Михайло Гаврилко: із забуття - у безсмертя

Ті, хто вчився у школі ще за радянських часів, знали, що Сергія Лазо білогвардійці спалили в топці паровоза на Далекому Сході. Іменем цього «героя громадянської війни» було названо його рідне село, залізничну станцію Усурійської залізниці, де він загинув, вулиці, піонерські дружини, населені пункти, теплохід, перевал. Про нього написано книжки й знято фільм.
А от чи знають українські школярі та студенти, історики, педагоги, мистецтвознавці, журналісти, чиновники місцевого й найвищого рівнів, хто такий Михайло Гаврилко? Мабуть, більшість уперше чує. Автору цих рядків ще торік це прізвище теж ні про що не говорило.
На жаль, понад 90 років ім’я Михайла Омеляновича Гаврилка було невідомим і на його рідній Полтавщині. Повернення з небуття відбулося завдяки презетаціям у Полтаві монографії «Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею», автором якої є найавторитетніший дослідник визвольних змагань 1914-1920 рр., невтомний подвижник української справи, президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.
Народився Михайло Гаврилко - майбутній видатний український скульптор, художник, поет і вояк - 1882 року на Козацьких Хуторах поблизу Рунівщини під Полтавою у багатодітній родині. На мапах царської Росії, які віднайшов рунівщинський сільський голова Володимир Сухаренко, позначено 11 хуторів (серед них – і хутір Гаврилки, де нині залишилося лише два будинки дачників), на яких і справді селилися козаки, котрі ніколи не були покріпачені, мали від 1 до 1,5 десятини землі, а млини цих господарів були аж під Котельвою. У цій місцевості чимало жовтої й червоної гончарської глини. Тож після Другої світової війни у селі Рунівщина було аж два цегельних заводи. Своїх перших коників та півників Михайлик ліпив з цієї глини. А хист до ліплення він мав з дитинства.
У кінці ХІХ й до половини ХХ століття річка Свинківка, уздовж якої й тягся хутір Гаврилки, була широкою й повноводною, на ній плавали човнами, ловили чимало риби. Вода у колодязях і джерелах тут і досі цілюща, тож було багато довгожителів, пригадують старожили. А яка гарна місцевість: видолинки й узвишшя, ярки й річка. З пагорбів, як з висоти пташиного лету, відкриваються величні панорами полів, балок і перелісків, що тягнуться аж до виднокраю. Споглядання цього безмежного простору в кожної людини, певно, і в дитини-юнака Михайла Гаврилка народжували відчуття щастя, любові до рідного краю.
Тож після закінчення школи Михайло Гаврилко п’ять років навчається у Миргородському художньо-промисловому училищі у відомого скульптора Опанаса Сластьона. Потім - у Петербурзі, де бере участь у студентських заворушеннях 1905 року. Кілька разів його заарештовують. Півроку він відсидів у Петропавлівській фортеці, звідки зумів утекти й через Скандинавію добратися до Західної України, яка на той час була під Австро-Угорщиною.
Наталія Кобринська, фундаторка феміністичного руху в Галичині, розгледіла неабиякий талант полтавського юнака і, як виняток, дала йому стипендію для навчання у Королівській художній академії у Кракові, яку згодом підтримав і велетень українського духу, меценат, митрополит Андрей Шептицький.
Там Михайло знайомиться з Оленою Гордієвською з древнього козацького священичого роду, який дав світові Соломію Крушельницьку та Богдана Лепкого, котра у Кракові студіювала малярство. Те, що Олена вийшла заміж за «східняка», на той час був неабиякий вчинок і свідченням великого кохання. Та і як було не закохатися у харизматичного парубка кремезної статури з голубими очима! Згодом Михайло Гаврилко рік стажується у Парижі.
Після Першої світової війни М.Гаврилко стає одним з організаторів війська - Українських січових стрільців та Сірої дивізії Армії УНР. У 1915-1916 роках він разом з однодумцями відкриває на Волині понад 150 перших українських шкіл. Одночасно бере участь у кількох конкурсах на кращий пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві. Кобзаря він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. Образи, які він ліпить і малює, - переважно сильні, як і він, особистості, національні герої.
Та коли грянула Жовтнева революція й громадянська війна, не міг український патріот відсиджуватися у безпечній Австро-Угорщині. Тим більше, що він достеменно знав, як встановлювалася радянська влада на Україні. Класична, як за підручником, окупація. Їх сюди ніхто не звав, більшовицьких російсько-жидівських емісарів. Мобілізована з кримінальних неграмотних елементів московська орда прийшла як загарбники: забирали продовольство, грабували, вбивали без суду й слідства тих, хто їм не корився, оголошуючи бандитами й головорізами українців, котрі, природно, стали захищати себе, свої сім’ї, своїх дітей, своє майно, свою домівку, свою територію від окупантів. Більшовики освячували свій «беспредел» іменем Леніна, який і думки не допускав про можливість самостійності України, не мислив Росію без України, без її ресурсів – промислових, сировинних, продовольчих, людських.
Михайло Гарилко залишає у Львові кохану дружину й донечку Надію, котрій виповнилося лише рік, і їде у Київ. «Якщо ти любиш Україну так, як люблю її я, ти не плакатимеш, коли зі мною щось трапиться», - сказав він Олені на прощання, певно, передчуваючи, що не повернеться.
1919 році М.Гаврилко стає чотарем УНР (від слова «чота» - виду військового підрозділу), а на початку 1920 року приїздить у Полтаву, де на похороні Панаса Мирного знайомиться з членом Центральної Ради Михайлом Токаревським, у якого й оселяється, а робітню влаштовує в готельному номері. Працює над макетом пам’ятника Шевченку, створює погруддя Кобзаря, яке простояло у полтавському драмтеатрі аж до Другої світової війни.
Та нова хвиля червоного терору змушує Михайла Гаврилка знову змінити стек на шаблю. Він створює козацький загін, який бореться проти більшовиків у районі Диканьки й Божкового. У жовтні 1920 року Гаврилка агентам ЧК нібито видав його кращий друг. Червоноармійці катували отамана, а потім спалили живцем у топці паровоза на станції Полтава (нині станція Полтава-Південна).
Олена чекала на свого Михайла 47 років. Довгий час вона взагалі не знала, що з ним трапилося, просто зник безвісти. Вона залишилася вірною йому на все життя, так більше й не вийшовши заміж. У 1944 році, після того, як радянські війська вигнали зі Львова гітлерівців, знаючи, що сім’я «ворога народу» може бути репресована, як це вже продемонструвала радянська влада за два роки після «возз’єднання» Західної та Східної України (1939-1941), знищивши та відправивши в табори ГУЛАГу сотні тисяч західняків, Олена Гаврилко за сприяння митрополита Андрея Шептицького мала виїхати до США. Втім, з Кракова родина вертає до Львова, бо мама Олена сказала: «А що, як вернеться Михайло, а нас немає…» Завдяки участі чоловіка дочки Михайла Гаврилка студента-медика Остапа Абрагамовича у Радянській Армії, з якою Він з боями дійшов від Львова до Праги, репресії їх оминули. Але кілька десятиліть родина, яка свого часу налічувала 17 медиків, прожила у страхові.
Комуністичний режим знищив майже всю творчу спадщину Михайла Гаврилка. У 1956 році, через три роки після смерті Сталіна, за вказівкою з Москви (радянська влада не забула тих, хто боровся проти неї навіть у далекому 1920-му!), всі його роботи зі Львівського художнього музею були винесені у двір, потрощені, а потім спалені. Тож ще більшою є цінність тих поодиноких робіт, що вцілілі у родині, приватних колекціях, музеях Європи. Дві студентські роботи Михайла Гаврилка зберігаються і у фондах Миргородського краєзнавчого музею. Це рисунок олівцем – портрет міщанина Пищимухи - та єдина відома олійна робота М.Гаврилка, що збереглася, - портрет Софії Пищимухи.
Однак Михайло Гаврилко - скульптор, художник, повстанський отаман - таки повернувся до нас.
Пересічні люди не винні, що раніше не знали про Михайла Гаврилка. Адже тоталітаризм намагався вкрасти в українського народу навіть пам’ять про цю непересічну, пасіонарну особистість. Тепер про Гаврилка знають ті, хто прочитав надзвичайно цікаву книгу Романа Коваля, хто побував на презентаціях, прочитав публікації в газетах, почув і побачив передачі про нього по радіо й на телебаченні, члени їхніх родин, знайомі й колеги. До речі, на презентації у Полтавській районній раді усім запам’ятався схвильованим виступ директора Нижньомлинської ЗОШ Оксани Калинич. “Не знаю, як буде в інших школах, але в моїй школі всі учні знатимуть, хто такий Михайло Гаврилко і виховуватимуться на його прикладі служіння Батьківщині”, – сказала вона.
Промовляли також 1-й заступник голови Полтавської РДА Олександр Іваніна, доцент Полтавського національного педагогічного університету Віктор Ревегук, рунівщинський сільський голова Володимир Сухаренко, ковалівський сільський голова Юрій Бублик (заступник голови Полтавської обласної організації ВО “Свобода”), краєзнавець Олекса Пугач, професор Львівського медичного університету ім.Данила Галицького академік Орест Абрагамович та відомий лікар-травматолог Ярослав Абрагамович – онуки Михайла Гаврилка, які приїхали зі Львова, та племінник визначного митця Іван Гаврилко, що проживає в Дніпропетровську.
На обох презентаціях лунала кобза заслуженого артиста України Тараса Силенка.
25-27 червня у Миргороді, Полтаві та на Козацьких хуторах відбувалися зйомки документального фільму “І стеком, і шаблею”, автором сценарію якого є Роман Коваль.
- Нам важко передати ті почуття, той душевний підйом, який ми відчуваємо з братом Орестом, пройшовши вперше стежками нашого діда, поклавши квіти до пам’ятної стели на місці Козацьких хукторів, узявши додому землю з місця, де колись стояла хата батьків Михайла Гаврилка, - каже пан Ярослав Абрагамович. – За життя я з півсотні разів бував у Полтаві (багато років тісно співпрацював з Полтавським протезним заводом – авт.), але ніколи не наважувався з кимось заговорити про діда. І ось ми дочекалися того часу, коли можемо говорити про Михайла Гаврилка вголос, з великою гордістю, з найвищих кафедр, привозити на його малу батьківщину наших дітей і онуків…
Львівська обласна рада коштом обласного бюджету ще торік закупила 900 примірників книги «Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею» для усіх шкіл Львівської області, хоча на Львівщині Гаврилко «не родився, не хрестився й не женився».
Чи знатимуть про Михайла Гаврилка школярі на його рідній Полтавщині, а конкретніше, у Полтавському районі, сумніваюся. Бо, на жаль, влада Полтавського району за рік так і не спромоглася знайти якісь 4000 гривень і закупити хоча б 43 примірники книги для шкіл Полтавського району. Вочевидь очільники Полтавського району, члени Партії регіонів, не мають на те політичної волі. Вони обіймають гарно оплачувані посади в незалежній Україні, за волю якої не лише боролися, а й віддали життя Михайло Гаврилко, голова Директорії УНР Симон Петлюра, командир 1-го кінного полку чорних запорожців армії УНР уродженець Гадяча Петро Дяченко (книгу про нього теж видав Роман Коваль), тисячі відомих і ще невідомих синів і доньок українського народу, наших земляків, подвиг яких до цього часу належно не пошанований владою. Вони мають українські прізвища, вони навіть говорять по-українськи, вони люблять українське сало й українську горілку, але все інше, пов’язане з українською ідеєю, їм чуже. Схоже, що їм не притаманний навіть широко розповсюджений у світі місцевий патріотизм. Навіть на 21-му році незалежності України у Полтаві немає вулиці імені Симона Петлюри, не стоїть давно виготовлений пам’ятник гетьману Івану Мазепі, який повстав проти російського самодержавія у 1708-09 рр. Зате бовваніє на площі Ленін, а вулиці й досі носять назви катів українського народу та організаторів голодоморів…
Жодної нації не буває без національної пам’яті. Боротьба за незалежність України, за право бути українцем на своїй землі, говорити рідною мовою, плекати національну культуру, вшановувати наших героїв і на прикладах їхнього служіння Вітчизні виховувати нові покоління не завершилася. Тільки зараз вона точиться не на фронтах зі зброєю, а в усіх сферах сьогодення. І кожен свідомий українець повинен долучитися до неї, щоб знову наші діти не стали манкуртами чи зденаціоналізованими рабами.
5 вересня ц. р. Михайлові Гаврилку виповнилося 130 років від дня народження.