18.09.2015 | 12:07

«Державні мужі забули, що вони родом із села», – Володимир Цибенко

Володимир Цибенко — кандидат сільськогосподарських наук, заслужений працівник сільського господарства України, директор ДП «Дослідне господарство імені Декабристів», розташованого в Миргородському районі. Підприємство відоме на всю Україну як племінне господарство по розведенню миргородської породи свиней.

– 

Володимире Григоровичу, зараз ви – керівник великого сільгосппідприємства. Як починали свій шлях?

– У «Дослідному господарстві імені Декабристів» я пройшов усі ланки – від рядового працівника до директора. По закінченні школи працював тут слюсарем автопарку і водієм. Після служби в армії вступив у Полтавський сільськогосподарський технікум, потім – на заочне відділення інституту, де 1996-го року отримав вищу освіту зооінженера. Здобуті знання я використовував на практиці ще під час навчання, паралельно працюючи інженером на підприємстві. Займав також посади бригадира свиноферми, зоотехніка-селекціонера, головного зоотехніка, заступника директора. І от вже сьомий рік працюю директором.

– Ваше господарство відоме далеко за межами району своїми здобутками в аграрній сфері. А на Миргородщині доводиться чути і позитивні відгуки про нього від самих працівників та місцевих мешканців. Чи важко керувати великим колективом, та ще і заслужити у нього гарну репутацію?

– Репутацію заслужити нелегко, ми ж не платимо за рекламу (жартує). У нас багатогалузеве господарство. Маємо статус племінного заводу по миргородській породі свиней і племінного репродуктора по айширській породі великої рогатої худоби. Також маємо статус насіннєвого господарства, вирощуємо і реалізуємо насіння зернових і кормових культур. Для потреб Великосорочинської лікарні, а також для місцевої їдальні, школи і дитсадка вирощуємо овочі. Тримаємо власну пасіку на 100 вуликів.

Обробляємо 2135 га ріллі. За минулий рік надоїли 3,5 тонни молока, середньодобовий привіс по ВРХ становив 700-750 грам, а у свинарстві — 550-600 грам. Для людей, далеких від сільського господарства, скажу так — це високі показники. Якби у всіх такі були, то ми жили би давно, як у Європі.

На підприємстві працюють 215 чоловік і ще жодна людина не пішла від нас на біржу, ніколи не було затримок зарплати. Для своїх працівників і місцевих мешканців робимо все, що в наших силах: влітку безкоштовно проводимо обробіток городів, за низькими цінами сіємо та збираємо врожай, коли хтось йде на пенсію – видаємо одноразову матдопомогу, ювілярам на «круглі» дати – грошову винагороду. За рахунок господарства возимо дітей до школи, а старших людей – на лікування у Великі Сорочинці, оплачуємо ритуальні послуги.

Своїм працівникам усю продукцію реалізовуємо за зниженими цінами, на 50% дешевше. Наприклад, олію продаємо по 11 грн за літр, коли на ринку – 30 грн, яйця по 16 грн на базарі, а ми продаємо по 9 грн.

Утримуємо будинок культури, місцеву середню школу і садок, футбольну команду, зробили освітлення. Тільки в минулому році на розвиток соціальної сфери села витратили 1 млн 700 тис. грн.

– Чому ж всюди — не як у вас? Мабуть, Україна виглядала б інакше, якби кожен агропідприємець віддавав на соціальну сферу хоча б кілька відсотків свого прибутку, а політики нарешті звернули увагу на проблеми села.

– Усі говорять з високої трибуни, що село – це колиска України, але на практиці про це забувають. Ви подивіться біографії державних мужів — більша частина родом із села, але село помирає. Між тим, 30 відсотків населення України – це жителі сільської місцевості. Не можна нехтувати третиною свого народу.

Те саме й з великим бізнесом. Кожний старається отримати надприбутки, але ці надприбутки не лишаються на місцях, а йдуть в офшори, в кишеню однієї людини, в місцеві бюджети не надходять податки. Це ми ремонтуємо дороги, робимо освітлення, школу, дитсадок, ФАП підтримуємо, бо ми тут живемо. Невідповідальні ж бізнесмени лишають після себе лише спустошену землю і розбиті дороги.

Щоб село не вмерло, обов’язково потрібно розвивати тваринництво. Хоч часто і кажуть, що воно збиткове, але коли в селі є ферма, значить є круглий рік робочі місця для людей. Відповідно, в такому селі залишиться молодь, автоматично будуть створюватися робочі місця і в інших сферах. Не дивлячись на всю «невигідність» тваринництва, наше підприємство постійно розвивається, ми купуємо нову техніку, проводимо реконструкцію приміщень.

– Володимире Григоровичу, зараз ви – керівник великого сільгосппідприємства. Як починали свій шлях?

– У «Дослідному господарстві імені Декабристів» я пройшов усі ланки – від рядового працівника до директора. По закінченні школи працював тут слюсарем автопарку і водієм. Після служби в армії вступив у Полтавський сільськогосподарський технікум, потім – на заочне відділення інституту, де 1996-го року отримав вищу освіту зооінженера. Здобуті знання я використовував на практиці ще під час навчання, паралельно працюючи інженером на підприємстві. Займав також посади бригадира свиноферми, зоотехніка-селекціонера, головного зоотехніка, заступника директора. І от вже сьомий рік працюю директором.

– Ваше господарство відоме далеко за межами району своїми здобутками в аграрній сфері. А на Миргородщині доводиться чути і позитивні відгуки про нього від самих працівників та місцевих мешканців. Чи важко керувати великим колективом, та ще і заслужити у нього гарну репутацію?

– Репутацію заслужити нелегко, ми ж не платимо за рекламу (жартує). У нас багатогалузеве господарство. Маємо статус племінного заводу по миргородській породі свиней і племінного репродуктора по айширській породі великої рогатої худоби. Також маємо статус насіннєвого господарства, вирощуємо і реалізуємо насіння зернових і кормових культур. Для потреб Великосорочинської лікарні, а також для місцевої їдальні, школи і дитсадка вирощуємо овочі. Тримаємо власну пасіку на 100 вуликів.

Обробляємо 2135 га ріллі. За минулий рік надоїли 3,5 тонни молока, середньодобовий привіс по ВРХ становив 700-750 грам, а у свинарстві — 550-600 грам. Для людей, далеких від сільського господарства, скажу так — це високі показники. Якби у всіх такі були, то ми жили би давно, як у Європі.

На підприємстві працюють 215 чоловік і ще жодна людина не пішла від нас на біржу, ніколи не було затримок зарплати. Для своїх працівників і місцевих мешканців робимо все, що в наших силах: влітку безкоштовно проводимо обробіток городів, за низькими цінами сіємо та збираємо врожай, коли хтось йде на пенсію – видаємо одноразову матдопомогу, ювілярам на «круглі» дати – грошову винагороду. За рахунок господарства возимо дітей до школи, а старших людей – на лікування у Великі Сорочинці, оплачуємо ритуальні послуги.

Своїм працівникам усю продукцію реалізовуємо за зниженими цінами, на 50% дешевше. Наприклад, олію продаємо по 11 грн за літр, коли на ринку – 30 грн, яйця по 16 грн на базарі, а ми продаємо по 9 грн.

Утримуємо будинок культури, місцеву середню школу і садок, футбольну команду, зробили освітлення. Тільки в минулому році на розвиток соціальної сфери села витратили 1 млн 700 тис. грн.

– Чому ж всюди — не як у вас? Мабуть, Україна виглядала б інакше, якби кожен агропідприємець віддавав на соціальну сферу хоча б кілька відсотків свого прибутку, а політики нарешті звернули увагу на проблеми села.

– Усі говорять з високої трибуни, що село – це колиска України, але на практиці про це забувають. Ви подивіться біографії державних мужів — більша частина родом із села, але село помирає. Між тим, 30 відсотків населення України – це жителі сільської місцевості. Не можна нехтувати третиною свого народу.

Те саме й з великим бізнесом. Кожний старається отримати надприбутки, але ці надприбутки не лишаються на місцях, а йдуть в офшори, в кишеню однієї людини, в місцеві бюджети не надходять податки. Це ми ремонтуємо дороги, робимо освітлення, школу, дитсадок, ФАП підтримуємо, бо ми тут живемо. Невідповідальні ж бізнесмени лишають після себе лише спустошену землю і розбиті дороги.

Щоб село не вмерло, обов’язково потрібно розвивати тваринництво. Хоч часто і кажуть, що воно збиткове, але коли в селі є ферма, значить є круглий рік робочі місця для людей. Відповідно, в такому селі залишиться молодь, автоматично будуть створюватися робочі місця і в інших сферах. Не дивлячись на всю «невигідність» тваринництва, наше підприємство постійно розвивається, ми купуємо нову техніку, проводимо реконструкцію приміщень.

– Але ж не всі політики однакові? Є й такі, котрі своїми діями доводять, що село не загине?

– На жаль, таких небагато. У нас на Полтавщині це можна сказати, наприклад, про Олега Кулініча. Ця людина справді розвиває село, займається інфраструктурою. Він допомагає обдарованій молоді, поставив по всій області дитячі майданчики. Я знаю, що до політики Олег Кулініч займався агробізнесом, і там теж проявив себе тільки з найкращого боку, опікуючись соціальною сферою, запропонувавши гарні умови своїм працівникам. Думаю, Кулініч — перспективна людина, яка хоче змін. Його політична команда дійсно проявляє турботу про людей. Вважаю, що жоден інший народний депутат на Полтавщині таким ділом не займається.

– Але ж не всі політики однакові? Є й такі, котрі своїми діями доводять, що село не загине?

– На жаль, таких небагато. У нас на Полтавщині це можна сказати, наприклад, про Олега Кулініча. Ця людина справді розвиває село, займається інфраструктурою. Він допомагає обдарованій молоді, поставив по всій області дитячі майданчики. Я знаю, що до політики Олег Кулініч займався агробізнесом, і там теж проявив себе тільки з найкращого боку, опікуючись соціальною сферою, запропонувавши гарні умови своїм працівникам. Думаю, Кулініч — перспективна людина, яка хоче змін. Його політична команда дійсно проявляє турботу про людей. Вважаю, що жоден інший народний депутат на Полтавщині таким ділом не займається.

Про автора
Останні публікації