Українське ноу-хау: закон про амністію

Українське ноу-хау: закон про амністію

Попри загальну ейфорію з приводу ухвалення закону про амністію, мушу зазначити, що цей акт є ганебним для України і жодним чином не виправдовує тих сподівань, які з його прийняттям пов’язувалися. Спробуймо надати йому правову оцінку.

У законі міститься застереження, що він набере чинності тільки у разі, якщо протягом наступних 15 діб будуть звільнені адміністративні та громадські приміщення. Фактично, закон установлює можливість виникнення певних суб’єктивних публічних прав для однієї особи (Петренка) у залежність від вчинення якихось дій іншою особою (Іваненком).

При цьому, Петренко та Іваненко між собою взагалі не знайомі, і один з них не може впливати на дії іншого. Згадався старий радянський анекдот. На прохання парткому підтримати Анджелу Девіс бригадир Степанчук публічно заявляє: «Я не знаю, хто така Анджела Девіс, але поки її з тюрми не випустять, я і моя бригада на роботу не вийдемо».

Давайте неупереджено оцінимо цей пасаж. Ще з часів римського права так звані умовні (conditio) права та обов’язки набули поширення у приватно-правових (цивільних) відносинах, Це правочин, дієвість якого залежить від майбутнього явища, і стосовно нього невідомо, настане воно чи ні. Умова, відсутність якої до певного моменту обумовлює недієвість правочину, називається скасувальною.

Подібний підхід закріплено і у більшості сучасних кодифікацій, і у міжнародних правових актах (ст. 16:101 Принципів європейського контрактного права, ст. 1:106 кн. 3 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR)). Умовним правочинам присвячено достатньо уваги і в доктрині. Зокрема, повноваження, що випливають з такого відношення у якості секундарного права, права очікування та іншого сурогатного права досліджувалися такими науковцями, яка Д.І.Мейєр, К.П.Побєдоносцев, К.Н.Анненков, Г.Ф.Шершенєвич, Ю.С.Гамбаров, Л.Эннекцерус, Є.О. Крашенінніков, Н.О.Єрмолова.

Не аналізуватиму детально взаємини, що складаються за наявності умовного повноваження зі скасувальною обставиною. Бо це не наукова стаття. Скажу лиш, що науці абсолютно точно відомо два істотні чинники: 1) умовність взаємовідносин стосується тільки приватного (цивільного права); 2) зміст умови (скасувальної чи відкладальної) обов’язково узгоджується сторонами правовідношення. Права та обов’язки суб’єктів публічних відносин не можуть бути умовними, тим більше зі скасувальною обставиною. Тож і законів подібного типу у світі ще не приймалося, це українське ноу-хау.

Якщо так міркувати далі, то його можна поширити і на інші нормативні акти. Скажімо прописати, що притягнення водіїв за перевищення швидкості на трасі відбуватиметься, якщо не буде виконано дохідну частину бюджету. А пан Сидоренко у Полтаві вправі отримати соціальну пільгу лише у випадку, коли Луганськобленерго сплатить штраф Антимонопольному комітету. Фантазія у цій царині може бути досить буйна.

Але, якщо серйозно, то не можна ув’язувати виникнення прав чи обов’язків однієї особи у публічно-правових взаєминах з можливими діями зовсім іншого, не пов’язаного з першим, суб’єкта. Таке застереження, в принципі, є нікчемним. За традиціями римського права, на яких базується право українське, основні принципи взаємовідносин суспільства і владних структур полягали у тому, що правові норми не схильні до змін за волею одного із суб'єктів, нехай навіть і повноправного, а також завідомо виключалося, що на приписи публічного права можуть впливати критерії права природного чи тим більше приватного. Втім, здається, розробники та поціновувачі Закону про амністію римського публічного права не дуже читали, у них є своє особисте. Воістину, deus quos vult perdere dementat prius.

Закон №4021-3 серед публічних діячів отримав назву «закон про амністію». За визначенням, амністія – це акт милосердя держави стосовно злочинця. Тобто, до особи, котра вчинила злочин і має понести за нього кримінальне покарання. Інакше кажучи, держава як соціальна надбудова, керуючись принципом гуманності, вирішила не карати злочинця. Амністія є нереабілітуючим способом припинення кримінального провадження. При цьому особа і ментально, і де-юре залишається такою, що скоїла злочин, але уникнула покарання. Та і тримання під вартою у якості запобіжного заходу вважатиметься цілком правомірним.

Хіба цього прагнули майданівці: залишитися на все життя з тавром злочинця, якого пожаліла влада? Звичайно, ні. Тож, якщо до особи, яка не скоїла злочину, держава все ж застосовує акт про амністію (припинення кримінального переслідування з нереабілітуючих обставин) такий суб’єкт (краще через адвоката) повинен оскаржити це рішення суду і вимагати припинення справи в зв’язку з відсутністю складу чи події злочину.

По-перше, це гарантує подальше чесне ім’я особи, по-друге, той, хто незаконно був запроторений до в’язниці (визнання особи невинною автоматично означає, що вона незаконно була ув’язнена в порядку запобіжного заходу), має отримати грошову компенсацію від держави, з урахуванням моральної шкоди, часом досить істотну (Закон України «Про порядок відщкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). Нарешті, по-третє, виправдання особи фактично означатиме, що дії київських суддів, котрі запроторили людину в порядку запобіжного заходу до тюрми, були незаконними і, можливо, такими, що підпадають під дію статті 375 Кримінального кодексу як винесення завідомо неправосудного рішення.
Відтак пропоную вважати прийнятий Радою закон про амністію пробою пера, прикрим непорозумінням, яке нікому реально не потрібне. Його прийняття свідчить лише про рівень правової підготовки конструкторів. Взагалі, читаючи сам закон та його коментарі від п. Ю.Мирошніченка, п.А.Портнова та інших політичних дотепників, вкотре переконуєшся, що дипломи юристів у нас продаються у підземних переходах. Цей документ злабали настільки непрофесійно, що просто диву даєшся. У своєму коментарі (http://www.pravda.com.ua/news/2014/01/30/7011987/) пан Мирошніченко зазначає, що закон буде поширюватися тільки на тих осіб, які брали участь у мирних протестах. Відтак, на думку розробника закону, мирних демонстрантів, котрі у такий спосіб реалізовували своє конституційне право, можна притягувати до кримінальної відповідальності, затримувати і садити до СІЗО у якості запобіжного заходу, а потім, залишивши на них тавро злодія, проявити милосердя і позбавити відповідальності. Верх цинізму! Чи невігластва?

У законі, який справді треба приймати, мова повинна йти, як мінімум, про декриміналізацію дій активістів. Повторюю, це, як мінімум. Насправді, я переконаний, що у 99 відсотках випадків взагалі не потрібно ніяких нормативних нововведень. Чинні Кримінальний кодекс та Кримінальний процесуальний кодекс дають усі підстави, аби практично всі, стосовно кого наразі порушені провадження, уникли відповідальності. Достатньо слідчим та слідчим суддям просто передивитися законодавчі положення, що стосуються необхідної оборони.

Згідно з ч. З ст. 27 Конституції України, «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Також «кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (ч. 5 ст. 55 Конституції України). У Кримінальному кодексі України можливість необхідної оборони закріплена у статті 36: «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади».

Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже завдання посягаючому шкоди компенсується запобіганням подальшої злочинної поведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку могло спричинити суспільно небезпечне діяння. (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. №1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» (преамбула).

Дії протестувальників практично у всіх випадках охоплюються поняттям необхідної оборони, тож вони виключають караність діяння. Право на самозахист встановлене у Конституції України і не може бути обмежене чи скасоване якимись диктаторськими законами.

Самозахист припустимий як від протиправних посягань, що мають характер злочину (ст.36 Кримінального кодексу), так і тих дій, що порушують цивільні права особи (ст.19 Цивільного кодексу України). При цьому самозахист, коли він здійснюється від злочинного посягання, називається необхідною обороною. В попередніх публікаціях я вже давав кваліфікацію дій силовиків на Майдані та навколо нього. Звіряче побиття мирних демонстрантів, розстріл людей, полювання на журналістів, тортури та знущання, викрадення активістів, кришування найманців та тітушок - все це злочини, передбачені статтями українського Кримінального кодексу.

Необхідною обороною є фактичні активні дії особи, що обороняється, які спрямовані на нанесення шкоди нападнику і за своїм змістом можуть навіть мати ознаки злочину. Але в силу того, що вони спрямовані проти нападника, такі дії не тягнуть кримінальної відповідальності, якщо не було перевищено меж необхідної оборони.

Тай то: перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях Кримінального кодексу 118 та 124, а саме за умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони. Головне, щоб той, хто обороняється, усвідомлював реальність загрози. Тож, якщо особі загрожує смерть чи каліцтво (прикладів таких наслідків дій силовиків дуже багато, відтак немає сумнівів, що вони обов’язково настануть, якщо не боронитися), то вона може захищатися шляхом нанесення шкоди нападникові.

Наприклад, жбурнувши в нього каменюку. Проти більш небезпечних та жорстоких злочинних дій і способи самозахисту мусять бути радикальнішими.

Так, вже не секрет, що у Києві наразі діють спеціальні угруповання із Росії, перевдягнуті у міліцейську форму чи у цивільному. Саме вони викрадали людей, в тому числі із лікарень, саме вони знущалися з активістів, катували їх до смерті. Вірогідність загинути від рук цих жорстоких виродків досить висока. Тож і самозахист має бути адекватним, аж до фізичного знищення злочинця під час його нападу.

Подібні випадки необхідної оборони знаходяться в межах суспільно прийнятних діянь, а отже, - правомірних. Так, позбавлення життя озброєного ножем нападника буде знаходитись в межах необхідної оборони навіть тоді, коли той, хто захищався, міг реально уникнути цього посягання, скажімо, зачинившись у квартирі або покликавши на допомогу. Рівень такого правомірного діяння можна оцінити як суспільно прийнятний, незважаючи на те, що його результатом була смерть людини .

Повторюю, якщо оборонні дії не перевищують можливої шкоди від реального злочинного посягання, то кримінальна відповідальність взагалі усувається, попри те, що захисні дії теж можуть мати характер злочину. Невже про це не знають працівники органів прокуратури,котрі порушують кримінальні провадження? Невже ці правові ази не відомі суддям, що розглядають подання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою?

На ці питання відповідь дати доволі просто. Звісно, в Україні є не один і не два юристи-неуки, котрі не знають законодавства, а престижні посади в прокуратурі чи суді обіймають виключно завдяки грошам чи матримоніальним зв’язкам. Але більшість причетних до ув’язнення невинних людей роблять такі вчинки цілком свідомо. Бо керуються чітко та недвозначно вираженою волею влади. Відтак, розумні люди вже давно підмітили: в Україні немає незалежних судів, справедливих правоохоронних органів. Натомість є кишенькові судді, вірнопіддані силовики, ладні за милість можновладців на будь-який посадовий злочин, в тому числі й проти власного народу.

Причина такої покладистості правоохоронних органів досить проста. Протягом останніх років у країні була створена цікава система обіймання певних посад. Для того, щоб отримати бодай якусь керівну посаду в силовій структурі чи судді у столиці, претенденту необхідно дуже низько вклонитися владі (додумуйте самі, що у такого претендента має бути у руці). І потім практично все життя перебувати у цій позі, яка нагадує букву «Г», а в народі просто зветься «раком».

Утім, способи тиску на працівників правоохоронної сфери влада використовує різні. Це і прикормлювання, і шантаж і відверте залякування. Як бачимо, ефект очевидний. У злагодженому механізмі державного терору і правосуддя, і міліція, і прокуратура, і тітушки займають своє достойне місце. Істотну роль при формуванні такої спаяної команди зіграла і стратегія влади: своїх не здавати.

Так, бандит Тітушко за побиття журналістів отримав умовний строк, а кримінальних процесів у зв’язку із винесенням завідомо неправосудного рішення, зловживанням владою або службовим становищем чи перевищенням влади по відношенню до учасників мирних протестів, незаконним позбавленням волі або викраденням людини, катуванням новітня історія взагалі не знає. Виходить, свавіллю увімкнено зелене світло при повній безкарності фігурантів. Але така лафа не може тривати безкінечно.

Окремий «респект» київським та іншим судам, котрі пакували людей оптом у СІЗО без будь-яких доказів їхньої вини. Таким чином ідеально виконуються зобов’язання, взяті перед владою. А перед народом?

Поки що вважається, що то пусте. Усталений устрій беззаконня та безвідповідальності вбачається настільки непорушним, що у можливі завтрашні зміни ніхто не вірить. В усякому разі не переймаються. Я спілкувався з прогресивно налаштованими громадянами, але більшість з них, не полюбляючи владу, все ж не вірить у радикальні зміни. В тому числі і у правоохоронній сфері. Все забалакається, новій владі, якщо вона прийде, теж потрібні будуть ті ж запопадливі, на все готові чиновники. Ні. Мабуть, на цей раз не вийде, Майдани не дозволять.

Відтак, цілком вірогідно, що наші правоохоронці якось згадають про існування у кримінальному законодавстві статті 375: «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови — карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, — караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років».

Ознака «завідомості», характеризує інтелектуальний момент умисної форми вини, що, в свою чергу, припускає достовірну обізнаність особи про визначені законом обставини. Інакше кажучи, суддя за рівнем свого інтелекту мусить розуміти обставини справи, але, попри це, вчиняє незаконно.

Н.Д.Квасневська вважає, що постановлення завідомо неправосудного рішення виключає некомпетентність судді, оскільки вчиняється лише з прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості. Вирок, ухвала чи постанова суду у кримінальній справі будуть неправосудними, якщо: 1) засуджено невинного або виправдано винного чи він безпідставно звільнений від покарання; 2) призначено явно несправедливе занадто суворе чи занадто м’яке покарання; 3) здійснено неправильну кваліфікацію злочину, що потягло за собою несправедливу міру покарання тощо.

Завідомо неправосудним буде вирок чи інше рішення судді, який при цьому знає (усвідомлює), що рішення, яке ним прийняте (постановлене) є незаконним (неправосудним) і бажає його прийняття.

Я, як і більшість пересічних громадян, відслідковую події у Києві через мас-медіа. У мене поки що немає підстав їм не вірити. Так ось, була поширена інформація, що дядька, який у зовсім іншому районі столиці перевозив автопокришки, мало того, що затримали, так іще і порушили кримінальне провадження та присудили тримання два місяці під вартою як запобіжний захід. При цьому чолов’яга не визнав, що їде на Майдан.

Він справді міг везти ці покришки до себе на дачу чи у двір, аби облаштувати дитячий майданчик або щось інше. Якщо дані факти відповідають дійсності, то маємо, як мінімум (якщо чоловіка не били) два злочинних діяння від влади. По-перше, це незаконне затримання, по-друге – завідомо неправосудне рішення. І що видумаєте, за таких дій люди повірять владі і розійдуться? Дідька лисого!

Адже наступного дня представники силових структур завітають до кожного з них додому і пересадять поодинці. Припинення мирних акцій відбудеться тільки тоді, коли з’явиться переконлива гарантія безпеки активістів, не повторення репресій. А це, в свою чергу, можна забезпечити, лише усунувши катів та їхніх посібників від владних важелів. Декого за вчинені злочини доправити до буцегарні.

За великим рахунком, влада свій пресинг проти судової системи почала вже давно. Цікаве спостереження: на початку 2005 року у приватній розмові з одним із очільників судової влади в Україні той мені заявив приблизно таке: «Подивися, хто вирішив суспільне протистояння (Майдан 2004)? Суд. Ми показали свою незалежність. Ми довели, що Україна є правовою державою. І так буде завжди». Цей чоловік працює і зараз, ми є друзями. Але наразі при випадковому заведенні розмови про незалежність судів він щоразу відводить очі.

Найбільш показовим є приборкання судового органу, що покликаний здійснювати найвищі функції правосуддя - Конституційного Суду України. А чого дивуватися, гра вартує свічок. Заради справедливості слід зазначити, що Янукович лиш підхопив естафетну паличку, котру йому передали попередники. Але як підхопив і як проніс!!!

Саме приватизація цього органу надала поштовх для подальших маніпуляцій влади із іншими правозастосовними органами. Конституційний Суд, нагадаю, був створений відповідно до положень Основного Закону, прийнятого у 1996 році. І після нетривалого часу плідної роботи поступово перетворився у сервісну службу, що обслуговує інтереси влади, в першу чергу Президентів України. Як кажуть, будь-які примхи за ваші гроші.
-Мадам, що Ви робите сьогодні ввечері?
- Сьогодні ввечері я роблю все.

Усі Президенти України задовольняли свої навіть самі буйні примхи через Конституційний Суд. Можна сказати, панові Кравчуку повезло, він не замішаний у тискові на цей орган, але просто тому, що його у часи каденції не існувало. Всі інші чудили від душі. Для пана Кучми Конституційний Суд улесливо сформулював можливість балотуватися на третій строк. До честі Леоніда Даниловича маємо сказати, що він не скористався таким щедрим підношенням. А ось наступники уже щосили розкрутили цей інструментарій.

Найбільш недалекоглядним та нерозумним виявився пан Ющенко, який, тиснувши на Суд, практично мало що отримав для себе особисто, але показав наступникам, що такий шлях може бути ой як ефективним. Дурниці, вчинені Ющенком, також легко отримали схвалення Конституційного Суду. Спершу він незаконно розпустив Парламент, а судовий орган, попри численні звернення до нього, не дав ніякої оцінки такому свавіллю.

Далі Ющенкові, котрий зрозумів що друга каденція йому ніяк не світить, захотілося поправити не п’ять років, як це передбачено Конституцією, а п’ять років і два місяці і він втяг судовий орган у нерозумні арифметичні дебати. Останній знову-таки взяв під козирьок, і нині у нас президенти правлять на два місяці більше, ніж це їм дозволено за законом.

Але Ющенко, реалізуючи таким чином свої забаганки, сам не розумів, що випускає джина із пляшки. І закладеними у цьому джинові можливостями вже сповна скористалися представники нинішньої влади. За новітніх часів Конституційний Суд взагалі став кишеньковим органом Президента. Достатньо нагадати резонансні рішення про можливість формування фракцій із «тушок», про те, що розмір соціальних виплат визначається не законом, а Кабміном, нарешті, про повернення до Конституції 1996 року.

Останнє рішення, на моє переконання, є не просто неправомірним. Воно має усі ознаки завідомо неправосудного, тобто на нього поширюється дія ст. 375 Кримінального кодексу України. Адже, якщо мислити по-іншому, то у залежності від розумових здібностей та особистих пристрастей чергового українського лідера можна досить просто відновити Радянський Союз чи самодержавний устрій, позаяк дані утворення свого часу ліквідовувалися без дотримання нормативно прописаних для цього процедур.

Загальновідомо, що п’ята Республіка у Франції була запроваджена Де Голем у неконституційний спосіб: він провів всенародний референдум, можливість якого не передбачалася жодним законом. Але жоден француз навіть у кошмарному сні не може припустити повернення до Четвертої Республіки з цього приводу, та ще й у судовому порядку.

Переконаний, що люди, які організовували та здійснювали конституційний переворот 2010 року, мають бути покарані. Це принципове питання, інакше ми не гарантовані від повторення таких чудернацьких кульбітів. Спосіб відповідальності – індивідуальне кримінальне покарання чи публічний осуд має обрати народ. Але у будь-якому разі ці особи не мають морального права займати далі відповідні посади. Що ж робити із Конституцією.

Пан Єфремов каже, що для повернення до редакції 2004 року потрібно дотриматися низки процедур, що затягне процес на місяці, а, можливо, на роки. Із таких висловлювань видно, що влада не дуже то й переймається пошуками шляхів вирішення цього питання.

На мій погляд, зробити все можна значно простіше. Хто злодійкувато уліз у кватирку попри відчинені двері, може так само і вилізти через таку кватирку. Конституційний Суд на своєму засіданні просто скасує своє рішення від 30 вересня 2010 року по справі № 1-45. Ось і все, відновлюється дія Конституції 2004 року. Спосіб не бездоганний, юристи вчергово зморщаться, але вкотре (сподіваюсь востаннє) стерпимо.

Повернімося до більш приземлених питань. То чи є якась управа на тих, хто знущається з мирних людей? За законом, звісно, є. Та поки що у тих, хто має виконувати ці закони відсутнє бажання це робити. Може колись наші правоохоронні органи займуться не побиттям людей, а тим, заради чого вони, власне, і створені – розслідуваням злочинів.

Благо, нормативна база є досить конкретною. Так, відповідно до частини 3 статті 364 Кримінального кодексу зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, вчинене працівником правоохоронного органу, караються позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна та з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Зловживання владою або службовим становищем передбачає наявність взаємозв'язку між службовим становищем винного і його поведінкою, яка виражається в незаконних діях або бездіяльності, Службова особа при зловживанні у будь-якій формі прагне скористатися своїм службовим становищем, яке передбачає як наявність передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами повноважень (прав і обов'язків), так і наявність фактичних можливостей, які надає їй сам авторитет посади (її загальновизнана вага, важливість, впливовість).

Інтереси злочинця при цьому можуть мати як майновий, так і нематеріальний характер. Зокрема особисті інтереси як мотив зловживання владою чи службовим становищем можуть полягати у прагненні отримати вигоду немайнового характеру, обумовлену такими спонуканнями, як кар'єризм, заздрість, бажання отримати взаємну послугу або помститися кому-небудь.

Стаття 365 кодексу веде мову про караність іншого злочинного діяння - перевищення влади або службових повноважень. Під ним розуміється умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам. Таке діяння карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

У частині 2 цієї норми зазначається, що перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями,- карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Судова практика виходить з того, що як перевищення влади або службових повноважень кваліфікується, зокрема, вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти. Насильство при перевищенні влади або службових повноважень, передбаченому ч. 2 ст. 365, може бути як фізичним, так і психічним. Фізичне насильство полягає у незаконному позбавленні волі, заподіянні удару, побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчиненні дій, характерних для мордування, а психічне насильство - у створенні реальної загрози заподіяння фізичного насильства або інших насильницьких дій щодо потерпілого чи його близьких болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого. слід вважати дії, що завдають йому фізичного болю і моральних страждань. Болісні дії можуть бути пов'язані з незаконним застосуванням спеціальних засобів - наручників, гумових кийків, сльозоточивих газів, водометів тощо. Дії, що ображають особисту гідність потерпілого, можуть виражатися, зокрема, в умисному приниженні честі і гідності, вираженому в непристойній формі.

Кримінальна відповідальність застосовується і за умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, чи непоправне знівечення обличчя. Такі дії згідно із приписом статті 121 ККУ караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років. Це діяння, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого, карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправним. Непоправне знівечення обличчя може бути, зокрема, результатом нанесення глибоких чи значної кількості мілких шрамів за допомогою гострих предметів; обрізання вух чи носа.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, має місце тоді, коли його заподіяння супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або особливим (нестерпним) болем для потерпілого. Мученням можуть бути визнані будь-які дії, які мають наслідком зазначені страждання чи біль. Зокрема це можуть бути дії, спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення іі в шкідливих для здоров'я умовах, та інші подібні дії.

Особливим проявом таких дій слід визнавати дії, які мають характер мордування або катyвaння. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб, має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для викликання в них почуття страху перед винним чи іншими особами.
Найчастіше залякування є засобом впливу на потерпілого чи інших осіб, щоб примусити їх виконати певну дію чи утриматись від її виконання. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб при вимаганні, окремо кваліфікується за ч. 4 ст. 189Кримінального кодексу.

Караними за нашим законодавством є також побої і мордування (ст. 126 ККУ), та катування (ст. 127 ККУ). Скажімо, умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року. А ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких,- караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає фізичного болю. Побої- це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень. Характеру мордування удари, побої або інші насильницькі дії набувають тоді, коли вони полягають в багаторазовому або тривалому спричиненні болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії).

Катуванням є умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі. Цей злочин карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Нарешті, кримінально караним є незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 ККУ). За це можна отримати обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той же строк.
Ті самі діяння, вчинені щодо двох або більше осіб або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу, караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. Якщо ж дане злочинне діяння вчинене організованою групою, або воно спричинило тяжкі наслідки,позбавлення волі світить на строк від п'яти до десяти років.

Додатково слід нагадати, що Україна ратифікувала конвенцію від 10 грудня 1984 року проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, крім того, стаття 28 Основного Закону теж вказує, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Втім, попри все викладене вище ми на Майдані та в інших місцях спостерігаємо низку описаних злочинів щодо свого народу при абсолютній безкарності тих, хто їх вчиняє.
Варто бодай дотично глянути на наслідки мордування, катування та знущання над активістом Булатовим, майданівцями Луценком та Вербицького, і будь-якому чесному юристу стає очевидно: наявний практично повний набір наведених вище злочинів з боку представників влади.

Втім, остання іншої думки, вона продовжує стару пісню про тупий, неосвічений народ, який не сьогодні, так завтра вдасться силоміць зламати. Верхом цинізму прозвучала сьогодні заява речників МВС про те, що основними версіями при розгляді кримінальної справи про викрадення Булатова є провокація його колег, або грошові відносини.

Хтось чув про те, що прокуратура разом з міліцією розглядають версію, згідно з якою влада спеціально спровокувала масові заворушення, жорстоко побивши студентів 30 листопада, аби нав’язати силовий сценарій? Адже ця версія є набагато більш реалістичною.

Але, ні, вона не розглядається. Влада намагається грати з власним народом у футбол у одні ворота, позаяк судді всі підкуплені. Втім люди вже давно знають , що робити з нечесними арбітрами, їх посилають «на мило».

До речі, як неодноразово заявляли майданівці, котрі попадали в лапи насильників та садистів від міліції і яких мордували, основне питання, що цікавило викрадачів, було скільки і хто платить людям за участь у протестній акції. Про чужі гроші на майдані не раз заявляли і депутати від влади, зокрема, пан Царьов.

Мені щиро жаль цих людей. Таке бідне було у них життя, таке убоге оточення, що вони, мабуть, і справді не можуть навіть уявити, що на площу можна вийти БЕЗПЛАТНО, за ідею. Вони ж бо такого ніколи не зустрічали. В усякому разі, попри катування бажаної інформації кати не отримали, бо її немає.

Натомість достеменно відомо, що Президент Янукович, з’їздивши у грудні до Москви, привіз домовленість про надання Україні позики у розмірі 15 млрд. грн. Перший транш уже надійшов. Як ви думаєте, де ці кошти? Не треба бути Кассандрою, щоб побачити, частина грошей спрямована на придушення Майдану. Тож тут цілком і повністю можна підтримати пана Добкіна: сценарій нинішніх дій розроблений не в Україні. Практично ніхто вже не сумнівається, звідки та чиї тут вуха стирчать.

Сьогодні все частіше виникає запитання: допоки стоятиме Майдан? Президент роздратований, я, мовляв, задовольняю усі ваші вимоги, а ви…. Ну, як бачимо на прикладі закону про амністію, не так він вже і пристає на вимоги людей. Однак є інші цінності, заради досягнення яких і стоїть Майдан. Це зміна влади і, головне, покарання тих, хто вчиняв злочинне насильство над українцями. І поки ці вимоги не будуть виконані, Майдан стоятиме.

Після таких жорстких та кривавих розбірок, влаштованих владою, в Україні вже немає сили, котра б примусила народ просто так за обіцянку розійтися. Це уже не під силу навіть лідерам опозиції, а владі і поготів. Тільки чесна та справедлива кара усім тим, хто нищив майданівців, простих перехожих, журналістів, лікарів може стати поштовхом для примирення, і в першу чергу тому, що буде запорукою не повторення минулого. Інакше – все забалакається і повториться. Ми це вже проходили.

І не правда, що винних важко знайти. Особи, які били людей, приймали завідомо неправосудні рішення, незаконно затримували, загалом відомі. Ось коли почнуться кримінальні провадження хоча б за частиною з наведених вище злочинів, переконаний, відкриється цікава картина. Посадовці правоохоронних органів, на відміну від майданівців, аж ніяк не схожі на Карбишева. Звісно, заради особистих інтересів, зменшення відповідальності вони підуть на співробітництво із слідством. І тоді громада, безумовно, дізнається, хто віддавав накази стріляти, обливати у мороз водою, мордувати та катувати людей. І такі кроки треба робити якнайскоріше.

В цьому контексті видається помилковою позиція пана Яценюка, котрий відмовляється очолити уряд. Навіть якщо він не отримає сильної влади, він відбере її хоча б частково у тих, хто нею прикривається для продовження тиску на народ. Повторюю, Майдан не розійдеться поки не покарані його кати, поки не звільнені чиновники, які зганяли під загрозою звільнення бюджетників на провладні мітинги, які платили найманцям і заохочували тітушок. А ці кроки все ж легше робити, маючи хоч якісь важелі.

Події останніх днів свідчать, що владна верхівка перебуває у паніці. Немає реальної підтримки у народі, суцільна критика за кордоном, навіть Путін вже не так кришує. Ось у такому стані агонії влада якраз може бути дуже небезпечною. Інстинкт самозбереження може штовхнути її на непродумані та криваві кроки. Чиновники від влади збентежені та розгублені.

Чого тільки варте сьогоднішнє звернення працівників Міноборони до Гаранта. Це повідомлення було б смішним, якби не таким сумним. Біда в тому, що посадовці від Міноборони вже давно не бачили живого солдата. Але заяви роблять. І це серйозно. Менжується і Президент. Він то виступає з погрозою розпустити Парламент, то іде на лікарняний.

Уявіть собі: глава держави іде до лікаря (як колись Піскун), вистоює там чергу і бере лікарняний листок. Чудеса та й годі. Усім відомо, що лікарняний видається медичними закладами аби забезпечити виплат