Розмір тексту

«Я вибрала Долю собі сама…»

16 лютого Валентині Сергіївні Сердюк виповнилося 75 років. П’ятдесят з них вона присвятила Полтавській спеціалізованій школі-інтернату №1 І-ІІІ ступенів Полтавської обласної ради, де працює й досі.

Валентина Сергіївна Сердюк

Школяркою Валя мріяла стати або артисткою, або зв’язківцем на кораблях дальнього плавання. І вже навіть у снах бачила, як азбукою Морзе чеканить радіограми з далекої Африки чи Куби.

Але вибір за доньку, по суті, зробила мама, яка самотужки піднімала двох дітей, бо Валин батько загинув ще на початку війни, у 41-му.

Вона сказала: «Валечко, подумай, як ти добиратимешся до Харкова, до якого 70 кілометрів (там знаходився технікум зв’язку – Авт.), а з нашого села до райцентру – 18 кілометрів, і пішки дійти можна».

Валя послухала матір й після 8-го класу вступила до Охтирського педучилища на Сумщині. Адже професія вчителя і в довоєнний, і в післявоєнний час була дуже престижною й почесною.

- Які прекрасні в нас були викладачі, - поринає у спогади Валентина Сергіївна, гортаючи фотоальбоми у вітальні своєї затишної квартири. – Чимало з них закінчували ще дореволюційні гімназії, пройшли Велику Вітчизняну війну, тож вчили не лише своїм предметам, а й хорошим манерам, передавали нам свій життєвій досвід.

На Валиному курсі вчився й Анатолій Стрєляний, майбутній відомий радянський журналіст і письменник. А тоді Только дивував своїх ровесників тим, що всі на неділю їхали додому за провізією, а в його наплічнику завжди були тільки томики Леніна та Сталіна.

Щороку з вересня і аж до свята Жовтневої революції (7 листопада) студенти всіх середніх і вищих навчальних закладів працювали на сільгоспроботах у колгоспах.

- Одного року осінь була такою сухою, - пригадує пані Валентина, - що ми до крові листям різали руки, обламуючи кукурудзу, бо рукавиць тоді не було. А як смикали коноплі з корінням, то з водянок на долонях сочилася сукровиця. В обідню пору відпочивали під грушею-дичкою: посмокчемо гниличок – ото і весь наш обід. Спали вдев’ятьох покотом на долівці на соломі у хаті 80-річної бабусі, яка готувала нам сніданок і вечерю. Прийдемо зморені з роботи, бачимо, що бабуся ледве ноги пересуває, то ще й допомагаємо їй картоплю на городі вибрати. Милися в ставку. А у жовтні ставок під ранок пришерхає…

Четвертий курс студентам не дали довчитися в Охтирці: педучилище розформували, а на його базі створили школу-інтернат. Після кукурудзи школи нового типу - інтернати, які він побачив у Чехословаччині, були черговим захопленням тодішнього комуністичного лідера Радянського Союзу Микити Хрущова.

Валя закінчила Путивльське педучилище. Але позаяк вакансій учителів було мало, вона отримала направлення завідуючою клубом у глухе село Глинського району Сумської області. Клуб – це голосно сказано, звичайна сільська хата на два віконця, кілька лав і підлога, повністю заплюхана соняшниковим лушпинням.

До 1 вересня ще був час і Валя приїхала додому, в свою рідну Іванівку. Це велике село, в якому був цукрозавод, школа і два дитбудинки.

Знайомі почали «сватати» її на лаборанта цукрозаводу, а родичка сусідки агітувала поїхати в Кандалакшу, де в школі військового містечка велика плинність кадрів, бо вчительки весь час їдуть на нові місця призначення за своїми чоловіками-офіцерами.

Та «перемогла» Валина подруга Ніна Горобець, яка звільнялася з піонервожатої в одному з дитбудинків і запропонувала їй своє місце.

Валя погодилася. Взяла направлення в райкомі комсомолу й була прийнята на посаду з триденним випробувальним строком.

Вона приходила на підйом і йшла додому після того, як вкладала вихованців спати. Всі свята й вихідні вона мала бути з дітьми, бо це були винятково сироти. Їй було 17-ть років, але й директор школи, й ровесники-десятикласники називали її на «ви» - Валентиною Сергіївною.

Через два роки хвиля створення шкіл-інтернатів докотилася й до Іванівки. Сиротинець перевели в інше село, а в його приміщеннях (колись це була садиба цукрозаводчика Харитоненка) створили школу-інтернат.

З усієї Сумщини у педколектив набирали тільки найкращих учителів і вихователів, випускників університетів з «червоними» дипломами. Сімейних розквартирували в колишньому поміщицькому маєтку, а самотні селилися на квартирах у селян. Валю залишили на посаді старшої піонервожатої, бо на той час вона навчалася в Глухівському педінституті.

Протягом 1959-61 років на місячних курсах підвищення кваліфікації в Києві побували всі педпрацівники інтернату.

- За місяць перебування у столиці на курсах старших піонервожатих, - розповідає Валентина Сергіївна, - я надзвичайно духовно збагатилася. Нам читали лекції видатні педагоги, нам давали основи риторики, вчили хореографії тощо. Ми передивилися весь репертуар усіх київських драмтеатрів. І після Києва, й після обласних семінарів я завжди бігла не додому, а в інтернат. «На роботу – як на свято!» - ми без перебільшення жили під цим гаслом.

img_63708.jpg

В Іванівській школі-інтернаті Валя знайшла свою долю – Віктора Сердюка, дитдомівця, випускника Чернівецького педінституту, який потрапив сюди за розподілом.

У 60-ті роки минулого століття вчителі мало чим відрізнялися від військових. Партія сказала: «Треба!», комсомол відповів: «Так!»

Віктора Павловича направляють у Полтавську школу-інтернат №2, де вчителям обіцяють квартири, але в облуно його випереджає високий чоловік із зіркою Героя Радянського Союзу (пізніше дізналися, що то був Іван Бабак) і направлення Сердюка скасовують, відправляючи на роботу у село Степанівку Диканьського району.

Жили там на квартирі у літньої жінки, по хліб та ковбасу раз на тиждень їздили до Полтави. А потім часто від полтавської траси пішки йшли 10 кілометрів до села. Одного разу взимку Валя валянками до крові розтерла п’яти у панчохах, але навіть хазяйці не зізналася, щоб по селу не ходили плітки про вчительку-виніженочку. Та Тимофіївна сама здогадалася й запропонувала молодятам: «Купіть мішок борошна, а я Валю навчу пекти хліб».

- Мені у Степанівці було соромно отримувати зарплату, - каже Валентина Сергіївна, - бо в дитбудинку й в інтернаті звикла до 15-годинної робочого дня. А тут о 14-й на сільській школі вже замок.

Через два роки подружжя Сердюків отримало роботу в Полтавській школі-інтернаті №1. Було це на початку 1964 року. Типова школа-інтернат вже існувала 4 роки. У селі тоді ще не видавали паспортів, а без паспорта не можна було влаштуватися у місті на роботу й вступити до вузу. Тож батьки-селяни намагалися випхати дітей в інтернати, щоб ті у 16-ть років отримали найжаданіший документ - паспорт. Мабуть, у ті часи й народився народний афоризм: без бумажки ты - букашка, а с бумажкой – человек…

Окрім паспорта хлопці отримували спеціальність токаря, а дівчата – швеї-мотористки. Хочеш після десятирічки – влаштовуйся на роботу на завод чи фабрику, хочеш – вступай до вузу.

- Тоді в інтернаті було 700 дітей (нині – 300 – Авт.), наповнюваність класів – до 40 осіб, - пригадує пані Валентина. – Було своє підсобне господарство у Верхолах: корови, свині, орна земля. Після екзаменів учні переодягалися й ми пішки через луки з піснями й речівками йшли туди на роботу. А поруч у Соснівці був інтернатівський літній піонертабір. Та на межі незалежності України, коли школа вже не мала фінансів це утримувати, довелося від них відмовитися.

За кілька десятків років в інтернаті у Валентини Сергіївни не раз була можливість перейти завучем у звичайну міську середню школу, де робота спокійніша й не така виснажлива. Але жодного разу так і не наважилася.

- Не хочу образити вчителів-предметників, але в їхній роботі більше одноманітності, шаблону, - розмірковує Валентина Сердюк. – А робота вихователя – це постійна творчість, і я не погоджуюся, що вихователів поза спинами називають пастухами. Бо не таблички множення, хімічні формули й відмінки присудків залишаються у добрій пам’яті учнів про школу, а насичене, яскраве життя - святкові вечори, екскурсії, театральні вистави тощо. Саме шкільна творчість виховує з учня особистість. У вихователя в інтернаті більші для цього можливостей, бо діти після уроків не рвуться додому, вони тут цілодобово.

Завуч школи-інтернату з виховної роботи Леонід Мироненко, з яким ми відвідували Валентину Сергіївну вдома, розповів, що в навчальному закладі існує традиція щорічного «Вечору вальсу», започаткованого нею 1985 року. Тепер цей конкурс судить незалежне поважне журі: викладачі музучилища, артисти філармонії…

- У 80-ті роки вальс не був у моді, - пригадує вихователька. – Важко було дістати записи. То мені довелося звертатися в Полтавський облтелерадіокомітет, де у фонотеці на бобіну мені переписали шість мелодій. Дівчатка самі пошили бальні сукні. «Вечір вальсу» викликав неочікуваний фурор! Танцювали й учні середніх класів, й старшокласники. А глядачами була вся школа.

І тодішній директор Юлій Чаплінський, якому вже теж набридли ідейні виховні години про «завжди живого Леніна», доручив Валентині Сергіївні за три дні підготувати показовий збір для обласного семінару директорів шкіл-інтернатів, але на якусь незаяложену тему. Виховна година про дружбу й товаришування надзвичайно сподобалася керівникам, вони попросили методичні розробки.

Потім був збір «Діалог про кохання»: інсценування відвідин княгинею Трубецькою, що поїхала в Сибір за чоловіком-декабристом, іркутського губернатора; лист Пушкіна до Наталії Гончарової, поезія Асадова, Ахматової, Симонова, пісні на вірші Ліни Костенко…

Пізніше в одному з ліцейних класів разом з донькою Аллою, що пішла по маминих стопах, вони підготували виховну годину «Грані прекрасного», де учні не лише читали вірші й співали пісні – народні та сучасні, а й показали фрагмент комедії «За двома зайцями». І грали натхненніше, артистичніше й натуральніше, ніж професійні актори. А ранок для молодших школярів, який підготували старшокласники в Рік змії, ще й досі згадують у школі!

- До кожного свята ми готуємо концертно-теаралізовані програми, намагаючись залучити до творчості практично кожного, - каже Валентина Сергіївна. – Натомість моя внучка, яка вчиться в звичайній міській школі, розповідає, що на Новий рік батькам загадали скинутися грошима, дітей завантажили в автобус і повезли на дискотеку. На цьому вся «творчість» закінчилася, не розпочавшись …

Багато випадків зі свого 50-річного стажу в першому інтернаті – кумедних і прикрих - розповідала Валентина Сергіївна. Двічі вона була й завучем з виховної роботи. Але найбільше їй подобається робота рядовим вихователем.

30 років подружнього життя Сердюки прожили у службових та винайнятих квартирах. І тільки у 1992 році отримали нарешті свою кооперативну на Леваді.

Доньки, особливо, старша, не раз виказувала батькам за те, як вона в дитинстві за ними скучала, бо вони обоє віддавали і свій час, і своє тепло чужим дітям. Валентина Сергіївна й сама розуміє, що не долюбили власних дітей, жалкує про це, але вже нічого не вернеш. Та й не один учитель чув такі докори від своїх чад. Зате діти Валентини Сергіївни й Віктора Павловича перейняли від батьків неймовірне працелюбство.

- Такої відповідальної, відданої своїй справі людини я за своє життя не зустрічав! – каже про Валентину Сергіївну Сердюк директор школи-інтернату Василь Тимошенко. - Вона й зараз живе роботою, не дивлячись на свій поважний вік. Любов до дітей – це, мабуть, і є секрет джерела її енергії та творчої наснаги. Валентина Сергіївна – легенда й талісман нашої школи.

Й справді просто дивуєшся енергетиці пані Валентини! Вона без перебільшення та ж, що й у молодості. І той же блиск в очах! Такий талан Бог дає тільки обраним. Вона щаслива людина, адже й досі потрібна своїм вихованцям. У неї не зачиняються двері, бо постійно приходять провідувати колишні випускники.

На запитання, чи хотіла б вона прожити вдруге те саме життя, Валентина Сергіївна відповідає віршами Ліни Костенко:

«Я вибрала Долю собі сама,
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці…»

Про автора

Людмила Кучеренко

Людмила Кучеренко

Президент Полтавського обласного медіа-клубу

302
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему