20.09.2012 | 15:35

Ми повинні знати власну історію

Українська мова - найдавніша у світі, а з території сучасної України почала поширюватися світом сучасна цивілізація.

«Мовний» закон Колесніченка-Ківалова так розбурхав суспільство, що до цього часу не вщухають пристрасті. Бо не буде мови – не буде держави. І сусідня Білорусь, де дві державні мови – білоруська та російська - тому яскравий приклад: білоруську там можна почути хіба що у сільській глибинці.

До речі, сьогодні під тиском киян Київрада не наважилася розглядати питання про надання у столиці російській мові статусу регіональної.

Нещодавно знайшла в Інтернеті дуже агрументовану статтю Любові Чуб «Нам потрібна власна історія», в якій науковець, зокрема, пише:

«Період встановленого над суспільною свідомістю контролю, коли люди мали доступ лише до «потрібної» інформації — обмеженої і часто-густо спотвореної, минув. Нинішнє суспільство налаштоване на отримання, осмислення й обговорення всієї наявної інформації і має право на висування різних версій та гіпотез. Справою ж науки є не навішування вивісок на ці версії, а наукове дослідження тих конкретних фактів і аргументів, на підставі яких версії виникають.

До прикладу, на яку саме думку можуть навести численні факти схожості назв місцин, островів чи міст і селищ, розташованих у різних країнах і відстань між якими сягає сотні, а то й тисячі кілометрів? Логічно мисляча людина відповість: назви ці давали люди, котрі, переміщуючись, переносили іменування первинних (материнських) об’єктів на вторинні (дочірні). Скажімо, на американському континенті, за часів його замешкання переселенцями з Європи, місто Одесу, природно, заснували українські одесити, Сент-Пітерсберг — росіяни, Бостон — англійці і т.п.

Але така логіка не влаштовує деяких українських історіографів, які на запитання стосовно схожості назв однозначно відповідають: простий збіг.  Себто назва Карпатських гір і назва грецького острова Карпатос — це випадковий збіг, як є збігом і назви  українського Трипілля і лівійського міста Тріполі, херсонських поселень Верхні і Нижні Сірогози і грецького міста Сіракузи, Приазовської Лакедомонівки і держави Лакедемон (Спарта) та багато інших схожих назв. Тобто за такою логікою деяких наших істориків виходить, що назви американської Одеси і Одеси української — це випадковий збіг, і переселенці тут ні до чого. Що ж, дуже зручна «логіка», бо дає змогу уникнути багатьох «незручних» запитань. Та вони, ці запитання, нікуди не зникають, навпаки,  їх більшає. І оскільки історики від них відхрещуються, то відповіді на «незручні» запитання починають шукати сміливіші і активніші представники інших сфер діяльності.

Застосування звичайної логіки, прочитання в новому, не викривленому чужими коментарями світлі історичних джерел, порівняльний аналіз архетипів  слів різних мов, географічних назв і імен історичних постатей та героїв міфів — все це дозволяє багатьом дослідникам стверджувати: праукраїнська цивілізація є давнішою за всі інші відомі цивілізації, які формувались не без участі носіїв прадавньої української культури.

Це твердження для багатьох вітчизняних істориків, що продовжують дивитися на події минувшини крізь чужі окуляри, є неприйнятним. Одначе, якщо хоч на короткий час допустити таку «крамольну» з точки зору сучасної академічної історичної науки думку, то одразу можна буде отримати відповіді на численні запитання.

Стане зрозумілим, приміром, чому в санскриті, мовах шумерів, етрусків, ба навіть інків  присутні українізми, а китайський символ «інь-янь» чи гігантський тризуб на скелі бухти Піско в Перу — всього лише копії давніших на цілі тисячоліття скіфсько-трипільських знаків. І зрозумівши це, захочеться згадати добрим словом тих вчених, котрі визнали українську мову найдавнішою у світі, а території сучасної України — місцем, звідки  почала поширюватися світом сучасна цивілізація.

Тож згадаймо хоча б декотрих із них. Сходознавець і філолог М.Красуський: «Займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов’янські, не виключаючи так звану старослов’янську, але й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індоєвропейські)» («Древность малороссийского языка», 1880, Одесса). Сходознавець, філолог, історик, етнограф і археолог, академік і віце-президент АН СРСР М.Марр: «…пережиток полісемантизму позначає українську мову щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші індоєвропейські мови» (“Яфетические зори на украинском хуторе”/Избранное. — Москва-Ленинград, 1935).

Існують цікаві висновки і західних вчених, що тривалий час були для українців недоступними. Про них йдеться у великій праці санскритолога, мовознавця, теолога і філософа Лева Силенка «Мага Віра». Зокрема, історик, археолог, професор Сорбонського університету Р.Гіршмен у книзі «Іран», виданій у 1965 році в США, зазначає, що материнською землею індоєвропейських народів є «рівнини Південної Росії» (українські землі). Археологи — професор Кембриджського університету Г.Кларк і професор Едінбурзького університету С.Піггот — у книзі «Праісторичні суспільства» (Лондон, 1965) пишуть: «коли ми вертаємося тепер до важливіших областей початкового раннього хліборобського поселення, ми знаходимо існування більших зв’язків із Трипіллям ніж із Стародавнім Сходом». Історики Дж. Гавкс і Л. Вуллі у книзі «Історія творення культури і проявлення науки», виданій в Лондоні, помістили «Мапу мандрів народів в епоху бронзи». На мапі зазначені назви народів, які, вийшовши з Оріяни (України), через Кавказ прямують на Південь. Ідуть племена сумеріян (кіммерійців), мітаннів, касситів, персів, гітітів.  Історик Г.Біббі у книзі «Чотири тисячі років тому», виданій в Нью-Йорку, на «Мапі Правітчизни народів», де зображена територія сучасної України, показав, як із тієї території вимандровують мітанни, кассити, гіттіти, ахеї, англо-сакси, тевтони, латини. (Л.Силенко. Мага Віра. — Обереги. К., 1998).

Висновки Р.Гіршмена, Дж. Гавкса, Л.Вуллі і Г.Біббі підтверджують і інші дослідники. Так, автор відомої книги «Марш титанів» Артур Кемп також стверджує про розселення наших пращурів в VІ тис. до н.е. на території Європи, Азії та Африки (Arthur Camp. March of the Titans. A History of the White Race. — USA, Ostara Publications, 1999).

А що ж наші історики? Переважна більшість представників вітчизняної історичної науки впритул не бачить ані подібних висновків зарубіжних колег, ані схожих на ці висновки результатів досліджень патріотично налаштованих земляків-українців. Хтось може закинути, що патріотизм тут ні до чого, бо патріотизм і наука — це різні категорії. Дійсно, різні. Але якщо вести мову саме про українську науку та про те, що вона прямо-таки «сидить» (чи «лежить»?) на багатющому історичному матеріалі і «чомусь» його не бачить, то слід визнати: причиною застійних тенденцій у вітчизняній історіографії є її залежність від старих догм і чужих наукових традицій.

Із цього приводу відомий український психолог, культуролог О.Губко зазначає: «Оскільки українська історична наука увесь час була під нещадним шовіністичним пресом і зараз продовжує відставати, патріотична громадськість України змушена була сама вдатися до відтворення своєї правдивої історії. Для цього, по-перше, почали видобувати з небуття старих чесних авторів (М.Грушевський, Д.Яворницький, О.Партицький…), а також почали писати нові праці з урахуванням усієї інформації, до якої став можливим доступ. Серед цих новітніх авторів виступають і такі, що не є істориками за фахом — письменники, інші спеціалісти, в тому числі й науковці різних профілів» (О.Губко. Психологія українського народу. — К., 2010, кн.1, с.119).

Прийшла пора, коли обсяг накопиченої інформації, котра не вписується в рамки існуючих методологій наукового пізнання,  наближається до свого критичного рівня.  Рівня, при якому починає руйнуватися гребля на шляху розвитку науки, споруджена із застарілих, вкритих цвіллю догм. Потоки свіжої інформації, чистої від різних впливів, зокрема політичних, формуватимуть нове, життєдайне русло науки. Тієї науки, котра спроможна наблизитись до Істини. Це стосується будь-якої галузі пізнання. Історична ж істина нам необхідна, як повітря. Бо без знання своєї справжньої минувшини ми ніколи не будемо здатні осягнути майбутнє — його сенс, суть і шляхи побудови».

Про автора
Людмила Кучеренко
Президент Полтавського обласного медіа-клубу
Людмила Кучеренко
302
Останні публікації