Не про них… Не про нас… Хто є хто у цей час?

                                                                                              

Закономірні процеси продовжуються. А хіба могло бути інакше? На що надіялася влада? На що сподівалась «офіційна» опозиція (бо окрім парламентської опозиції, існує величезний пласт громадян, які не погоджуються з планом дій перших)?

З точки зору соціології, на протестний рух вийшла велика кількість економічно активного населення. Всі ці люди зібрались із цілком зрозумілими, законними  вимогами. Вони другий місяць поспіль відстоюють свою позицію безпосередньо на вулицях, за допомогою доступних засобів масової інформації, в судах, незважаючи на постійні провокації з боку «тітушок», почасти неправомірні дії доблесних правоохоронців, обливання брудом купленими ЗМІ, тиск посадовців різного рівня. І що отримали у відповідь?

Прийняття  тоталітарних, по суті «рабських» законів, які фактично заносять пів країни до списку «злочинців». Законів, які не просто не підтвердили їхні громадянські права, а фактично анулювали їх. Законів, які поставлять хрест на майбутньому їх і їхніх дітей. То що залишалось робити цим громадянам???  Чекати поки завтра, а то вже й сьогодні до них прийдуть і просто скажуть: «Шановний, ви учасник акцій, так що пройдіть з нами, а там ‘розберемось’». А ми прекрасно знаємо, як правоохоронці розбираються. У більше ніж 65 % українців (і це за скромними підрахунками) немає довіри до правоохоронних органів і судів.

То що їм залишалось робити? Вибір простий і однозначний: або здатись і жити в рабстві, або спробувати відстояти свої права і, не побоюсь цього слова, – життя. Бо зараз, насправді, питання стоїть саме так.

То які ж тверезомислячі люди, всупереч законам логіки і моралі будуть провадити «таку політику»? Питання гіперриторичне.

Тепер поглянемо на моральний бік ситуації. Правоохоронці знають, що вони відстоюють чесний, легітимний, правдивий, «свій»  закон і тому мають право стріляти, кидати гранати, вибивати очі. «Тітушки» знають, що їм не просто заплатять, а й прикриють, в разі чого, ті, хто їх наймає. А хто заступиться за тих людей, які зараз на барикадах, окрім них самих? Хто??? Правильно. НІХТО. Вони прекрасно розуміють, що не сьогодні–завтра їх заберуть, закриють та засудять на тривалі терміни, за різними статтями від 2 до 15 років. І ніхто за них не заступиться, ніхто не захистить, незважаючи на їхню правоту. Реально, ні Європа, ні США, ні різного роду міжнародні суди не захистять їх. Бо право в нас вже давно не діє для простих людей, там де стоять інтереси «непростих». Ці активісти йдуть на нерівний бій із системою знаючи, що їх чекають далеко не золоті унітази і гуманізм. Але все одно йдуть, бо мусять. Бо це їхній моральний обов’язок. Йдуть за себе, за рідних, навіть за продажних політиків( як з одного так і з іншого боку) і за тих, кому пофіг. Вони йдуть і за них, пробачаючи їм пасивність і продажність. Але вони все одно йдуть, бо по-іншому не можуть. Бо не пробачать собі іншого шляху.

Для України це не початок і не кінець. Результат може бути різний. Подолає народ страх – переможе, а ні…   Тиша… І крізь тишу скрип замків і кісток.  А страх – це та сила, з якою людство бореться завжди.

Р.S. Правоохоронці, які не хочуть воювати з власним народом, приносити страждання українцям,  можуть звільнитися і таким чином зняти із себе відповідальність (в них є ця можливість на відміну від солдатів строкової служби). Бо інакше за всі свої дії рано чи пізно, чи перед людьми у судовому порядку, чи перед Богом їм прийдеться відповідати. І тоді точно буде пізно пити Боржомі.