12.03.2014 | 2:07

Маразм крэпчає

Верховна рада Криму прийняла Декларацію про незалежність. Щоби приєднатися до Росії. Маразм ситуації самопроголошена влада Криму вирішила посилити посиланням на положення Статуту ООН та ще "цілий ряд інших міжнародних документів".

Вчорашнє рішення  Верховної ради Криму, хоч і передбачалось як один із можливих сценаріїв розвитку ситуації, все ж, застало більшість з нас зненацька. Воно порушило раніше напрацьовану в Південній Осетії, Абхазії та Придністров’ї російською стороною технологію,  коли спершу проголошується незалежність, а потім в Москву іде чолобитна з проханням «захистити». У випадку ж з Кримською кризою, маємо протилежну ситуацію – спершу «захистити»,  а потім поголосити незалежність. Звісно, мова не йде про те, що Крим залишиться самостійною республікою. Даним рішенням парламент Криму продемонстрував,  що для офіційного Києва Крим більше не півострів. Він позбувся префікса «пів» і активно дрейфує в напрямку Російської Федерації.

Прикрившись міжнародними угодами, Верховна рада Криму оперує двома аргументами законності свого рішення про відділення від материкової України:

1) «право націй на самовизначення»

2) «підтвердження Міжнародним судом ООН щодо Косова від 22 липня 2010 року того факту, що одностороннє проголошення незалежності частини держави не порушує будь-які норми міжнародного права».

Тож чи ж є ці аргументи обґрунтованими, чи лише множать неконституційне поле, в якому діє сьогодні самопроголошена влада Криму?  

Як відомо, право народів на самовизначення– один з основних принципів міжнародного права, відповідно до якого кожний народ може самостійно вирішувати питання про форму свого державного існування, вільно встановлювати свій політичний статус і здійснювати економічний і культурний розвиток. Безпосередньо в статуті ООН про право націй на самовизначення говориться лише наступне: «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів ... »(п. 2 ст. 1 Статуту). При цьому зовсім не зрозуміло, як дане формулювання виправдовує дії кримської влади.

Тому, продовжуючи мову про аргументацію кримської «незалежності»  в межах міжнародного права,  звернемось до прийнятої в 1960 році Генеральною Асамблеєю ООН Декларації «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам». В її резулятивній частині існує тільки одне положення, на яке можуть посилатися Аксьонови, Константинови та іже з ними. В пункті №2 Декларації зазначено: «всі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток».  Таким чином, ООН закріплює правосуб’єктність в питанні самовизначення виключно за «народом».

 Єдиного трактування поняття «народ» сьогодні не існує. Але загальноприйнятим є розуміння терміну «народ» як історично сформованої на певній території стійкої спільності людей, що відрізняються від інших єдиною мовою, відносно стабільними особливостями культури і психіки, а також загальною самосвідомістю своєї єдності і фіксованою самоназвою. Тим дивнішим видається  той факт, що кремлівські маріонетки нині намагаються прикриватись так званим «кримським народом».

 Згідно з останнім офіційним переписом, найбільшими етнічними групами в Криму є    росіяни (58,3%), українці(24%) та кримські татари(12,1%). В Криму проживає чимало й інших малочисельних нацменшин, однак навіть серед них ніяких «кримчан» ніколи не числилось. Етимологічну схожість до слова «кримчани» має хіба що назва одного забутого нині народу – кримчаків. Але за даними того таки перепису, в Криму залишилось не більше п’яти сотень кримчаків. Іншими народами, для яких Крим - це історична батьківщина, є кримські татари (12,1%) і караїми (600 чоловік в Криму). Виключно ці народи можуть у відповідності до міжнародних норм претендувати на національно-територіальну автономію в Криму в складі України, або, апелюючи до згаданої вище Декларації, проголошувати незалежність.

Натомість російський народ, правами якого прикривається  Верховна рада Криму, має свою державу – Російську Федерацію. Він  має встановлений політичний статус і на території власної держави може вільно виконувати статут ООН, тобто «здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток». Сьогодні ж ми бачимо тотальну підміну понять, коли міжнародні угоди і положення про державний суверенітет приносяться в жертву архаїчним теоріям «Рускава мира» чи  «Москва – третій Рим».  

Наступним аргументом кримської влади є «самовизначення» Косово. Таке  порівняння не витримує жодної критики. Достатньо навести кілька фактів, щоби зрозуміти безпідставність порівнянь сепаратизму Республіки Косово і Криму. Так, в Косово:

 1) вихід зі складу Сербії не супроводжувався безпосереднім втручанням збройних сил чужої країни (миротворці контингенту ООН адміністративних будівель не захоплювали, військові бази Сербії не блокували)

2) в 2007 році 92% етнічного складу  Республіки Косово становили косоварські албанці (відчутна різниця у порівнянні з 58% росіян в Криму)

3) Республіка Косово не декларувала бажання об’єднатись з Албанією, де проживає решта албанців регіону (економічної доцільності в  приєднанні Косова до Албанії не набагато менше ніж Криму до Росії).

В тій таки декларації про незалежність Криму говориться про встановлення республіканської форми правління.  Щож, виникає логічне запитання – а чому не монархії? Верховного Гобліна вже обрали, навіщо зупинятися на досягнутому...

Про автора
Останні публікації