Перші будуть останніми ...

Особливо  ж коли, як мовиться, в наявності підміна мети.

Одна справа, коли людина хоче бути першою  у ділі. І коли б йшлося тільки про її професійно-особисту незмінність, не виникло б навіть предмета суперечки. Але коли один чи одна має на увазі першість над людьми, першість в управлінні ними - над цим варто добре поміркувати. Бо ж будь-яка першість - річ неоднозначна. Вона вимагає від особи ще багато інших моральних якостей.

Здавалось би, люди, яких ми вибираємо під час чергових виборів до різних рівнів державної влади - всі достойні того, коли розповідають про суто особисте: у вільний час не байдикують, а створюють якісь матеріальні цінності, добробут, у сфері якого вони не хочуть бути останніми.

При цьому прямо не стверджують, що хочуть бути першими. Все дещо завуальовано. Просто не хочуть бути останніми. Всього-на-всього.

Так ми й підійшли до головного: заради чого живе людина? В ім'я чого?

Пам'ятаєте давнє гетевське: "Люди гинуть за метал".

Що ж виходить? Часи міняються, надворі давно інша епоха, а герой Гете, пушкінський скупий лицар - хай в іншому одязі, без обладунків - живі, живі?

Для чого? Щоб довести вічне всевладдя грошей, владу речей, перевагу матеріального  над моральним?

На щастя, річ зовсім не в тому.

Безкорисливість істинного гуманізму, влада доброти і милосердя до Ближнього стверджується на наших очах.

Допомогти нужденному, врятувати іншого, чужого, жертвуючи собою, поділитися останнім окрайцем хліба - хіба ми не спостерігаємо це зараз? Чим гіркіша доля, чим більше лихо, тим м'якіші й співчутливіші люди, тим ближчі вони один одному.

Мені здається, найвище - це коли, бувши сама ситою, людина відчуває голод іншої. Найвище - це коли слово "віддати" звучить голосніше, ніж поняття "взяти".

Прості істини ці, так здається, безперечні: адже вони витримали перевірку історією. Та річ у тім, що історичною пам'яттю сильне людство, народ і не завжди, на жаль, окрема людина.

Повільною спіраллю йдемо ми вгору, іноді нерозумно вважаючи давно пройдене неважливим для нас. Це мовляв, було колись! Тепер інакше! Зовсім як у давній літературі, пригадуєте: інші часи, інші звичаї!

Інші! Звісно, що інші. Безперечно. Тільки даремно той, хто так  вигукує, вважає ці мотиви виправдальними.

Часи інші. Це правда. І є тисячі прикладів, коли юні люди, які не пройшли випробування лихом, діють по совісті. Наші діти збирають подарунки постраждалим переселенцям, дітям сиротам, своїм ровесникам зі Сходу України, які опинилися без даху над головою, студенти створюють волонтерські загони, і всі зібрані, а то і зароблені гроші, віддають на допомогу  всім, хто її потребує...

Ми віримо: добро перемагає, так чи інакше перемагає з втратами, болем, стражданнями, але не може не перемогти. І все ж зло також сильне.

Наївно думати, ніби поряд з ідейним не існує безідейне, а поряд з радісним - болісне.

Адже це безідейне, корисливе, себелюбне волає щосили, вимагаючи реабілітації, поновлення в своїх правах: хочу мати те, те і ще он те! Хочу бути першим! Я - не останній і т.д. і т.п.

Прикладів тому чимало. І на превеликий жаль, ми спостерігаємо це явище щодня.

Що ж коли так, треба невтомно повторювати прописні істини, серед яких істина про зміст духовного життя, про його мету, про те, що погоня чи то за матеріальними благами, чи то за владою, а отже і підвищенням себе над іншими людьми,-  рано чи пізно приведе до біди.

"Люди гинуть за метал!" Хоч нині вислів цей і має зовсім інший зміст, він живий! Живий, на жаль.

"Не хочу бути останнім!" Впевнений, що ви не раз чули це чи то від своїх знайомих, чи то друзів, а то і, можливо, вдома. Або ще і таке: "Доки я молодий, я повинен взяти від життя найкраще..."

Так буває...

Пошук першості у матеріальному, при цьому зумисним обманюванням себе.

Будь-яке ошуканство - непроста річ. Воно схоже на болото. Зверху наче гарне - зелене, вабить зір. Скажеш собі: я трошки, я тільки на мить, недалеко, а потім озирнешся - а вже тебе і засмоктує трясовина, ошукав ти сам себе не трошки, а до самісінького дна!

Коли жадоба до матеріального, або  прагнення до влади стають сенсом життя, тоді ліктями відштовхують найкраще, Божественне у собі,у тому числі і інтерес до колись улюбленої роботи - і на перший план висувається шлях до "першості" - це означає лише одне: людина переплутала, навіщо вона живе. Переплутала мету, сенс власного життя. Милується машиною - а сама вже на дні трясовини. Хвалиться грошима, хизується "вищістю" над іншими людьми, а сама вже втратила себе...

Можна, звісно, і машину гарну мати. Гроші теж зайвими не будуть. І влада також виправдана.

Та тільки в одному-єдиному випадку: коли ні гроші, ні машини, ні     влада не стають сенсом життя, його кінцевою метою.

Коли на догоду їм не полишають напризволяще ні справу всього життя, ні стосунки з друзями, ні обов'язок , ні совість.

А межа дуже тонка. Як лезо бритви. Спочатку тільки не хотіли бути останніми.А потім вже почали прагнути стати  і першими. Не в ділі. Не в професії. Не у  служінні  суспільству. А першими - серед грошовитих людей...

І хто вже тут замислюватиметься тоді над смислом євангеліївської істини: "І багато хто з перших стануть останніми, а останні першими" (МК. 10:31).

А варто було б... Поки не пізно...