«Матриця: Воскресіння»: купи квиток і стань психотерапевтом Лани Вачовскі

Люди мого покоління (народжені на початку 90-х) дивилися першу «Матрицю» дітьми. Перша частина трилогії тоді ще братів Вачовскі побачила світ у 1999 році. У дитячому віці ми не надто розуміли сенс того що відбувається на екрані, але затамувавши подих спостерігали за карколомними бійками та погонями. Адже що ще треба було хлопчику у фільмі з дорослими дядьками? «Ніфіга собі, чуваку в пупок якась хрінь влазить. О, цього чувака звуть Морфей. В темних окулярах, мабуть, крутий. О, уроки кунг-фу, прямо як у фільмах з Джекі Чаном. Ваууу. А яка жінка на моцику. Ого, круто Нео від куль ухиляється... Вах» — приблизно такі думки були у мене при перегляді. Це вже потім, переглядаючи кіно в дорослому віці, ми там зчитували сенси та відсилання до грецької міфології, Бодріяра, Біблії та багато іншого. Але то вже було усвідомлене споглядання. А перше — дитяче — враження було «Вау». А ще у мене був інсайт — кров у кіно буває такою ж червоною як і в реальності. Уявляєте? У нас вдома довгий час був радянський чорно-білий телевізор (називався, здається, «Янтар»). І відповідно будь-яке кіно ми дивилися у чб. І коли на екрані когось криваво вбивали, кров була чорною і блискучою. І от взимку 2002-го ми купуємо кольоровий телевізор «Samsung». Першим кіно, яке я на ньому побачив, була «Матриця». І блін — якою ж крутою мені тоді здавалася червона кров. Нео дають по писку, а там кров як у мене коли я щось собі розбиваю. Крутяяяк. Зараз зима 2021-го і навіть того що я розповів про свій перший перегляд «Матриці» цілком достатньо щоб зрозуміти, наскільки докорінно змінився світ. Змінився мій світ, змінилися ваші світи, і що найбільш важливо в контексті фільму — змінився світ авторів фільму. Докорінно.

Про що «Матриця: Воскресіння»

Нео знову опинився у світі людей і його знову звуть Томас Андерсон. Він працює розробником комп’ютерних ігор. У своїй сфері Томас вважається рок-зіркою. Адже він відомий тим, що створив культову для багатьох поколінь гру — «Матриця». Це цілий світ зі своїми законами та персонажами (ви ж вже зрозуміли що там, правда?). Томасу постійно сняться сни, які виглядають як реальність. А ще йому постійно здається, що його гра це реальний світ, і насправді він хтось інший. І звуть його таки Нео. Одного разу у кав’ярні він бачить жінку і його чомусь несамовито до неї тягне. Її звуть Тіффані й Томасу здається, що він дуже добре її знає. Вона ж розповідає Томасу, що гуглила «Матрицю» і бачила там жіночого персонажа, на ім’я Трініті. І щось їй здається, що Трініті до біса схожа на саму Тіфф.

З цими проблемами Томас ходить до психоаналітика, щоб зрозуміти чи не сходить він бува, з розуму. А той постійно приписує йому пігулки. Сині пігулки. Але якось Томас перестає їх пити й тут понеслось...

Ностальгія, самоіронія, в’янення, розчаровані глядачі

Вже перші дні прокату показали першу реакцію на фільм — купа гнівних, або в кращому випадку іронічних відгуків. Найбільш часто озвучувані почуття від фільму — розчарування й обмануті очікування. Чи справедливо це? — І так і ні. Щоб закінчити на позитивній ноті, почнемо з поганого.

1). Візуал. Четверту «Матрицю» точно не зацінять любителі крутих візуальних ефектів. У цьому компоненті «Матриця: Воскресіння» з розгромом поступається не лише сучасним блокбастерам, а й своїм попередникам із трилогії. Вийшовши з кінозалу, я спіймав себе на тому, що не запам’ятав жодної погоні, бійки, перестрілки чи просто чого епічного. За увесь сеанс (а це понад дві години) я жодного разу не промовив і не подумав «вау». Я не пожирач попкорну й мені не потрібен атракціон. Але погодьтеся, після трилогії, та ще й враховуючи як еволюціонували технічні можливості кінематографістів, від четвертої частини всі чекали чогось запаморочливого. Його немає. Всі бойові сцени хоч і динамічні, але доволі тривіальні, як і погоні. 

2). Герої та актори. За сюжетом Нео знову потрапляє у реальний (в контексті фільму, звісно) світ. Але він вже геть інший. Деякі герої постаріли, деякі — апгрейднулися і тепер мають іншу подобу. Нова версія Морфея — жалюгідна і пуста, у порівнянні з небагатослівним, але впевненим і харизматичним образом з попередніх частин. А його колишня кохана і бойова подруга — капітан Наобі — постаріла й стала буркотливою бабцею-чиновницею. Але найбільше розчарування — нова подоба Сміта. Моторошний, роботизований антагоніст, чиїм сміхом можна було лякати дітей, перетворився на молодого, усміхненого метросексуала. Наче й харизма залишилась на місці, але це вже не агент Сміт.

3). Самоцитування. Сиквел «Матриці» з перших хвилин знаходить у глядача мозоль ностальгії й тисне на неї: тисне іронічно, подекуди навіть саркастично, та все ж явно і продумано. Автори фільму, ймовірно, ностальгують самі й точно змушують робити це глядачів. Але світ фільму змінився. «Матриця» в’яне. Капітан Наобі постаріла стала консервативною й нудною старою. Харизматичний Меровінген став істеричним бомжом, який здатен тільки згадувати минуле. А Нео і Трініті хоч і перебувають у нічогенькій формі, тепер борються не за ідеї й не за те щоб врятувати світ. Вони борються за Кохання та один за одного. Світ змінюється, герої змінюються, пріоритети теж. Але це не мінус фільму, цьому навпаки є своєрідний печальний шарм. Але зникла певна глибина: якщо трилогія відсилала нас до Бодріяра та Біблії, то сиквел відсилає до попередніх частин.

Навіщо це знімалось і навіщо це дивитися

Оригінальну трилогію «Матриця» знімали брати Лоренс та Ендрю Вачовскі. Перша частина побачила світ у 1999-му. Дві інші — у 2003-му році. Ми вже наголошували на тому як змінився світ, але варто відзначити, що дуже змінилися і самі брати Вачовскі. Вони стали сестрами. Лоренс та Ендрю Вачовскі стали Ланою та Лілі. Потім у їх житті стався ряд потрясінь після яких Лілі просто пішла з кіно, а Лана — залишилася самотньою. В інтерв’ю вона неодноразово говорила, що робота над четвертою частиною «Матриці» це те, що було їй потрібно щоб вийти з кризи. Ось цитата з її інтерв’ю:

«Спочатку помер мій тато, потім друг, поті мама. Я гадки не мала, як впоратися з таким горем, адже до цього мені й близько не доводилося стикатися ні з чим подібним. Ти розумієш, що їх життя добігають кінця, але це все одно дуже тяжко.

Мій розум завжди підживляв уяву, й однієї ночі, коли я ридала й не могла заснути, мозок просто взяв і видав увесь сюжет. В мене більше не було мами й тата, але раптом знову з’явилися Нео й Трініті — напевно, двоє найважливіших персонажі в моєму житті.

З ними мені миттю стало якось спокійніше, а воскресити їх (хто забув, у третій частині вони героїчно гинуть, прим. Авт.) було дуже просто. Ви можете просто сказати: „Ок, ці двоє померли. Ок, повернімо їх до життя. Ну хіба це не приємно?“. І це дійсно приємно! Саме цим і займається мистецтво, цим і займаються історії — втішають нас».

Погодьтеся, контекст все робить більш зрозумілим. Знаючи, що Лана Вачовскі за допомогою фільму намагається подолати біль від втрати близьких стає зрозуміло, чому Нео і Трініті стали саме такими й за головну цінність вважають один одного. Розуміючи, як Лані не вистачає рідних та друга, стає зрозуміло звідки самоцитування і ностальгія. А якщо спробувати проявити до неї крихту емпатії — ви побачите фільм зовсім іншими очима.

Лана Вачовскі — трансгендерна жінка, з непростою долею і при цьому очевидно талановита. Психіка таких людей змушена витримувати колосальне навантаження. Якщо додати до цього втрату близьких, то стає очевидно, що людині не вижити без терапії. Якщо вірити Лані — такою терапією став для неї фільм «Матриця: Воскресіння». І якщо їй стало легше — у цьому його головна цінність. Кіно знімалося щоб втішити автора. А якщо так — яка в біса різниця, яких спецефектів чи візуальних ходів чекала публіка і чи сподобається кіно мені, вам чи блондинці на останньому ряду в залі «Конкорду»?

Але якщо є психотерапія і є пацієнтка Лана Вачовскі, то хтось же має бути лікарем. Хтось має вислухати пацієнта, поспівчувати йому, взяти частину його болю на себе. Тож якщо пацієнтка розповідає про свій біль через «Матрицю: Воскресіння», то психотерапевти тоді ми з вами — глядачі. І це напевно перший випадок в історії, коли за послуги психолога платить сам психолог. От в такому контексті похід на фільм набуває сенсу і якщо ви готові до такої ролі — йдіть за білим кроликом. Кінозали чекають вас. Інакше ризикуєте просто втратити час.

P. S. Якщо ви дочитали до кінця, значить вам не все одно, що тут написано. А значить я мушу вам наголосити, що все що написав це лише мої суб’єктивні враження від фільму. У кожного свої очі, свої вуха і свій світ. І цілком можливо, що ви побачите на екрані щось зовсім не те, що побачив я. Тож вибір йти чи не йти на нову «Матрицю» — за вами.