Намет, собаки і "круті мисливці"…
Полтава, початок 23 години. Погода волога і туманна. На чергування у наметі зібрався доволі цікавий контингент. Є представники партій, громадських організацій, люди, які прийшли самі від себе. Вік теж різний: від 17 до 57. Працюючі і безробітні: колишній кадровий офіцер, якому до пенсії не вистачає 2 роки і тому він працює у приватній охоронній фірмі, студенти, був навіть помічник народного депутата. До речі, трьом із 6 присутніх на наступний день потрібно було йти на роботу на 8 годину ранку, але вони все одно прийшли на чергування.
Всіх нас об’єднувала спільна мета. Спільна, але водночас доволі розмита. Ніхто не знав, що із цього всього вийде. Ми ділилися своїм баченням картини майбутнього. В когось вона була оптимістичною, в когось навпаки. І хоча думки були різні, ніхто ілюзіями себе не тішив. Майже ні в чому не було впевненості, але присутніх привело сюди відчуття якогось давно забутого обов’язку. Обов’язку, який в нас плекали ще з дитинства. Плекали, хоча останнім часом і занедбали. Обов’язку робити те, що вважаєш правильним, робити те, у що віриш. Час від часу хтось виходив випалити чергову сигарету, нарубати дров чи просто подихати свіжим повітрям.
Першим, хто завітав на «вогник Майдану», був старенький дідусь з палицею. Привітався він доволі оригінальною реплікою – «Слава Слов’янам». Розказавши про «масонський зговір», «бандитську владу» і власні запатентовані винаходи пішов у напрямку вулиці Сінної.
Наступним був теж доволі цікавий «кадр». Середнього зросту чоловік із двома великими ротвейлерами на повідку. У ході розмови з ним стало зрозуміло, що він підприємець. Ламаною російською, але доволі аргументовано пояснив, що зміна президента нічого особливого не дасть. Також сказав, що загалом виступи підтримує, але не вірить у результат. І хоча більшість з присутніх не поділяли його думки , в дечому він таки дійсно був переконливим.
На годиннику була майже перша ночі, як раптом, нізвідки, легко долаючи доволі високі гранітні бордюри, до палатки підкотив позашляховик Mitsubishi Pajero Sport. У салоні з відчиненими вікнами сиділо троє чоловіків років сорока. Мені чомусь здалося, що вони нетверезі. Чому здалося? Тому що їхня поведінка була схожою на поведінку людей, котрі знаходяться в стані алкогольного сп’яніння. Але оскільки судмедекспертиза не проводилася, тому «здалося». Ротвейлери з неприхованою цікавістю дивилися на нових гостей.
- Пацаны, водку будете? – Спитало лиса голова, яка сиділа за кермом.
- Ні.
- Да вы тут все проплаченные! – Сказала лисина, додаючи нецензурні слова.
Тут у них зав’язалась суперечка із чоловіком, власником собак. Зрозумівши, що із собаками не подискутуєш, «вдарили на газ» і поїхали в бік центру. Зупинились вони буквально за сто метрів від намету, перед перехрестям.
Не знаю навіть, що більше мене роздратувало: чи те, що водій сказав, що ми проплачені, чи те, що він сказав це сидячи за кермом доволі дорогого позашляховика. Напевне соціально-майнова прірва між нами таки далася взнаки. Тому, «гонимый» відчуттям образи і бажанням домогтися хоч якоїсь викривленої справедливості, я пішов до автомобіля. Із салону доносився до болі знайомий «шансон» і радісні викрики чоловіків, задоволених життям. Мене цікавив номер автомобіля. Номерний знак був забруднений, тому довелось взяти жменю снігу і витерти бруд, щоб його розгледіти. Хотів записати, про всяк випадок, але номер був доволі промовистий, що в черговий раз підтверджувало статус власника. Водію не зовсім сподобалось, що якийсь «братан» копирсається біля його автомобіля. Він вийшов і ми «радісно», а головне «толерантно» обмінялися репліками, як говорять мовознавці, тюркського походження. Припустивши, що я «свій» (напевне за діалектом), «повєдал мнє», що вони мирні мисливці, які повертаються з полювання на зайців. Я порадив їм полювати краще на кабанів, або паханів. Після ще кількох реплік, ми доволі мирно розпрощались.
Чоловік із собаками чекав біля намету, споглядаючи за цим дійством. Він поцікавився, чи записав я номер авто, та зауважив, що в нього є знайомий «депеесник» і ми зможемо «наказать цих лисих», тим паче підозри стосовно їхньої нетверезості були серйозними.
Я скептично поставився до цієї ідеї. А навіщо? Щоб приїхали одні «круті мени» і нажились на «класних пацанах». Я сумнівався, що це все було б через протокол. До того ж не факт, що в них, випадково, не знайдеться номера телефону якогось «високолітаючого» дядька, родича, товариша і тоді бідним міліціянтам ще самим прийдеться виправдовуватися. Хоч би на «бабки» не попали. А якщо навіть все це буде офіційно оформлене і гроші підуть до бюджету, там їх все одно, через різні корупційними схеми, відмиють ще більш «круто стоячі» та «високо літаючі».
Але номер я таки дав. Не хотів бути пасивним «мудаком», бо ми ж прагнемо бути європейцями, хоч і з домішками колишньої радянської ментальності. Саме тому маємо робити все по закону, який, правда не дає жодних гарантій. Навіть тим, хто його створює. При мені цей чоловік (із собаками) набрав якогось свого знайомого і розказав про ситуацію. Хто його знає, чи знайшов їх наряд ДПС, чи можливо вони збили когось по дорозі, чи спокійно поїхали спати, однак їх я вже не бачив.
Отак ми і залишились, «проплачені», зі своєю Богом забутою ідеєю, в палатці з проєвропейськими написами, з усіх боків оточеною радянськими будинками та совковими традиціями. Залишились, сподіваючись на майбутнє, звинувачуючи теперішнє і аналізуючи минуле.
Ми вкотре зрозуміли, що так далі не можна. Та чи потрібне цим «шансонівським» елементам наше «ТАК ДАЛІ НЕ МОЖНА»? Чи потрібна комусь загалом ця правда і відстоювання власної позиції?
Знову ці затягані риторичні питання. Та навіть знаючи, що це ні до чого не призведе, все-одно робили б те саме. Бо інакше б з’їли самі себе від тієї думки, що проігнорували і залишилися пасивними.
Мрія будь-якої влади різних періодів, рівнів і ідеологій – це пасивні люди.
Не хочу бути мрією влади.
