1.02.2014 | 19:19

Байдужим. Цей дзвін дзвонить по вас

Цю статтю Тетяна Чорновол опублікувала у своєму блозі на сайті "Українська правда". Читаєш - і мурашки по шкірі...

Байдужим. Цей дзвін дзвонить по вас

Погодьтесь, коли в місті починає діяти маніяк ніхто не може бути в безпеці. У нас гірша ситуація – нашою країною керує маніяк, при чому його обслуговує державна репресивна машина, що має можливості створювати ескадрони смерті в кожному місті.

Маніяка зазвичай важко виявити, на публіку він веде звичне життя, часто має сім'ю та дітей. А наш маніяк страшніший, бо навіть не вважає за потрібне ховатися. Лише на 3-му році президенства Янукович почав віддавати накази викрадати, катувати, вбивати, заморожувати зі зв'язаними руками звичайних людей. При чому для нього це лише політтехнології. При чому, зауважте, в його планах царювати, як мінімум два терміни та передати владу по спадку. Що ж тоді буде з Україною і нами?

Байдужі, спитайте себе, чи готові ви жити в країні маніяка, що навіть не намагається виглядати, як здорова людина?

Якщо – ні, то ви вже запізнилися. Ми вже в цій країні. Ви просто цього ще не помітили. Бо до вас ще черга не дійшла, але обов'язково дійде, навіть якщо будете байдужі.

Я знаю про що пишу, бо я з тих, до кого дійшла черга, я з тими, хто наступний в черзі, я свідомо встала в цю чергу знову.

Нещодавно я стала свідком однієї розмови в штабі Автомайдану. Одним з співрозмовників був Ярослав Гончар – недобитий "Беркутом". Це той відчайдух, що на власному автомобілі на Оболоні зупинив автобуси "Беркуту", які підтягувалися з "Міжгір'я" на Майдан. Десятки "беркутівців" спочатку розтрощили його авто, а потім взялися за Ярослава з напарником. Ярославу допоміг пасок безпеки, силовики в садистському запалі не змогли його витягнути з авто, а бити через розтрощені вікна було не зручно. Тому він лишився "недобитий".

Другий співрозмовник – Володимир Маралов – "недорозстріляний". Активіст "Дорожнього контролю", якого, ще в грудні просто на вулиці захопили невідомі особи: допитували, а потім вистрілили в серце. Куля чудом розвернулася у м'язі та не зачепила серце.

Так от розмова була наступна: "недобитий" цікавився в "недорозстріляного", що він відчував під час пострілу.

Відповідь зацікавила і мене. Зізнаюся дуже цікавила, бо отримати кулю нині куди реальніше, ніж скажімо, піти в кінотеатр і відповідь неабияк потішила, бо Володимир розповів, що це не дуже боляче. Тебе наче відкидає, а потім відключається свідомість. Володимиру я весело повідомила, що коли по голові б'ють теж відчуваєш, щось подібне. Втрата свідомості рятує від болю.

Ось така у нас"радісна" розмова вийшла, бо нині в нашій системі цінностей -безболісна смерть - уже благо.

Байдужі, ви тільки уявіть, що нас цікавить, бо якщо лишитесь байдужими, колись через це доведеться пройти і вам. Зрозумійте, в яку страшну паралельну реальність, раптом потрапили ми, по-суті, "тепличні діти", які все життя гралися в мир та любов, мали буденні обов'язки, виховували дітей, може більше були романтиками та ідеалістами ніж загал, може більше вірили в гідність, чесність, патріотизм...Тому наша черга прийшла першою і в нашому житті стало буденністю, коли за наказом одного садиста – маніяка Віктора Януковича, ескадрони смерті б'ють наших друзів, розстрілюють, залишають у лісі замерзати, закопують в могили, як не ідентифіковані тіла.

В цій дійсності вже сприймаєш, як чудо, як доказ існування Бога, що Ігор Луценко лишився живий, що Дмитро Булатов – живий.

Скажу чесно, я вже була поховала Дмитра. Коли виходила на вулицю і відчувала жорсткий мороз, уява підступно малювала, як він замерзав у лісі. Коли мені розповідали версії, "що він заліг на дно", я все одно уявляла його закрижаніле тіло присипане снігом, бо в пам'яті звучало його щире "я готовий йти до кінця", коли він приходив до мене в лікарню.

Тому після знайдення Булатова я раділа і навіть не журилася, що його катували: "Головне, що живий".

Проте, в глибині душі я в цьому не певна. Я не знаю, що зараз добре. Адже в нашій реальності вижити після катувань, може означати, що кати замордують тебе пізніше. А перший раз вмирати легко...

Я пам'ятаю, як на Бориспільській трасі, відчуваючи нескінченні удари в голову, я відійшла в ніщо з усвідомленням, що це кінець. Проте мені не було страшно, бо заздалегідь я була налаштована, що я десь так подібно закінчу. Зате я пам'ятаю радісну думку, що не відчуваю сильний біль від ударів, отже не ризикую, що буду в безпам'ятстві повзати перед катами на колінах. А ще було радісне усвідомлення, що зробила достатньо, щоб навіть після своєї смерті дістати Януковича.

А другий раз вмирати важко...

Бо тепер все змінилося, тому що нині вмерти, це мало. Це безвідповідально. Треба перемагати, хоча це набагато важче.

А ще хвилюєшся за друзів, знайомих, та незнайомих людей з Майдану. Адже вони такі цінні. Цій країні (вашим дітям, байдужі) потрібні живими ті люди які вийшли на Майдан, бо це найкращі люди Країни. Хто був на Майдані, знає, що там сконцентровані моральні, відповідальні, розумні, хоробрі, які знають, що не можна довіряти країну, власних дітей вбивцям, ґвалтівникам, мафії.

І ми повинні перемогти, бо це наш обов'язок, бо ми сильні, бо ми жертовні. А як відомо готові вмирати коштують багатьох готових вбивати.

Проте, наша перемога залежить не скільки від наших якостей, а в першу чергу від кількості небайдужих. Тому я звертаюся до байдужих та аполітичних – почуйте та приєднайтесь.

Я звертаюся до військових: як ви можете бути байдужими, якщо давали присягу на вірність Україні!?

Я розумію, що офіцери української армії у нас не завжди люди честі (в армії процвітає корупція та дідівщина) і просити від них захисту смішно. Проте я прошу. Прошу військових – усвідомте свою відповідальність, ваша байдужість, ваша хата скраю дає владу маніяку. Захистіть країну, якій ви присягали. Можливо, це ваше покликання. Можлив, ви народилися на світ, можливо ви прийшли в армію не для того, щоб брати дрібні хабарі і померти від алкоголізму, а для того щоб врятувати країну від маніяку, врятувати ваших дітей (дорослих, маленьких, ще не народжених).

Байдужі, зрозумійте це швидше, і станьте небайдужими. Бо для перемоги важлива в першу чергу наша кількість.

А що робити? Який план дій?

Насправді, головне стати небайдужими. А робота знайдеться.

Наприклад, вчора міліція намагалася заарештувати катованого Булатова. Хіба не привід киянам масово прийти його підтримати під лікарню? Однак перед клінікою Борис стояла лише купка людей. Дякую їм, бо мороз насправді лютував страшенний. Однак дивно виглядала ця невелика купка небайдужих на фоні тисяч освітлених вікон спальних Позняків. Чому ті, які живуть по сусідству не підійшли підтримати? Тому що робота, тому що діти, тому що треба платити за квартиру, і байдуже, що на Майдані?

Тисячі-тисячі таких хат скраю...

Нещодавно, я вперше після побиття проїхалася з під Борисполя до Майдану громадським транспортом, пройшла пішки селом. Звичним маршрутом, яким раніше ходила сотні раз. Проте, цей раз я йшла вже іншою країною – тривожно
оглядалася на перехрестях.

Я була сама, бо в цей час мій чоловік і батько повезли мого друга Олега в лікарню. Напередодні, "тітушки" бітами розбили йому голову.

Це було в Черкасах. "Тітушки" вискочили на нас трьох з автомобілів недалеко від ОДА. Спочатку кинулися на чоловіків, бо я пленталася ззаду.

Я схопила невеликий дрючок з будматеріалів біля смітника і допомогла відбитися чоловіку. Зізнаюся, вперше за своє життя, я була агресивна, і била з усієї сили нападників.

Затим я кинулася на поміч Олегу, якого душили троє, але в мене вже не вистачило сил на ефективну атаку. Мене схопили. Відбив чоловік. А Олег вже був під "тітушками". Ми ганебно втекли. По-суті, залишили друга на смерть. Його катували. Били на ліквідацію: битою по голові та по тілу. Він чудом лишився живий. В нього шов 10 см на голові.

Уявляєте, я залишила друга! Залишила того, хто прикривав мене...

Я стала гіршою. Коли бандити насаджують в країні звірячі правила життя, всі ми стаємо поганими, дуже поганими. Готовими на страшні речі.

Саме тому, байдужі, не можна бути осторонь, коли гуде дзвін. Коли ще можна зупинити найстрашніше.

Уявіть, байдужі, якщо репресивна машина Януковича зломить Майдан, що тоді буде робити виплекана ним каста катів, "загони смерті"?

Вони будуть робити, що і завжди – вбивати. Репресивній машині, яка тільки стане сильнішою, завжди потрібне буде м'ясо та страх.

Тоді ви позаздрите нам – активістам Майдану. Бо нас в тій страшній країні маніяка Януковича, в країні страху, бидла та смотрящих вже не буде. Нас, щасливчиків, тоді взагалі не буде.

А ви, байдужі - будете. Будете катами, будете жертвами, а більшість буде просто худобою. Скотом.

Можна прожити худобою? Можна. Проте ви завжди ризикуватимете, що ваші діти не захочуть усвідомлювати себе худобою. Тоді ви їх втратите, бо ніхто їх не захистить, і ви залишитесь самі серед тисяч хат скраю.

Подумайте про це зараз. Потім буде пізно.

Як пізно було в 33-тьому, коли байдужі часів боротьби за незалежність, їли своїх дітей.

                                                  Тетяна Чорновол

Про автора
Людмила Кучеренко
Президент Полтавського обласного медіа-клубу
Людмила Кучеренко
302
Останні публікації