«Паралельні матері»: Педро Альмодовар все ще торт

Напевно кожного з нас періодично порівнюють з нашими родичами. Всі чули від близьких щось на кшталт «ти прямо як твій батько» або «повторюєш помилки своєї баби», або «о, чується дідова кров» і т. п. Реакція на подібні речі буває різною. Якщо ви щиро любите суб’єкта схожості, можливо навіть пишаєтеся, то й порівняння вам лестить. «Так, мій батько / дід / кум-брат-сват крутий, обожнюю його. Кажуть що ми чимось схожі. Ну то кльово!». А буває інакше: коли схожість з кровними родичами змалечку нависає вічним докором. Тоді подібні паралелі бісять, а розум намагається будь-що відкараскатися від думок про гени й т. п. І ніхто не знає коли та чим закінчиться вічна суперечка мозку і крові, і скільки ще поколінь будуть через то нещасними.

З такими думками я покидав залу після перегляду «Паралельних матерів» Педро Альмодовара. Лише одна фраза у фільмі резонує з тим, що написано в першому абзаці, але ж Педро — геній. Він може зняти фільм про материнство, додати туди іспанської «соціалки», здобрити все це лесбійським сексом, і все одно будь-якому глядачеві знайдеться про що подумати. І я — чоловік якому за великим рахунком фіолетово і до ЛГБТ, й до іспанського національного болю — вийшов із зали з роздумами. Не про альмодоварське — про своє.

А про що власне фільм

У палаті пологового відділення лежать дві жінки, які ось-ось народять. 40-річна Дженіс (Пенелопа Крус) та неповнолітня Анна (Мілена Сміт). На обох чекає доля матерів-одиначок. Дженіс — успішна жінка-фотограф, яка прийняла незаплановану вагітність і свідомо вирішила займатися дитиною сама. Анна ж неповнолітня налякана дівчинка, яка навіть невпевнена, хто є батьком дитини. Жінки виписалися з лікарні й живуть своїм життям. Але одного разу вони зустрічаються, починають знову приятелювати, і розкривається таємниця, яка перевертає реальність обох.

Паралельно з материнськими турботами Дженіс виконує ще одну місію — вона хоче знайти та гідно перепоховати свого прадіда, розстріляного фалангістами під час Громадянської війни в Іспанії.

Що тут можна побачити

У сценарій «Паралельних матерів» старий Педро (а він тут не лише режисер, а й сценарист), гармонійно вплів купу питань і проблем гідних окремого фільму. Тут знайшлося місце і для особистої драми двох жінок. І для дилеми «сім’я — кар’єра / творчість», і для протиставлення національної свідомості та аполітичності, і навіть для дидактики пов’язаної з історичною пам’яттю. Що зрештою, прямо зараз, під час війни, резонуватиме і з українськими глядачами.

Енергетика стрічки тримається на шикарній Пенелопі Крус. Вона одна з улюблених актрис Альмодовара й тут вона також постає у всій красі. Крім того, що це неймовірно вродлива жінка, Пенелопа чудово втілює образ харАктерної героїні. Словом, якщо вам подобається Пенелопа — це кіно для вас. Фільм не можна назвати надто динамічним, але при цьому саспенс сюжету та харизма акторів не дозволяють глядачам засумувати.

Чому фільм відповідає актуальній повістці, але це не конформізм

Як я вже обмовився, у фільмі є секс між двома жінками. А ще там є зґвалтування, а образ Пенелопи Крус можна трактувати як втілення феміністки. І хтось скаже: «ну от, знову пхнуть цю „актуалку“ всюди», «звісно, зараз же якщо немає ЛГБТ та ґвалтувань „Оскара“ не дадуть», «уууу, чергова лівацька хрінь, уууу». Це все можливо було б навіть слушно, якби автором фільму був хтось інший:)

Педро Альмодовар знімав і нетрадиційний секс, і трансгендерів, й звісно ж проблеми жінок, насильства і материнства — всю свою кар’єру, незалежно від світових тенденцій. Це надало його імені епатажу та скандальності, але це не завадило йому стати беззаперечною величиною, при цьому залишаючись собою. Тому це не загравання з настроями у світі задля нагород чи визнання публіки — у Педро все це давно є. Це — справжнє кіно, особисте і вистраждане, як і всі фільми Альмодовара. І насправді типове й органічне для нього. Так що це не Педро «прогнулся дод изменчивый мир», а навпаки.

Йти в кіно: нахіба, а головне навіщо

Днями слухав інтерв’ю свого улюбленого Бориса Гребенщикова. Там він. Говорячи про роботу з закордонними музикантами зронив фразу «Тре ба хапати великих людей поки вони живі».

Без сумнівів великому Педро Альмодовару — 72. Ми живемо в часи пандемії, коли його ровесників прийнято вважати групою ризику. Ніхто не знає скільки фільмів він ще зніме і якими вони будуть. Що буде з кіно взагалі. Але прямо зараз, навіть у Полтаві, його свіжий, живий фільм «Паралельні матері», який вже отримав визнання показують у кіно. Якраз час «хапати».

Можливо, хтось про щось замислиться. Можливо знайде тут щось своє, можливо просто насолодиться естетикою Іспанії й красою актрис. «Паралельні матері» — історія розказана визнаним майстром. В ній багато для нас чужого, на межі відторгнення. Але принаймні, після нього ненадовго зникає бажання «гавкати» на все те, що знаходиться за межами особистого розуміння. Хороше кіно здатне робити нас кращими. Тільки б навчитися його дивитися...