Хто виростив дерево отрутоносне?

Хто виростив дерево отрутоносне?

За багато років праці над карною тематикою я зіштовхувався тільки з двома випадками розправи над суддями в часи пізнього СРСР — у 70-х та 80-х роках. В одному випадку громадянин, котрий відбув ув’язнення, публічно прострелив судді коліно, зробивши його інвалідом. Так він поквитався з суддею за свій незаслужений строк, отриманий за злочин, якого не скоював. В іншому випадку, але з тієї ж причини, громадянин публічно застрелив суддю з обріза. Обидві НП сталися ще в часи СРСР, і в обох випадках слідство встановило, що таки так, судді «паяли строк» всупереч закону, присязі та совісті. Правда, це жодним чином не применшувало вину месників. В обох випадках громадяни вершили самосуд публічно, керуючись відчуттями ображеної людської гідності, принижень і, зрозуміло, помсти. Що характерно: обидва месники раніше осуджені не були й не були представниками кримінального світу. Цілком добропорядні громадяни — доти, доки не зіштовхнулися зі сваволею суду.
Втім, такі випадки в «пізньому» СРСР були винятком. І не тому що тоталітарна держава, страх розправи з боку прокуратури або КДБ. А тому, що правоохоронний механізм, хай і в рамках тієї суспільно-політичної системи, ПРАЦЮВАВ. Була профілактика злочинності, включно з дитячою, була реальна планка розкривання злочинів, була система добору кадрів на керівні посади в міліцію, прокуратуру й той-таки КДБ, існував професійний і моральний ценз для претендента на ту або іншу посаду в правоохоронній системі. Так, у республіках (особливо Кавказу, Закавказзя та Середньої Азії) траплялися свої «національні перегини», але загалом система працювала, зміцнюючи законність і вершачи правосуддя справедливо — у розумінні та відчуттях переважної більшості громадян Радянського Союзу. АЛЕ — і це головне (!) — простій людині не треба було носити хабар у суд, міліцію й прокуратуру для законного і справедливого вирішення її справи (питання) по суті та в розумні терміни. І ніхто не міг безкарно розтоптати її відчуття людської гідності. Винятки, як і всюди, були, однак вони тільки підтверджували правило. Тому і суддів, і прокурорів убивали вкрай рідко.
Ні, я не оспівую Союз і не ідеалізую радянську судову та правоохоронну системи. Просто ця система сформувала правосвідомість більшості українських громадян. З усіма плюсами, мінусами і стандартами. Тому мені здається, що логічніше й зрозуміліше аналізувати нинішню криміногенну ситуацію в нашій країні через призму ефективності старої. Адже європейську систему і стандарти ми бачили поки що, на жаль, тільки по телевізору.
Після трьох убивств київських суддів, які сталися за останні чотири роки, бузувірське вбивство в Харкові судді та його сім’ї особисто мене не здивувало. Хоч би якими були мотиви вбивць. Бо суддя в Україні — такий самий громадянин і людина, як і всі. І якщо в країні зростає злочинність, безкарно вбивають сотні інших співвітчизників (стріляють, ріжуть, душать, палять тощо), то нічого дивного в тому, що жертвою злочинців став і звичайний суддя, котрий мешкав не в Кончі-Заспі під охороною УДО, їздив не в броньованому авто й не мав можливості обставити себе охороною. Ба більше, відрізаючи чотири голови в День працівника суду, вбивці точно знали, що їх не знайдуть, тому діяли так нахабно...
Річ в іншому — в реакції на це вбивство українського суспільства. Вона така ж, як і на «подвиг» Мазурка. Чорна злоба, ненависть стосовно будь-якого представника влади, і особливо її «озброєного загону» — правоохоронних органів. Тотальна недовіра до людей у будь-яких погонах, крім армійських. В убитих охоронцях «Каравану» люди бачили «колишніх ментів», звідси — готовність «мазурків» підтримати. Моторошно читати коментарі на інтернет-форумах, які чомусь вважаються майданчиками для спілкування найбільш «просунутої», передової, свідомої частини українського суспільства. Там — повне схвалення дій Мазурка і зловтішання або байдужість з приводу вбитого судді. Але ті ж настрої і в селах, де немає Інтернету і де дивляться тільки телевізор — я їздив, розпитував, розмовляв... Чому?
У будь-якій нормальній країні вбивство судді — НП національного масштабу. Але не в Україні. Бо в очах дуже багатьох українських громадян слово «суддя» жодним чином не пов’язане зі словами «закон», «справедливість», «ваша честь». Навпаки — це синонім слів «хабар», «засудив» та «беззаконня». Обиватель, спостерігаючи все це роками, відчуваючи все на власній шкурі, не плекає жодних теплих почуттів ані до прокурорів, ані до суддів, ані до міліції. В його очах усі ці люди як мінімум нахлібники, захребетники, що живуть за казенний кошт, не виконуючи своєї роботи. Гірше того: обиватель, особливо в провінції, чудово знає, чим живуть і дихають той-таки місцевий прокурор або суддя, і день у день бачить зростання їхнього добробуту, приклади особистої нескромності й часто розбещеності. Але не бачить служіння Законові, принциповості, людській порядності. Ще гірше: чи не в кожному районі голова суду, прокурор району і начальник райуправління міліції — одна компанія: полюбовно вирішуючи всі питання та ділячи сфери впливу в районі, інших вони прибирають до рук. Професія того ж таки судді в Україні стала прямо надприбутковою. Тому недавній конкурс на 290 суддівських вакансій зібрав понад 3000 претендентів. І це попри надлюдське фізичне й психічне навантаження, якого справді нині зазнає кожен суддя. Що це — прагнення прислужитися Батьківщині, невгамовний потяг до справедливості?.. Звісно, ні: претенденти на суддівську посаду чудово знають, що всі ці навантаження швидко «відіб’ються» у квадраті й кубі грішми, новими авто, квартирами, будинками та земельними наділами. Бо прайси на судові «послуги» в Україні загальнодоступні — у Мережі з ними може ознайомитися кожен, якщо захоче перевірити свого адвоката.
При такій організації судочинства в державі «лівак» суддям, звісно, платитимуть. Але співчуття (пощади) від співвітчизників, коли щось станеться, їм чекати не слід. У державі гостро бракує справедливості. Приниження співвітчизників брехнею, злодійством, насильством, аморальністю, цинізмом, особистим безкультур’ям і малоосвіченістю чиновників українська влада чинить щодня. Процес взаємний — громадяни дедалі частіше й частіше відповідатимуть владі тим же. Одиниці — свідомо. Більшість — просто копіюючи модель поведінки «верхів», мовчки сприймаючи цю модель за норму життя.
Я далекий від моралізування, але це вам скаже будь-який опер «із землі»: вбивають не за мільйонний борг («ці ще накрадуть!») — убивають за вчасно не віддану сотню (десятку, п’ятірку). Дедалі частіше вбивають за кривду, дотягуючись до горла рівного, якщо не можна добратися до вищестоящого. Убивають із розпачу. Убивають із помсти. Убивають, коли вершать відплату. Чим більше в суспільстві несправедливості й злиднів, тим більше вбиватимуть. І вбиватимуть тих, із ким ці несправедливість та злидні асоціюються насамперед. Ренату Кузьміну, першому заступнику генпрокурора, не подобається, що «звучать погрози на адресу суддів, прокурорів. Депутати дозволяють собі бити міліціонерів. Все це, зрештою, призведе до того, що хтось візьме автомат і почне вбивати суддів або міліціонерів». Ренате Равільовичу, і прокурорів — теж! Бо коли прокурор клопочеться перед суддею про закриття кримінальної справи щодо ватажка банди, на якій півсотні доведених трупів, — у свідомості співвіттчизника цей прокурор уже нічим не відрізняється від бандита. Якщо суддя відпускає бандита ще «погуляти», то й суддя повинен розуміти: віднині у свідомості співвітчизників він теж — член банди. І вже, звісно, в очах нормальної більшості будь-який бандит завжди залишиться бандитом, хоч би яку «відмазку» йому зліпили суддя з прокурором. З усіма можливими наслідками. І не треба упирати на низький рівень правосвідомості населення, його «малокультурність», мовляв, звідси й «нерозуміння завдань, які стоять перед правоохоронними органами», і «неприйняття реформ» — це дурість і словоблудство. Все так очевидно, що безглуздо розраховувати на пощаду, коли в країні раптом станеться громадянське протистояння, до якого прискореними темпами нинішня влада веде суспільство. Ще раз: найбільша проблема навіть не в тому, що вбили суддю. Трагедія в тому, що більшість громадян України в цьому не вбачає трагедії, асоціюючи у своїй свідомості кожного — чесного й нечесного — суддю з владою.
Крім того, цинічне харківське вбивство демонструє нездатність влади захистити своїх же «слуг», представників найважливішого державного інституту. Влада тиждень не може знайти вбивць судді, страченого по-варварському, по-звірячому, цинічно. Зате ця ж влада допускає «злив» оперативного відео з квартири вбитого: дивись, країно, як жив суддя... Це — саморуйнування влади. Кожен суддя після таких її дій сто разів подумає, який вирок винести тому ж бандитові. Бо влада і не захистить, і не помститься, а ось бандит (або зацькований громадянин) відіграється точно!
У тотальному розвалі правоохоронної системи винні не «папєрєднікі» і не політики, котрі таврують ганьбою людей у погонах. І не в’їдливо-образливі репліки підсудних, що сидять
в арештантських клітках. Остаточний розвал правоохоронної системи — це коли бандити призначають прокурорів, суддів, начальників міліції, а самі з депутатськими мандатами проходять по країні хазяями, приймаючи звіти «смотрящих». При цьому нахабно повчаючи громадян, як їм із бандитами тепер треба жити.
Усі бачать усе... Розвал правоохоронної системи — це труп Дікаєва, це труп Мазурка, це труп судді без голови. І невиразне бурмотання міністрів у відповідь на чергове розпорядження президента «негайно розкрити й доповісти». «Розкривати» вже нікому. Доповідати — нічого. Всі «роблять гроші», сподіваючись, що вчасно «зроблять ноги». Але так не вийде.

                                                                                               Гліб Плескач

http://dt.ua/POLITICS/hto_virostiv_derevo_otrutonosne-114203.html