«Маруся» в затінку «Чорного ворона»

Історія визвольного походу галицького війська 1919-го року на Київ, яка описана Шклярем у «Марусі», химерним чином перегукується з нашою неспокійною буденністю. У такій ситуації, як ніколи хочеться затуляти долонями вуха, коли черговий учений говорить про спіральність історії, мовляв, із часом усе повторюється. Адже 1919 рік став початком кровопролитної боротьби за Україну чотирьох різних армій.

Про нову книгу Шкляра, хоч не хоч, але доведеться говорити у контексті попереднього роману письменника «Чорний ворон. Залишенець». Ох і галасу ж наробила ця книга три роки тому! Спочатку Шкляру присудили за неї найвищу нагороду України – Шевченківську премію. У відкритому листі до президента Януковича Шкляр написав про свою відмову від нагороди, допоки при владі українофоб Табачник. Далі відбулися безпрецедентні збори 255 тис. гривень «народної премії» для письменника. Отримані гроші Василь Миколайович обіцяв витратити на екранізацію роману. Йшлося навіть про переговори з польським режисером Єжи Гофманом, який однак відмовився, заявивши, що книга Шкляра є націоналістичною та антиросійською. Події «Залишенця» стосуються антирадянського повстанського руху на території центрально-західної України в 1920-х роках. А в «Марусі» описано час, який передував визвольній боротьбі, коли формувалися перші повстанські загони, а галицьке військо торувало шлях до вільного українського Львова через Київ.

Аби читач не забував про паралелі між романами, видавництво запустило спеціальну акцію. Придбавши «Залишенця», покупець отримує вигідну знижку на роман «Маруся». Для цього «Клуб сімейного дозвілля» навіть надрукував новий тираж «Залишенця». Щодо стартового накладу самої «Марусі», то він склав 18 тис. Для українських реалій це чимала кількість. До того ж, презентуючи новий роман на Форумі Видавців у Львові, письменник заявив про підготовку до вже нового тиражу. Ще одним промо-кроком «КСД» є напис «Національний бестселер» на твердій обкладинці «Марусі». Дивно, що слово «бестселер», яке означає «потрапляння до списку найкращих продажів» присвоїли вже першому тиражу книги. Хоча переможців не судять. Головне аби «Маруся» дійсно потрапила туди, куди її дещо нахабно запроторив видавець.

Отже, на території житомирської, київської та черкаських областей літо 1919-го року. Українська Галицька Армія під головуванням Симона Петлюри проривається до Києва. Долати «червоних» галичанам допомагають місцеві повстанські формування. Отаманом, або краще отманашею одного із таких загонів є Олександра Соколовська, яка взяла собі псевдо Маруся (один із перекладів - вперта). Отаманшею Маруся стала, як це не дивно, за кров’ю. Загін, який вона очолила можна іменувати «загоном Соколовських», адже це фактично є прикладом міні-монархії. До Марусі отаманували три її старші брати. Кожного з них було зрадницьки вбито. Тому, коли сини у родині Соколовських «закінчилися», то козацька громада обрала собі за головну доньку.

Додрукований "Залишенець"

Як і в «Залишенці» персонажі «Марусі» чітко поділені на своїх і чужих, на хороших і поганих, на українців і росіян. Хоча до останніх у незначній кількості додаються мадяри, китайці та латиші. Поляки згадуються лише побічно наприкінці роману, відкриттям третього фронту. Письменник, описуючи «червоних товаріщей», використовує наступні фрази: «поглумитися над мертвими було ознакою їхньої доблесті», «від них ішов щурячий сморід», «замурували родину з трьома маленькими дітками», «москаль без вина не прожиє і дня» ну і взагалі епічно «москаль як не вкраде, то не дихне». Хоча якщо розглядати термін «москаль» у стилі Ореста Лютого (москаль – не росіянин, хам, варвар, тля московської землі), то наче ніякої ксенофобії не простежуються. Але це «хоча» письменникові не зараховується. «Білим» денікінцям від Шкляра дістались менш смаковиті епітети. Письменник обмежився словами типу «грабували все, що бачили – худобу, харчі, фураж» і «їхню Добрармію селяни називали Грабармія». Галичани в романі - це «наймолодша і найдисциплінованіша армія в світі», адже вони «не реквізували жодної крихти хліба, а коли настали жнива, пішли поміж боями по людях допомагати збирати врожай за п’ятий сніп». Повстанці у романі представлені неоднозначними словами, бо траплялися серед них часом і бандитські загони, але переважно це відважні борці. Цікаво, що для пересічних повстанців боротьба точиться не так «за волю України», як «проти гнобителів».

Почерговість подій «Марусі» ідентична «Залишенцю». Перша половина книги це не так самі події роману, як постійні камбеки до минулого головних героїв. Починаючи від давніших подій, автор вибудовує причиново-наслідковий ланцюг, який призвів до ситуації, коли молода дівчина осідлала отаманського коня старших братів. Якщо аналізувати персонаж Марусі, здавалося б центрової фігури книги, то він невимовно блідий і плаский. Говорити про емпатію до неї чи співпереживання не доводиться. Цю книгу, якщо вирізати останні 50 сторінок, можна сміливо називати іменем іншого головного героя - поручника галицького війська «Мирон Гірняк». Образ Мирона виглядає більш живішим ніж панни Соколовської.

Роман, як жанр, вирізняється з-поміж інших прозових форм своєю багатолінійністю. Ставимо галочку «Марусі» навпроти цього пункту, адже маємо дві лінії Марусі та Мирона, які часом переплітаються (куди ж без кохання). Тим не менш, ці лінії виглядають кволими. Їхня перемінка не те що не додає динамічності оповіді, але часом навіть заплутує.

Історичні романи - це найяскравіший прояв дихотомії добра і зла. З одного боку маємо пригодницьку складову, для якої історичний момент є лише тлом. І автор може говорити про свободу його думки у цих межах. А з іншого боку, попри всі нюанси, вкрай важко відмежувати підручникову історію від знань, набутих через художню книгу. Вихід безперечно є – студіювати різні історичні джерела, аби не потрапляти на письменницький гачок. Проте чи багато знайдеться охочих? У романі «Маруся» вистачає згадок про інших відомих отаманів визвольної боротьби 1920-х років, серед них - отаман Зелений. Він не персонаж книги, але дії його загону дотично впливають на перебіг подій у «Марусі». Враховуючи те, що майже одночасно із новою книгою Василя Шкляра у тому ж «Клубі сімейного дозвілля» вийшов роман Андрія Кокотюхи «Справа отамана Зеленого», можна подумати про якісь прорахунки та взаємопіар. Подумати можна, але говорити не варто.

Узагалі події отаманського повстанського опору України у 1920-х роках є невичерпною темою для наших письменників. Тут куди не глянь героїчна постать. Тобто вдале підґрунтя для художньої історії: частково вигаданої, частково на реальних фактах. Тим паче, що у наші буремні часи читач гостро потребує книг, які могли б бути опорою та надійним фундаментом. З такої точки зору новий роман Василя Шкляра «Маруся» варто читати, а от з інших - не факт!