17.03.2012 | 16:12

Ностальгія...

Шукаючи університетський проект по ЗБК, перебирала старі диски... Не змогла оминути папку "Політика", знайшла страі публікації - тоді вони були опубліковані на парі-трійці сайтів і в газетках-агітках. Гугл вже зараз по ключових словах не видає... :-( Але доволі цікаво читати (правда, інколи серце рветься...). Отже, просто копіюю статтю написану судячи з усього в кінці 2005 року.

Так що, панове - подорож у минуле - на дворі грудень 2005 року:

Пройшла любов, зів’яли помаранчі...

            В Радянські часи в селі треба розповісти про велику турботу Партії за свій народ. Піарщики сільської влади порадилися дали оголошення про лекцію в клубі на тему: “Моя Партія — моє майбутнє!”. На лекцію прийшло нуль цілих, нуль десятих. Знову зібралися піарщики, порадилися: змінили назву:  “ Народ і Партія — єдині!”. Результат той самий. Втретє зібралися, порадилися: по селу з’явилися оголошення “Поговоримо про любов...”. ввечері в сільському клуб ряди забиті вщент, сидять по двоє-троє, між стільцями “ви стоїте на моїй нозі”. На сцену виходить лектор:

            — Існує декілька видів любові: любов чоловіка і жінки — ну, це всім відомо, про це говорити нецікаво. Любов між чоловіком і чоловіком та жінкою і жінкою — ну про таку гидоту ми взагалі не будемо говорити. І нарешті третій вид любові — це любов народу до своєї партії та партії до народу. А ось про це варто поговорити більш докладно...

            Поговоримо про любов, а саме про любов народу до політика і політика до народу.

            Рік тому, 26 грудня, мільйони українців втратили свою любов. В той момент, коли Давидович виголосив: “Президентом України обрано Ющенка Віктора Андрійовича!” любов згасла. Згасла любов політика до народу і ... народу до політика. Кохання, що тривало на протязі чотирьох років померло. Згасла взаємна пристрасть. Народ, ще сповнений радості і смакуючи перемогу не відчував цього, не відчував, напевно, цього і Президент, намагаючись якнайдовше відчувати  екстаз, викликаний вищенаведеними словами. Але в цей момент згасло, згасло те почуття, що палало в серці, в його серці, в серцях людей. Це почуття спалахнуло в далекому 2001-му, 26 квітня, коли він, дійсно несправедливо відправлений у відставку покинув, обійману ним посаду Прем’єра і попав в обійми народу. Як його любив народ! Якою пристрастю палав! Як він любив свій народ, як тільки він його не любив! Бо якби він не любив свій народ,  в момент виступів, в момент зустрічі з цим народом, народ би так не збуджувався, не волав в екстазі “Ющенко!”, не вірив би в нього, як в ідеал. Він був спокусливий, впевнений в собі, він, який мужньо прийняв відставку, який багато зробив для України як Прем’єр, як голова Національного Банку України, професійний, компетентний, патріотичний, мрія одних і приклад для наслідування інших... Але це не головне, більша частина цього була в нього до 26 квітня, більша частина цього залишилася й після 26 грудня.... Головне він був опозиційним, гнаним, ображеним, його образили ті, кого народ вважає своїми ворогами — владою, частиною якої він щойно був, і тому не був так палко коханий народом, і ось він з нами, майже такий як ми, один з нас, але на відміну від більшості, вірить у власні сили, готовий вступитися за себе і свій народ. І серця його фанів палають помстою! Ми готові помститися його кривдникам. І ми це зможемо, бо нас веде ВІН! І враз, як тільки він зійде на престол, все зміниться — ми його майже найближчі люди, стоятимемо з ним пліч-о-пліч, він нас не забуде, і ми будемо так само віддано його кохати. Бо він зможе зробити все, досить взяти в руки чарівну паличку, ой — ручку і підписати один-єдиний Указ: ”Все—всім!”. І при цьому однозначно  все всім порівну, але мені, звичайно ж більше ніж сусіду, що стояв пліч-о-пліч зі мною, бо сусід не гідний того, що гідний я, бо він так палко не кохає Ющенка... І настане Рай. І враз восторжествує справедливість: зросте МОЯ зарплата, (знизиться зарплата в ненависного колеги, бо він звичайно кучміст. Чому кучміст? А хто ще те стерво за сусіднім столом може бути?!). Мої діти, як найгеніальніші в світі, отримають найякіснішу освіту, до цього їм це зробити заважали не власні лінощі і пофігізм, а звичайно ж, гади-хабарники вчителі, яким я сам ніс хабар, щоб вони не знущався над моїм сонечком, зобов’язуючи його вчитися. Оздоровлення стане доступним всім, і особливо мені — позачергова путівка! І, звичайно ж, у сусіда здохне корова. І все буде справедливо. Бо лише я, Ющенко і його команда білі й пухнасті, а всі інші — кучмісти, януковичі і взагалі сволочі. Хоча щодо команди, треба буде переглянути — не ділити ж мені — всьому-такому в білому, Ющенка з його командою! Такі сподівання, напевне викликав Ющенко 26 квітня 2001 року в серці українця/ки.

            І ось 26 грудня 2005 року. Він, Віктор Ющенко, переможець. Ми разом з ним перемогли. І все... Більше нікому помститися. Наші вороги під ногами в багнюці. Як ми їх! Цю владу! Цих, що заважали нам жити! До речі, цікаво — хто кому більше заважає жити: народ владі (тобто ці козли нам мєшают работать!) чи влада народу ( ці сволоти не дають нам по-людські жить!). Цікавий дуалізм... Так ось, ми їх перемогли... і виявилося, що наш Вождь більше не гнаний, не ображений, НЕ ОПОЗИЦІОНЕР. ВІН ПРОВЛАДНИЙ. Як він міг! Він зрадив нам! Нам, які так віддано його любили! Він зайшов у Маріїнський палац — символ наших ворогів, замість того щоб відмовитися від престолу, адже він має бути з нам! Навіщо нам його турбота, як Президента? А хто ж поведе нас проти наших одвічних ворогів — влади?!!! І коли він сказав: “ Я, Ющенко Віктор Андрійович, волею народу України обраний Президентом...”, він перестав бути всенародним улюбленцем. Він став нашим ворогом... Він став владою... І ми замість того щоб радіти його перемозі, нашій перемозі, якщо ми його любили — радіти за перемогу людини, яку ми любимо, зненавиділи його, як раніше ненавиділи колишню владу...

            І, звичайно ж, любов почала згасати в його серці. Він вже не відчуває в нас того пориву, його вже не збуджує Майдан, що палає до нього любов’ю, бо Майдан не палає. Не можна знати, що він взагалі думає про народ, але однозначно можна стверджувати, що коли він виходив до людей, він був закоханий в свій народ, бо інакше він так би не заводив людей. Не волав б народ в екстазі його ім’я, не вважали б його най-най-най... Тай як він міг не любити свій народ, як він міг залишатися байдужим, стоячи на майдані, коли тисячі очей спопеляють тебе, коли тисячі сердець б’ються одностайно, коли тисячі сердець дарують тобі свою любов. Що дарує більшу насолоду — “О! Так! Так! О! Так! Тааак!” чи “ТАК! ТАК! ТАК!”, коли ти відчуваєш, що тисячі прагнуть тебе і готові йти за тобою? Ні, він не міг тоді не любити свій народ...

            Але більше він не має права на такі взаємини... Більше він не може запалювати серця. Він не має права загравати з народом. Він не може бути опозиціонером. І ми вже не цінуємо його, не цінуємо його роботи. Забули, що ми самі хотіли, разом, однією командою, одним народом, однією нацією будувати власне майбутнє, виборювати місце під сонцем, боротися за власні інтереси і інтереси своєї держави...

Ольга Жуковська      

[email protected]

Про автора
Останні публікації