26.11.2013 | 18:42

У нього є дар глибоко відчувати і поетично формулювати думки

Анатолій КРАМАРЕНКО народився 26 серпня 1952 року в селі Піщане Кременчуцького району Полтавської області. Після закінчення в 1982 році Полтавського кооперативного інституту працював в Кременчуцькому міському управлінні торгівлі та в Групі радянських військ у Німеччині.

Любить поезію та природу свого краю. Позаштатний кореспондент газети «Зоря Полтавщини». Крилатий вислів давньоримського політика, філософа і оратора Марка Туллія Цицерона «Поетами народжуються, ораторами стають» – це про Анатолія Семеновича.

Живе він на невелику пенсію, позаяк Пенсійний фонд не зарахував йому роки служби в Німеччині. Він сильно хворіє, але щодня їздить у село годувати собак та кішок. Сусіди, які взимку живуть у місті, кинули "братів менших" на своїх дачах напризволяще, а чоловікові їх шкода.

Одного разу в розмові з кременчуцьким журналістом Олександром Бєлковським Анатолій Крамарерко обмовився, що написав чимало віршів, однак ніде їх не публікував. На думку колеги, Крамаренко – яскравий представник свого народу - талановитого, працьовитого, але нещасного.

Пропоную увазі читачів вірші Анатолія Крамаренка. 

img_76636.jpg

ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ

Загублені стежини
Сумних людських доріг.
Ніхто живим з родини
Не ступить на поріг.

В далекім лихолітті
Без хліба згинув рід,
Опухлий, у лахмітті
Помер останнім дід.

А вчора онучата
Затихли на печі,
Немає сил кричати
З безсоння уночі.

Вже мов провалля очі,
А шкіра і кістки
Сховались у сорочці,
І спробуй їх знайти.

В селі у кожній хаті
Лежать бліді, без сил
І бідні, і багаті
У черзі до могил,

А голод зазіхає,
Нові бере життя.
Вже й сам Господь зітхає:
Не буде майбуття…

Бо геть на вимиранні
Мій зраджений народ,
Слова проклять останні
Ковтнув зів’ялий рот,

І посивіле Горе,
Як втомлений хижак,
В роки Голодомору
Втопилося в сльозах.

Та змучена Вкраїна,
Хто як би не хотів,
Не встала на коліна
У ніг своїх катів!

І відродились ниви,
Колосяться поля,
І вільний край красивий
Знов пісню замовля.

В піснях, в садах квітучих
У синяві озер
Шевченківськії кручі
Розпрямились тепер.

Не відвернися, Боже!
Ми волю здобули
І вже тепер негоже,
Щоб нас кудись вели.

Шлях знайде Батьківщина
Для дочок і синів,
Щоб голос України
На увесь світ дзвенів.



МОЯ ЗЕМЛЯ

Я із землі, де ранки волошкові,
Я із землі, де квіти роси п'ють,
Де солов'ї п’яніють від любові.
Я із землі, де хмари срібло ллють.

Я із землі, де є гаї казкові,
Я із землі, де щедро родить хліб,
Я із землі, де пісні колискові
Мені співав в дитинстві сивий дід.

Я із землі, де всі - козацькі діти,
Я із землі, де велетень Дніпро
Навчив нас плакати, сміятись і радіти,
І впізнавати ворога нутро.

Я із землі, де найдорожче в світі –
Це батько й мати зрощених синів.
Я із землі, де в яблуневім цвіті
Весна щорік всміхається мені.

Я із землі, де всі – брати і сестри,
Я із землі, де славний мій народ
В неволі видужав, не дав собі померти
Й розквіт, мов сад серед блакитних вод.

Я із землі, що зветься Україна.
І скільки років не прожив би я,
Усе зроблю, щоб тільки Батьківщина
Була щасливою і вільною моя.

Про автора
Людмила Кучеренко
Президент Полтавського обласного медіа-клубу
Людмила Кучеренко
302
Останні публікації