Дивна війна. Слов'янськ

 Покажіть мені іншу країну в світі, де б населення годувало, одягало й взувало свою армію. Та навіть і оснащувало, бо громадяни не тільки перекидають по 5 гривень СМСками на Міністерство оборони, перераховують туди свої одноденні заробітки, а й на власні заощадження купують бронежилети, прилади нічного бачення, тепловізори, біноклі, рації й навіть БТРи.

У всіх областях України небайдужі люди, громадські активісти, підприємці, священики збирають пожертви. Кожен приносить, що може: гроші, продукти, спальники, каримати, медикаменти, цигарки, домашню консервацію… Навіть діти й дівчата роблять свій внесок у перемогу над сепаратистами й диверсантами: передають українським солдатам малюнки й листи, які ті носять у кишені біля серця…

Збирають «гуманітарку» й члени Ліги громадських організацій «Полтавська громада» та Єдиного інформаційного центру. І вже чимало разів відвозили її нашим воякам на Донбас.

Минулої суботи вчергове повезли півтори тонни вантажів – під Слов’янськ. Михайло Дугін був за кермом своєї вантажної «Газелі». Тільки пальне для машини обійшлося йому у тисячу гривень.

«Та ви ненормальні!» - знайомі, дізнавшись, що ми їздили в зону АТО, мало не крутили пальцем біля скроні. Тим більше, що четвірка полтавських воолонтерів, які так само повезли «гуманітарку» нашим військовим у Луганську область, були схоплені ополченцями ЛНР і вже місяць нічого не відомо про їхню долю. Але хтось же повинен це робити…

За Харковом у напрямку Ізюму – перший блок-пост, на якому військові зупиняють  і доглядають усі машини. Побачивши у машині ящики з написом «Чай», «Цукерки», молоді солдатики просять дати щось і їхній частині «на десерт». Віра Маслак, голова ЛГО «Полтавська громада», накладає хлопцям цілу сумку солодощів, якими їх не балуює інтендантська служба.

Хоча тут в принципі у військовослужбовців, пояснює Андрій, активіст ГО «Громадянська свідомість», з яким я їду в одній машині, немає проблем з харчами: тут працюють усі магазини, йди й купуй… А от там, куди ми їдемо, з продуктами і водою дуже сутужно, бо в багатьох населених пунктах в зоні АТО магазини взагалі не працюють, туди з бойових позицій не відпускають та й небезпечно на територіях, які контролюють терористи.

Від Ізюму на Слов’янськ ми їдемо не прямо, бо там, кажуть, за 10 днів так званого перемир’я сепаратисти «зафугасили» (замінували) дорогу, а накидаємо добрячий гак – через райцентр Харківської області Барвінкове. Те, що ми вже у Донецькій області, різко відчуваємо по набагато кращій якості доріг, ніж на Харківщині.

У селах, які проїжджаємо, на вулицях граються діти, люди їздять на велосипедах, звично пораються по господарству. Праворуч і ліворуч польової дороги буйно квітнуть трави, комбайн у полі молотить пшеницю. Та цю мирну ідилію вмить руйнує обрис блок-поста, що раптом виникає за поворотом: таки війна...

Наші машини знову перевіряють, нацгвардійці цікавляться, що й куди веземо. Пояснюємо, що гуманітарку - нашим воякам. Питаємо, може, що з провіанту їм залишити.

- Ні, у нас все є, везіть на «передок» (так вони називають передову), там це потрібніше…   

Приїздимо на блок-пост під Слов’янськом другої лінії оборони, де служать полтавці, з якими координатори заздалегідь зідзвонювалися. Звідси, особливо в бінокль, Слов’янськ видно, як на долоні.

Засмаглі до бронзи хлопці нашому приїзду раді. Приймають подарунки. Особливо їх тішать дитячі малюнки. Але ще більше вони раді бронежилетам. Цього разу полтавські активісти нашкребли грошей, щоб купити чотири. Тут віддаємо один.

Його власник приміряє обнову, щиро посміхається й розповідає, що сьогодні ж увечері «броник» перевірять на міцність, розстрілюючи пластину з різної автоматичної зброї. Тільки самому стріляти у свій бронежилет не можна – погана прикмета. А на війні, та ще й коли вже втратив бойових побратимів, швидко стаєш забобонним.

Наші полтавці-резервісти далеко не всі мають бронежилети, каски й «берці», на відміну від львів’ян, хмельничан та житомирян, яких їхня обласна влада разом з громадськістю екіпірувала засобами захисту на всі сто.

Розказують, що останнім часом набагато поліпшилося армійське продовольче забезпечення, але народна допомога теж не зайва. Біля польової кухні походжає облізла курка, яку місцеві жителі привезли нашим воякам на суп, але хлопці пожаліли її. Тут є й інша свійська «живність» - кошеня та двоє цуценят вівчарки. І це створює, нехай ілюзію, але відчуття дому.

Бо за три місяці після призову, відколи б’ють «сепарів», хлопці дуже скучили за домівкою, за коханими, дружинами, дітьми й матерями, за нормальним ліжком з духмяною свіжевипраною білизною, ванною з гарячої водою, смачним борщем, варениками, телевізором та ще багато чим, що раніше не цінувалося й сприймалося як належно-звичне. Єдина радість – можливість подзвонити рідним і друзям по мобільному телефону. Якщо вдасться, бо стільниковий зв’язок на Донбасі дуже поганий.

Але бойовий дух у наших високий, не в останню чергу тому, що вони відчувають постійну підтримку й турботу простих співвітчизників.

Наші військові хизуються переданим з "гражданки" поліетилпропіленовим килимком для сидіння, який молодь називає "піддупником", з написом: "Путін - х...ло". Виріб явно випускається серійно.

Дивна ця війна, кажуть наші солдати: в одному селі перестрілка й вибухи до четвертої ранку, а в сусідньому - за пару кілометрів - дискотека гуде до другої ночі; і ці звуки накладаються одні на одні в якусь сюрреалістичну какофонію.

Не рідкість, коли в одній сім’ї рідні люди мають протилежні переконання: частина – за єдину Україну, а решта – за Путіна і Рассєю. Ненависть між рідними аж зашкалює. Один брат може бути в ополченні ДНР чи ЛНР, а інший – у батальйоні добровольців, які воюють проти "колорадів".

До речі, сепаратисти поповнюють свої ряди вельми оригінально. Вони заходять до квартир і будинків, відбирають чоловіків, які здатні тримати зброю в руках, і не питаючи про уподобання, дають автомат і забирають у свої бандформування. Якщо людина відмовляється, її розстрілюють на місці. Тож інші змушені йти у військо ДНР…   

Командир підрозділу блок-поста попереджає нас, що зараз через блок-пост рухатиметься колона десантників, які їдуть у самий Слов’янськ (напередодні вночі сепаратисти покинули це місто й перебралися в Донецьк).

Й справді невдовзі тишу зірвав гуркіт потужних двигунів. Повз проїхали БТРи, «Урали», довжелезна фура й повернули на грунтову дорогу між полями, здіймаючи хмари пилу.

Коли колона майже порівнялася з першою лісосмугою, почулися кулеметні черги й вибухи гранат з підствольних гранатометів.

- То не бій, - охоче пояснили бійці з блок-посту. – То наші роблять упереджувальне зачищення, прострілюючи лісосмуги, бо між деревами можуть ховатися деенерівці. І наші на початках нерідко потрапляли в такі ворожі засідки. Кілька днів тому інша колона теж прострілювала лісосмугу, а наступного дня, коли ми пішли «прочесати», то знайшли убиту снайперку. Тож такі заходи перестороги не зайві.  

Далі відвозимо дві партії «гуманітарки» на інші блок-пости – спочатку направо, потім наліво – майже у передмісті Слов’янська. Там теж є полтавці, які радіють, що побачили земляків, і гостинцям від них. Тут важкої бронетехніки набагато більше. Фотографуємося з прапором України й рушником на пам’ять.

Спорожнивши «Газель», вертаємося на Полтаву. А Андрій ночує на блок-посту, щоб уранці поїхати аж у саме пекло, на гору Карачун, бо там теж чекають бронежилет, рації, воду, цигарки, медикаменти.

На Карачуні з водою великі проблеми. Через постійні обстріли висоти сепаратистами, тиловики не завжди можуть вчасно підвезти продукти та воду. Вода з водогону тут така, що через місяць-півтора у «немісцевих» від неї починають «сипатися» зуби. Щоб утамувати спрагу, нашим воякам навіть доводилося збирати дощову воду на поліетилен.

Ті, хто на передовій і тому найчастіше дістають поранення, заздрять американцям, в індивідуальній аптечці яких є такий оранжевий диво-порошок, яким присипають місце пораненя: він зупиняє кров, дезинфікує й одночасно стягує рану… Проблемою виявилася доставка у військові підрозділи й антишокових препаратів, що містять наркотичні речовини, які потрібні у перші хвилини поранення.