян була можливість ставити російські прапори без українських (тоді як загальноприйнята традиція — на іноземних воєнних базах ставити поряд два прапори: власника бази та країни розташування). Чим вони і користувались на повну силу. У відповідь українська адміністрація Севастополя виставляла теж здоровезні українські прапори, де тільки була можливість. 

Чимало величезних прапорів на високих щоглах можна побачити у Туреччині та в інших країнах. Прапор — це насамперед символ держави, демонстрація волі політичної нації. 

У Полтаві подібний великий прапор на щоглі був би дуже доречним — показово, що з ініціативою встановлення виступив президент Зеленський. Але зроблений зі смаком та з урахуванням особливостей міського публічного простору. 

Він би гарно виглядав, будучи поставленим десь на горі — як підійматись від переїзду через Ворсклу, неподалік траси Київ — Харків, на крутій горі, в районі Нижніх Млинів. 

В межах Полтави — йому б знайшлось місце в архітектурно-ландшафтних ансамблях Інститутської гори, Іванової гори чи Монастирської гори. В будь-якому з цих місць прапор-гігант виглядав би велично — створюючи візуальну домінанту для широкого навколишнього простору. Тоді б доречною була і нічна підсвітка. Приміром, найбільший в Україні державний прапор (висотою 90 метрів та розміром 16 на 24 м) було встановлено у Києві неподалік скульптури Матері-Батьківщини — він органічно вписався в абрис правого берега Дніпра. Непоганий приклад — прапор у Запоріжжі на острові Хортиця біля музею козацтва — висотою 90 метрів над рівнем води. 

Але затиснутий в маленьку площу Героїв України (колишню площу Леніна) з висотою забудови за периметром 12–15 м, непропорційно високий прапор на 40–50-метровій висоті буде вибиватись з масштабу навколишнього середовища і не справлятиме належного враження. Він стане домінантним архітектурним акцентом площі та усього навколишнього простору. Та ця щогла буде не тримати на собі всю навколишню архітектурно-паркову композицію, а розриватиме її — через очевидну неспівмірність та непропорційність усіх розмірів. 

 Аби побачити прапор, треба буде високо задирати голову. Не буде ефекту і якщо дивитись на нього з висотної позиції — з різних оглядових точок центральної частини Полтави. Підіймаючись з Подолу по кам’янці вулицею Небесної Сотні — теж ефект мінімальний, хоч і трохи кращий. 

А тепер щодо концептуальних маніфестацій. 

Встановлення державного прапору України на колишню площу Леніна має ще один сумнівний аспект. Ця площа — перша, якщо в’їжджати в Полтаву з Подолу або Південного вокзалу — раніше неподалік проходила кріпосна стіна полтавської захисної фортеці. Тому вона — візитівка Полтави, місце для візуальної ідеологічної або культурно-історичної маніфестації. Через це саме в цьому місці було споруджено пам’ятника Леніну — головному символу СРСР. Тепер було б слід ретельно шукати і дискутувати — що зараз ми можемо вважати ідеологічною маніфестацією сучасної України та Полтави? Хто може вважатись для Полтави «genius loci» — себто генієм місця? Чий пам’ятник міг би маніфестувати та відображати сучасний етап української історії? Чиє скульптурне зображення повинно зустрічати полтавців та гостей міста на в’їзді? Шевченка? Гоголя? Котляревського? Мазепи? Марусі Чурай? Але пам’ятники їм вже давно встановлені — неподалік. Пам’ятник Петлюри? Але його буде встановлено невдовзі неподалік хати його батьків. Пам’ятники Вернадському, Сковороді, Лесі Українці, Драгоманову, преп. Паісію (Величковському)? Це б могли бути непогані варіанти культурно-ідеологічної маніфестації і всі ці персони певною мірою пов’язані з Полтавою та Полтавщиною, але про пам’ятники їм поки не йдеться. 

Як варіант, це могла б бути багатофігурна реалістична або алегорична композиція захисників України різних часів. Чи колективне зображення видатних полтавців. Згадаймо хоча б харківський пам’ятник Шевченку з героями його творів (в образах яких зафіксовано акторів театру «Березіль»).

Маніфестацією може бути і не пам’ятник, а каплиця — наприклад, в стилі оновленого українського козацького бароко. Принаймні, придумати, спроєктувати та виконати подібний пам’ятник або каплицю — це виклик для Полтави та полтавської громади. І коли замість відповіді на такий виклик на місце пам’ятника Леніну втуляється український державний прапор циклопічних розмірів, це може розглядатись як певна культурна капітуляція — тобто Полтава відмовляється від креативного рішення і замість нього — йде найлегшим шляхом. І це дуже прикро, бо головна відмінність столичного мислення від провінційного — це вишуканість, естетична охайність, гармонійність, орієнтація на стандарт «золотого перетину». (В цьому відношенні той самий сучасний Київ — глибоко провінційне та архітектурно понівечене місто.) 

Полтава ж в цьому відношенні постійно коливається — між високохудожніми, естетичними, довершеними зразками та жахливим несмаком, жлоб-артом, а тепер ще й недоречною гігантоманією. 

PostScriptum. А от як у Краматорську...