29.09.2015 | 17:56

Віра, Надія, Любов у нашому житті

Щорічно 30 вересня за новим стилем православні християни відзначають День пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії…

         З якими почуттями ми сьогодні зустрічаємо цей світлий день? Чи маємо в серцях своїх ту Любов, яку заповідав нам Господь? Чи досить у наших серцях Віри для того, щоб не заблукати серед численних спокус світу і не втратити Надії?

         От про це і спробуємо поговорити.

         Як співвідносяться у Православ’ї любов до Бога і любов усвідомлена, всепрощаюча, довготерпляча до конкретної живої людини?

         Любити «ближнього свого» — це можна віднести і до всіх оточуючих людей, навіть до тих, хто викликає байдужість або навіть відверту неприязнь.

         А от, якщо любов до якоїсь конкретної людини — для чого вона? Що це таке?

         Тут слід розрізняти любов як поняття про те, що притаманне людській душі, і сам процес переживання стану, що визначається як любов.

         Наприклад, християнське вчення про любов Бога до свого творіння (світу, людини) виконує цілком поняттєву, а не почуттєву функцію. Уявлення про любов Всесильного Творця до свого творіння дає віруючій людині душевну рівновагу, почуття надії на Божу поміч. І це добре відбито у поширених серед християн висловлюваннях: «На все воля Божа», «Бог на поміч» тощо.

         Однак заповідь «Люби ближнього свого» покликана пробудити у людини емоційну єдність з іншими людьми.

         Я відчуваю, що багато з вас, прочитавши ці рядки, можете звернутись до мене з запитанням: «А що тоді таке кохання? Хіба це не любов?» Попереджуючи ці запитання відповідаю: «Це особливий прояв Любові. І, мабуть, невипадково, що таке слово є в українській мові. Кохання — це інтимне почуття Любові, що виникає та існує між людьми, як правило, протилежної статі, між жінкою і чоловіком».

         У Конфуція, наприклад, Любов виявляється у родинних почуттях, пошані дітей до батьків, у підтримці родових відносин.

         Визнається і любов до людей як загальний гуманістичний принцип.

         А от віра — це перш за все беззастережне прийняття людиною обраного нею ідеалу. Не є винятком і релігія.

         Релігійна віра — це впевненість в існуванні властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприродних і надісторичних сил — Бога, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідомості. Вона охоплює емоційно-вольову та інтелектуальну сфери душі віруючого.

         По суті, саме віра, як властивість душі, надихає людину на волевиявлення, на певну дію стосовно навколишніх обставин. Завдяки вірі людина долає власну обмеженість та робить значущий крок у безмежно-невідоме.

         А от коли ми усвідомлюємо, що потрібно щось змінювати у собі і довкола себе, у зовнішньому середовищі, — тут народжується Надія!

         Тобто, погодьтесь зі мною, що Надія — це і є почуття й усвідомлення людиною необхідності змін.

         Як відомо, у християнському віровченні Віра, Надія та Любов набувають особливого значення. Вони становлять певну цілісність, як визначальні засади Святого Письма, яке вважає їх необхідними почуттями та чеснотами кожного християнина.

         Згідно з Біблією, «праведний житиме вірою», а віра — то «підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). З вірою немає нічого неможливого, вона реалізується в діяльності. «Бо як тіло без духу мертве, так і віра без діл — мертва» (Як., 2:26; 1 Кор., 13:48).

         Віра не має сумніву і доповнюється надією, а разом вони складають основу любові, представлену у багатьох біблійних книгах і посланнях…

Про автора
Останні публікації