28.11.2013 | 21:49

Чи буде світло в кінці тунелю?..

img_61788.jpgНедарма у народі кажуть: від тюрми і від суми не зарікайся. Іноді життєва дорога може зробити такий крутий поворот, за яким втрачаєш усе, що було, а попереду – негаразди й невідомість. А ще кажуть, що абсолютно про кожну людину можна написати повість, й навіть ту, яка опинилася на найнижчому щаблі соціальної драбини, в дуже складній життєвій ситуації. Мабуть, це правда. Власне, про мігрантів чимало написано романів, віршів, пісень і знято кінофільмів…

В особистому житті сибірячці Клавдії (тут і далі імена всіх героїв змінені) не надто повезло. Чоловік пив, кривдив. Ну, в Росії нерідко це сприймається, як норма: б’є, значить, любить… Після розлучення залишилася з трьома малими дітьми. Тяжко працювала вдома і на фермі дояркою.

Та той, з ким невдовзі зійшлася молода жінка, виявився не кращим за колишнього чоловіка - рецидивістом з України, що «гастролював» безмежними просторами матінки-Росії. У «послужному списку» Сергія були тяжкі злочини. Через три роки життя у цивільному шлюбі він знову загримів у тюрму.

Клава не стала чекати Сергія з буцегарні. Природа брала своє і від нового залицяльника вона прижила Тоню. Та коли з тюрми достроково повернувся Сергій, знову стала з ним жити, незважаючи на те, що бив її й чужих йому дітей.

Після смерті Клавиної матері, Сергія потягло на історичну батьківщину й він змусив цивільну дружину практично за безцінь продати материну садибу і разом з трьома меншими дітьми (старша донька на той час вийшла заміж) виїхати в Україну.

На виручені від продажу будинку в Сибіру 4000 російських рублів ніякої нерухомості в Україні, звісно, не можна було купити. Тож Сергій умовив свою матір продати однокімнатну квартиру в місті.

На ті гроші купили будинок у селі і корову. Тоня і її старший братик Вітя пішли в українську школу в селі. Сергієва мати не прожила з ними й трьох місяців, переїхала до сестри, не витримавши знущань синочка. Та й він невдовзі знову скоїв черговий злочин і потрапив у місця, не надто віддалені.

В основному виживали за рахунок городу та корівчини, бо роботи в сільській місцевості практично немає. Клава знайшла працю у місті, куди їздила щодня поїздом, але 800 гривень отримувала в конверті, бо офіційно нелегальну мігрантку жоден роботодавець взяти не міг. Тоню оформила в місті в інтернат, де дівчинка була на повному державному утриманні.

Коли Клава дізналася, що Сергій достроково виходить на свободу, за 24 години вибралася з будинку. І розлетілися вони в різні боки, як сполохані птахи з гнізда.

Клава разом з молодшою донькою Тонею змінила чимало квартир по різних районах області. Працювала в селах по городах за куцу гривню, за тарілку супу чи хто що дасть. Вона, як перехідний червоний прапор, переробивши роботу в одних людей, переходила до інших, а ті рекомендували її ще іншим як витривалу, роботящу й невибагливу трудівницю.

Так вона опинилася в одного хазяїна кавказького походження, який завербував її для роботи у свого співвітчизника. Вони обіцяли мало не райські побутові умови й хорошу платню.

Захір поселив їх спочатку прямо на фермі разом з коровами та телятами. Змушував не лише доглядати худобу, а й робити ремонт хати, порати город, мити вантажні машини після свиней та телят. Потім перевів у недобудований сарай, де Тоня невдовзі на протягах застудила нирки. Грошей практично не давав, хоча експлуатував і маму, й доньку нещадно.

Клава хотіла вирватися з цього рабства й домовилася з одним сусідом, щоб перейти до нього квартирантами. Але як тільки Захір дізнався, що може втратити дармову робочу силу в кількості двох осіб, то вельми просто цьому перешкодив: сильно відлупцював того чоловіка, котрий навіть правоохоронцям не став скаржитися на цього представника нацменшин, бо хабарями той вирішував з місцевою міліцією всі питання. А жінкам пригрозив, щоб і не думали кудись тікати.

Тим часом Тоня потрапила в районну лікарню з серйозною хворобою нирок. Грошей на лікування доньки у Клави не було. Втім, коли лікарі телефонували «роботодавцю» й просили допомогли коштами, Захір відповів, що навіть не знає ні Клави, ні її доньки. Лікування ускладнювалося тим, що на ліки у Тоні була алергічна реакція. З’ясувалося, що дівчина… вагітна.

Майже через два місяці, коли справа йшла до виписки, в ЦРЛ зачастив Захір, умовляючи Клаву повернутися, чудово знаючи, що у нещасної жінки просто немає вибору, адже літо кінчалося, а з ним і робота по людях на городах, а з осінню наставали голод і холод. Пообіцяв краще годувати й дати краще житло.

Клава врешті-решт погодилася. Вставали з дочкою о 5-й годині, закінчували роботу близько 10-ї вечора. Вони були дуже схудлі й виснажені, бо давали раду майже півтисячі овець та баранів, трьом коровам, дюжині бичків: нагодувати, напоїти, подоїти, вичистити гній. Це окрім іншої роботи: прати, прибирати…

Коли у Тоні округлився живіт, довелося зізнатися Захіру, що вона при надії. Як він кричав, як шаленів, з дня у день змушуючи зробити аборт, бо перспектива годувати два зайвих рота його ніяк не влаштовувала. Захір зробив їхнє життя нестерпним, даючи все менше продуктів. Та куди втечеш серед зими та ще в «цікавому» положенні?

Тоня була на обліку в одній з жіночих консультацій обласного центру й змушена була туди періодично їздити. Однак Захір виділяв їй грошей копійка в копійку на проїзд. Та позаяк поїздка займала майже цілий день, голодна дівчина не могла втриматися й купляла булочку та сік, а потім добиралася назад автостопом, звісно, ризикуючи.

Працювали Клава й Тоня як каторжні, а годував згірше за собак: якось два тижні вони жили тільки на рожках без олії. Захіровим псам такі макарони принаймні мастили, та й тельбухи зарізаних на продаж тварин їм перепадали.

Знали про ситуацію з вагітною неповнолітньою і дільничний міліціонер, і соцзабез, і сільський голова. Неодноразово приїздили, розпитували, писали якісь папери і їхали собі, не допомагаючи ні морально, ні матеріально.

Клаві переказали, що нібито правоохоронці натякнули Захіру на можливі великі неприємності через нелегалок. Тож одного весняного вечора, коли в «гуртожитку» не було робітників-чоловіків, він приїхав напідпитку страшенно збуджений і озвіріло накинувся на Клаву з ножем, викрикуючи: «Забирайтеся геть! Я вас заріжу як скотину, закопаю й ніхто й не кинеться, бо кому ви потрібні?! Проклинаю той день, коли я вас узяв!»

За тим заштовхав їх з нехитрими пожитками в торбах до автівки, відпер на залізничний вокзал й висадив, точніше, викинув, як цуценят, без жодної копійки. Тоня була тоді на 9-му місяці вагітності.

Нам, пересічним благополучним людям, важко уявити, який стрес пережила Клава і її неповнолітня донька! Навіть для звиклих до постійних принижень, знущань, виснажливої роботи це був важкий удар долі. Клава боялася, щоб у Тоні не розпочалися передчасні пологи.

Закінчився один кошмар і розпочався інший – справжнього бомжування - без даху над головою й жодних засобів до існування.

Вони спали й на вокзалі, і в очеретах понад річкою. Клава порпалася у смітницях, збирала й здавала пляшки, щоб купити хоч щось поїсти. Коли у Тоні почалися перейми, мати попросила чужих людей, щоб викликали «швидку допомогу».

Тоня народила дівчинку. Через кілька днів Клава випадково зустріла на вулиці свою колишню начальницю, котра, дізнавшись, в яку біду вони вскочили, дуже допомогла і грошима, й одежею, шкодувала, що не може взяти Клаву на роботу, бо всі місця зайняті.

З пологовим будинком співпрацював благодійний фонд, який на перших порах підтримав породіллю й немовля. А представники міськвиконкому поклопоталися, щоб після виписки з лікарні усіх трьох прилаштувати у притулок для безхатченків. Принаймні ліжко-місце й харчування. Клаві, до слова, знову пощастило нелегально влаштуватися прибиральницею на мізерну зарплату.

На жаль, державну допомогу на новонароджену дитину Тоня не отримує і не може отримувати навіть теоретично, адже вона не громадянка України. Вона – взагалі особа без громадянства, бо 10 років тому в’їхала в Україну 6-річною дитиною, тож паспорта громадянки Російської Федерації не отримувала. Єдиний документ, який посвідчує її особу – свідоцтво про народження в Росії.

6-місячна дитина теж поза законом, в Україні їй не можуть видати свідоцтво про народження, бо у її неповнолітньої мами немає паспорта. Тільки довідка про народження з пологового будинку свідчить, що безіменна дівчинка таки є в цьому світі.

Вони вже півроку живуть у притулку, дякуючи чуйності його працівників. Клава й Тоня розуміють, що нинішнє їхнє пристанище тимчасове. Через те мати й дочка живуть у постійному страхові бути депортованими до Росії, куди вони не палають бажанням повернутися, бо там у них немає даху над головою й ніхто не чекає.

Судове рішення про депортацію винесено ще два роки тому.
Та жінки хочуть залишитися в Україні. Але одного бажання замало. Треба знати, в які, образно кажучи, двері стукати, щоб отримати принаймні вид на проживання, не кажучи про набуття громадянства України, без чого навіть на роботу офіційно не влаштуєшся. На жаль, рівень загальної й правової освіти жінок-нелегалок позбавляє їх шансів самостійно вирішити проблему.

Лідія Сафронова, директор Полтавського центру «Родинний дім», перейнялася болем жінок-іноземок. Вона повідомила Представництво Міжнародної організації з міграції в Україні (МОМ) про цей випадок торгівлі людьми, допомогла потерпілим у комунікації з різними державними органами.

Міліція вже порушила кримінальне провадження за ст.149 Кримінального кодексу України – торгівля людьми, адже трудова експлуатація – один з її різновидів. Тепер необхідно знайти гроші на оплату послуг адвоката, який захищатиме інтереси потерпілих жінок.

Представництво МОМ в Україні допоможе їм сконтактувати з Посольством Російської Федерації в Києві, щоб Тоня отримала російський паспорт, а Клава вклеїла чергове фото, бо наразі він недійсний, а у центрі реабілітації їм нададуть психологічну, медичну та соціальну допомогу.

Утім, це не єдина перепона в набутті жінками статусу потерпілих від торгівлі людьми, що є складною й тривалою процедурою, особливо для іноземців та осіб без громадянства, яка ускладнилася після затвердження торік Кабінетом міністрів України Порядку встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми.

- Такий статус, - пояснює Лідія Сафронова, - встановлює Мінсоцполітики за поданням місцевих державних адміністрацій.
З початку року міністерство встановило статус 51 особі, яка постраждала від торгівлі людьми. З цих осіб: 45 – громадяни України та 6 – іноземці (24 чоловіки, 20 жінок та 7 дітей). 24 випадки з них – трудова експлуатація, 13 – сексуальна, 6 випадків - втягнення у жебрацтво, 4 – змішана експлуатація (трудова і сексуальна експлуатація одночасно), 3 випадки – вилучення органів та 1 випадок – продаж малолітньої дитини.

У складну життєву ситуацію на чужині, в якій нині опинилися Клава та її донька, потрапляє чимало й українців, котрі виїжджають за кордон, приміром, за туристичними візами, але потім залишаються там, щоб знайти роботу, перетворюючись на нелегальних мігрантів.

За даними ООН, кожна 35-та людина у світі є мігрантом, тобто, живе і працює не у своїй країні. 18 грудня відзначається Міжнародний день мігрантів, який дає можливість визнати величезний внесок, який ці люди протягом століть вносили й вносять по сьогодні в економічний, соціальний і культурний розвиток усіх країн світу і продовжують робити це сьогодні. Нерідко міграція зумовлюється тим, що корінний етнос не бажає виконувати некваліфіковану й низькооплачувану роботу.

21 листопада у Харкові відбулася конференція, організована Координатором проектів ОБСЄ в Україні та Мінсоцполітики України в рамках проекту «Поширення Національного механізму взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми в Україні», що впроваджується за фінансової підтримки урядів Данії, Ірландії, Німеччини та Ліхтенштейну.

Учасники конференції наголосили на виявлених в Україні проблемах, які потребують законодавчого врегулювання. Це, зокрема, зменшення термінів та спрощення процедури встановлення статусу особи, постраждалої від торгівлі людьми; належне врегулювання правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які постраждали від торгівлі людьми; надання повноважень щодо розгляду звернень постраждалих від торгівлі людьми Раді міністрів АР Крим та виконкомам міст обласного значення (наразі такими функціями наділені лише місцеві державні адміністрації).

А правовий експерт Харківської ГО «Жіноча громада» Андрій Стеценко вважає, що необхідно внести зміни до ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», включивши до ряду суб’єктів права на вторинну правову допомогу жертв торгівлі людьми, що забезпечить останніх кваліфікованою юридичною підтримкою.

Про автора
Людмила Кучеренко
Президент Полтавського обласного медіа-клубу
Людмила Кучеренко
302
Останні публікації