28.04.2015 | 18:16

Переможці смерті

Через сім десятиліть після Великої Вітчизняної війни за шкільними партами не пишуть творів про Велику Перемогу і великотрудний до неї шлях.

Нинішнім дітям ближчі бетмени і спайдермени. Захисники Вітчизни — не їхні герої. Бо їх цьому не вчили. І для них це сива давнина. Хоча варто відкрити сімейний альбом — і молоді очі прадіда заглянуть у дитячу душу, й у ній обов’язково зазвучить досі невідома струнка — бажання дізнатися про свій рід, у якому є ким пишатися і за ким уболівати.  

+++

Рік 1927 — останній рік призову на Велику Вітчизняну війну. «Наймолодшим» ветеранам тепер 88.

У Київському райвиконкомі Полтави ми зустрілися з членами Ради ветеранів Київського району міста. Фронтовики справляють незабутнє враження: на дев’ятому і десятому десятку літ стрункі, підтягнуті, внутрішньо піднесені, молоді душею, з ясною пам’яттю. Так, ноги не хочуть бігти, зір підводить, хвороби долають. І все ж, виходить, це не головне. Вони не байдужі, вони вміють по-справжньому дружити, і це перевірено боями і роками, вони життєлюби, бо знають ціну життя, вони вміють радіти, в їхній шкалі цінностей чорне й біле не переплуталися під впливом моральних та історичних новотворів, вони не бояться говорити те, що думають, вдячні всім, хто працює на благо народу, й не дозволяють відчаю охопити душу. Відтиснені з активного життя не тільки нездоров’ям, а й прагматичністю покоління своїх онуків, ці сивочолі лицарі духу систематично збираються, спілкуються, провідують, підтримують один одного.

Мимоволі задумуєшся: до кого з нас прийшла старість?..

На фотографії:З членами Ради ветеранів Київського району міста Полтави: Любов’ю Іванівною Полішко, Миколою Федоровичем Терещенком, Володимиром Миколайовичем Татуревичем, Олександром Федоровичем Заїкіним, Валентиною Олександрівною Очкань, Анатолієм Михайловичем Сазоновим, Катериною Андріївною Звігольською, Софією Федорівною Малюковою, Вірою Михайлівною Даценко, Михайлом Мефодійовичем Миргородським.

+++

Сімдесят повоєнних років не зітерли воєнних спогадів з аркушів прожитого. Біль, страх, втрати, виснаження, що судомили саме єство людське, кохання на все життя, що здіймало над зорі, тиша — така тиша, яка буває тільки на війні, між боями…

Тільки як про це розкажеш?..

І як про це забудеш?..

+++

Поріднитися з війною й страшно, й важко. Олександру Заїкіну не виповнилося ще 18-ти, коли довелося понести цей хрест. І проніс він його із серпня 1941 року до Великої Перемоги. До війни в Брянському краї був слюсарем-складальником (а мріяв поступити в педучилище: після семирічки не прийняли — пішов вантажити з матір’ю вагони, потім у школу ФЗУ), на війні став мінометником. Із 480 одночасно призваних односельців більшість склали голови під Москвою. Олександр Федорович у складі 17-ї стрілецької бригади воював на Волоколамському напрямку, він і досі добре пам’ятає 6 грудня 1941 року: артпідготовку з 6-ї години, о 10-й прорив німецької лінії оборони — і наступ. У мінометному розрахунку, крім міномету, на кожного з трьох бійців — по гвинтівці, по 120 патронів… За кілька днів ворог окопався у Волоколамську, за місто билися три доби. Будинки всі дерев’яні: найменша іскра — і спалахне все місто. А наказ — зберегти цей та інші населені пункти… Вся земля тут напоєна кров’ю радянських солдатів, які не пропустили фашистів до столиці. Це була перша справжня перемога Червоної Армії на війні, початок корінного перелому. 

Триста кілометрів із боями, до Смоленщини, гнав фашиста  Олександр Заїкін до квітня 1942 року. Страшні втрати спричиняли переформування військ. Поранення змушували відставати від своїх. Тож після 17-ї стрілецької бригади були 264-та, 48-ма гвардійська стрілецькі дивізії, а потім 17-та стрілецька бригада внутрішніх військ. У її складі звільняв сержант Заїкін і палаючу Полтаву…

+++

Залишивши Полтаву, німці відступали до Диканьки. У лощину під Сохацькою Балкою зігнали всіх мешканців цього маленького села, від млада до стара, — розстріляти. Малий Миколка цупко вчепився в дідусеву долоню й намагався сховатися від злих автоматників за його широку штанину. Враз щось змінилося: вдалині усі — й селяни, й німці — побачили вершників (чи ще тоді, чи вже потім зі слів дорослих хлоп’я зрозуміло, що то радянські розвідники); німці, залишивши людей, кинулися до села — палити хати. Вслід бігли селяни, щоб загасити домівки. Миколка, звісно, біг швидше за дідуся й бабусю, перед порогом його щось обпекло, стало нестерпно боляче… До тями прийшов у полтавській лікарні на вулиці Шевченка, куди спромоглися швидко доправити покаліченого малого. В нього були зрешечені руки, ноги, хребет — німці замінували підходи до хат… «Мене тоді врятували. І я дав собі слово життя своє присвятити людям», — говорить інвалід війни Микола Федорович Терещенко. На дошці пошани серед найкращих працівників Полтави впродовж довгих років була і його фотографія…

А день він починає і закінчує молитвою «Отче наш».

+++

З 1418 бойових днів Великої Вітчизняної війни Михайлу Мефодійовичу Миргородському дісталося 150. Хлебнувши біди в окупацію на Сумщині, Михайло став до лав зенітної артилерії 10 грудня 1944 року. Воював у складі Першого і Другого Білоруських фронтів. Це був час найбільшого очікування: усі відчували — ось-ось війна закінчиться… Але смерть іще чатувала на свої жертви. Михайло ж раз по раз згадував, як удома просинався серед ночі й бачив маму на колінах перед іконою: вона молилася за тата, який був на війні. Знав, що тепер молиться за обох… Пригадувалося і як горіло село після бою наших із фашистами, і як він, Михайло, щодуху біг до хати: чи вціліла?.. Біг і молився за маминою наукою: «Святий Архангеле Михаїл, спаси нас!» Молитвою була врятована хата, хоча сусідні погоріли; мамина молитва захистила й батька, й сина: обидва повернулися додому неушкоджені.

А коли в ході Берлінської операції у Франкфурті-на-Одері почули, що все — перемога! — обмацав себе: цілий, живий! Радості такої не забути.

+++

Травень 1945 року. Травень Перемоги, радості і сліз… Як це було давно. І не в моєму житті.

Хоча чи так уже й не в моєму? Адже хіба життя моїх батьків і дідів — моєї сімֹ’ї, мого народу — так недосяжно віддалене від мого? Хіба ця відстань не сполучається любов’ю? 

І поняття часу — давно-недавно — доволі відносне. У Бога один день — як вічність, і вічність — як один день. Ну що таке сімдесят років у вимірі історії людства? І навіть для людини ця міра земного життя — хай зрідка — виростає за межі «середньоприйнятого».

А відтак історія мого народу, біль і радість мого народу, Перемога мого народу мають бути і моїми. Не дай Боже бути невдячним онуком-правнуком, зректися жертовного подвигу діда-прадіда, звершеного заради мого життя.

+++

У Полтаві нині проживають приблизно 1200 фронтовиків, а ще учасники війни — працівники тилу. В області їх, звісно, більше. В межах країни — ще більше… Кожен з них може розповісти свою історію війни. Якщо ми спитаємо.

Мільйони вже не розкажуть, прикликані Господом у вічні обителі. Але вони не пішли безслідно, вони, за словом Христа, душі поклали за друзів своїх і лишили нам у спадок життя й мир. Як ми користаємося цим безцінним даром, залежить тільки від нас.

Священик Андрій Твердохліб

Про автора
Останні публікації