Дідусь пішов війною на внука…
До народного депутата-мажоритарника Юрія Бублика (в/о №145 – Київський район м.Полтави, Полтавський та Котелевський райони Полтавщини) звертається дуже багато виборців з найрізноманітніших питань.
Часто люди йдуть до парламентарія з останньою надією на допомогу, коли не знаходять захисту у чиновників різних рангів, органах прокуратури та судах.
Втім, навіть маючи велике бажання допомогти виборцю, він не має права виходити за межі своїх повноважень. Зокрема, це стосується скарг на роботу судів. Навіть Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини (це прямо прописано в законі про Уповноваженого) заборонено втручатися в справу за зверненням громадянина, якщо вона знаходиться в суді. Адже в будь-якій країні суд є найвищою незалежною інстанцією для вирішення спорів, в діяльність якої не має права втручатися навіть президент.
У преси й громадян тут більше прав: ми можемо висловлювати свою точку зору на якість роботи суддів…
Історія, з якою звернулася до Юрія Бублика полтавка Олена (імена дійових осіб з етичних міркувань змінено), заслуговує на увагу читачів, бо якось мірою є ілюстрацією того, як деградує мораль в українському суспільстві, як руйнуються сімейні цінності, бо найвищим мірилом усього для багатьох стали гроші...
Молода сім’я, як і кожна, хотіла мати власне житло. Всі знають, яка це нині непідйомна проблема для пересічних громадян, котрі живуть від зарплати до зарплати й не мають заощаджень: роками «кантуються» в гуртожитках чи по зйомних кутках.
За даними фахівців, пересічний українець може собі дозволити відкладати на вирішення квартирного питання 488 гривень на місяць, тож з такими темпами він накопичить на квартиру через 30 чи навіть 65 років!..
Свекри Олени вирішили допомогти молодятам, щоб у сина, невістки й маленького онука було своє родинне гніздечко. Батько Олениного чоловіка Романа уклав договір на фінансування будівництва 2-кімнатної квартири на своє ім’я.
Аж тут Олена й Роман почули про програму доступного житла за державної підтримки, відповідно до якої 30% вартості квартири сплачує міськвиконком, а 70% - молода сім’я.
Тому дізнавшись про можливість зекономити 80000 гривень, батько достроково розірвав договір і передав кошти сину на придбання його сім’єю житла, а Роман уклав договір на ту ж саму квартиру, тільки вже з Державним фондом сприяння молодіжному житловому будівництву - за програмою «Доступне житло».
Хоча слово «доступне» варто взяти в лапки, адже не у кожного забудовника знайдеться 185000 гривень, щоб сплатити свої 70%...
Мама Романа, яка працювала на заробітках в Ізраїлі, й дала основну частину грошей. Тому хоч квартира придбавалася для молодої сім’ї, батько Романа наполягав на оформленні права власності на квартиру на нього, як на головного інвестора.
Роман та Олена отримали ордер на 2-кімнатну квартиру, зареєструвалися в ній, і приватизувавши її, всі троє в рівних частках стали її власниками. Приватизовувати квартиру на Романового батька, не вписаного в ордер, вони навіть теоретично не могли.
Однак, сімейне життя молодих не склалося. У кожного – у дружини й чоловіка – своя версія, "чому розлучилися двоє".
Наразі мова про інше. Конфлікт розгорівся навколо нової квартири.
Колишній свекор Олени подав до суду позов з вимогами визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру на сина, внука та колишню невістку, а натомість визнати право власності на неї… за ним одним.
При цьому він посилається на договір про спільну діяльність між ним та сином, про існування кого Олена взагалі вперше почула в судовому засіданні й припускає, що він підписаний «заднім» числом.
Судячи з позовної заяви Олениного свекра, логіка справи така. Гроші на квартиру сину й невістці дав він. Але оскільки договір з фондом молодіжного житлового будівництва уклав син, то після отримання квартири мав переоформити її на батька. Нібито Роман обіцяв це батькові. Але позаяк квартира після отримання ордера була приватизована на трьох членів молодої сім’ї, Роман не міг виконати обіцяне.
По-друге, раз Роман нібито не може повернути батькові гроші на квартиру (185000 грн.), які останній дав йому в борг, попередньо уклавши договір про спільну діяльність, то батько вимагає тепер визнати за ним право на грошові кошти по договору про участь у фінансуванні будівництва.
Батько й син навіть заручилися рішенням Третейського суду, яким зобов’язано Романа виконати умови договору про спільну діяльність з батьком.
Якщо по-простому, то дідусь хоче вигнати з квартири колишню невістку з онуком. Недарма в народі існує приказка: невістка – чужа кістка…
Життєва й навіть типова історія. Зрозуміло, що колишні свекри не хочуть дарувати колишній невістці житлову площу, придбану за їхні кошти. Хоча, каже Олена, і її батьки теж допомагали, чим могли - в міру своїх фінансових можливостей.
Адвокат Олени вважає, що право власності на квартиру набуто на законних підставах. Співвласниками квартири є Олена, її колишній чоловік Роман та їхній спільний 2-річний син. Оленин свекор у суді не наводить законних підстав на скасування права власності сина, невіски й онука на квартиру.
Крім того, чинне законодавство передбачає, що нажите в шлюбі майно при розлученні ділиться між подружжям пополам. І хоча це питання при розлученні в суді не вирішувалося, враховуючи те, що дитина залишилася з матір’ю, то їм на праві власності належить фактично 2/3 квартири.
Рішенням іншого суду вже навіть вирішене питання про порядок користування спірною квартирою. Хоча уявити спільне проживання у квартирі колишніх чоловіка й жінки при такій ненависті й такому несприйнятті, як зараз, дуже важко. Тому поки що там ніхто й не проживає.
Орган опіки й піклування виступає на захист інтересів неповнолітньої дитини. Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву теж заперечує проти позовних вимог Олениного свекра.
Мені також здається, що мудріше шукати різні варіанти компромісу, бо в подібних родинних війнах, як правило, не буває переможців або ж перемоги – піррові…
Можна розміняти 2-кімнатну квартиру на дві однокімнатні або щоб колишній чоловік Олени відмовився від своєї частки на квартиру, а вона відповідно – від сплати аліментів на сина.
Є різні варіанти. Тільки для їх пошуку потрібна добра воля і здоровий глузд усіх учасників судового процесу.
І щоб і батько, й дідусь пам’ятали, що колись їхній син і внук виросте. І чи захоче він їх, немічних, провідати чи просто привітатися, зустрівши на вулиці…
