14.09.2014 | 17:43

Генерал Драгомиров – втілення честі і гідності українця

В блозі про Миколу Бердяєва я згадував їмя генерала Михайла Івановича Драгомирова. Чудова стаття журналіста Андрія Матвієнко («Слава Росії, гордість України». г. «День» №78-79, 11-12.05.2012 р.) надає можливість познайомити вас з цією унікальною людиною.

  

Михайло Іванович Драгомиров (1830 – 1905 рр.) народився  у Конотопі Сумської області (тоді Чернігівська губернія). Батько його – Іван Іванович Драгомиров був майором, учасником війни 1812 року. Військову освіту Михайло Драгомиров здобув у Дворянському полку в Петербурзі. Службу розпочав 1849 р. у лейб – гвардії Семеновському полку, потім вступив до Академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчив 1865 року із золотою медаллю. Його ім’я як одного з кращих випускників було викарбуване на мармуровій дошці. За всю дореволюційну історію існування Академії такої ж честі було удостоєно ще лише одного випускника. По закінченню навчання служить в Генштабі, потім викладає в рідній академії, стає професором, у тридцять шість років – генерал - майором.

Під час російсько – турецької війни 1877-1878 рр. він командир 14 дивізії, яка першою успішно форсувала Дунай. Після важкого  поранення в бою за Шіпку і одужання, з 1878 року призначається на посаду начальника Академії Генерального штабу в Петербурзі, з 1889 року  командувач військ Київського військового округу, а з 1898 по 1903 рр., одночасно  Київський, Подільський, Волинський генерал – губернатор. У 1905 році йому запропонували посаду Головнокомандуючого військами на Далекому Сході під час російсько – японської війни, але він, зважаючи на вік і стан здоров’я, відхилив цю пропозицію. Невдовзі його не стало.

Серед знайомих і друзів генерала відомі українські, російські письменники, вчені, митці тощо. Після призначення у 1873 році командиром дивізії в Одеському військовому окрузі, Драгомиров із сім’єю проживає у Кишеневі (по місцю знаходження штабу дивізії), там він знайомиться з письменником І. С. Левицьким (Нечуєм – Левицьким), якій працював у місцевій гімназії. У Миколаєві, де дислокувався ще один полк дивізії, генерал знайомиться з двадцятирічним Миколою Аркасом, студентом Одеського університету, майбутнім автором опери «Катерина». Саме в Одесі Михайло Іванович встановив дружні контакти з видатним діячем українського театру, письменником М. Л. Кропивницьким та професором місьцевого університету, видатним біологом І. І. Мечніковим (Одеський університет названий на його їм’я).

У Петербурзі доля звела Михайла Івановича з художником І. Ю. Репіним. На картині Репіна «Запорожці» Драгомиров фігурує як кошовий отаман Іван Сірко. До кінця свого життя він приятелював з українським істориком та археологом, професором Київського університету В. В. Антоновичем. Тепли взаємини склалися у Драгомирова і з іншим українським істориком – Д.І. Багалієм. У одній із своїх праць Дмитро Іванович Багалій писав: «Згадаємо тут і про славного земляка М. І. Драгомирова, котрий , наїжджаючи у Харківщину, розмовляв по – українськи і щиро любив Україну й її побут».

 Освіта, культура народу нерозривно пов’язані з мистецтвом та літературою. До питань розвою української культури Драгомиров ставився прихильно. Український драматург Микола Садовський писав про Драгомирова: «Це був,… таємний Никодим (євангельський герой, що потайки співчував та допомагав Ісусу). За його влади ми зітхнули вільніше». Мистецтва українського народу, в тому числі театрального, тогочасний царат не визнавав. Постановку українських драматургів рідною мовою цензура та влада забороняла. Відомий український драматург і режисер М. Л. Кропивницький писав, що попри численні клопотання, зняти заборону показувати українськи вистави в містах України він так і не зміг і «…лише зі вступом у генерал-губернаторство М. Драгомирова для нас відкрилися сцени малоросійських губерній». Наприклад, драма Миколи Садовського «Богдан Хмельницький» 12 років «вивчалася» російською цензурою, й лише 1898 р. за клопотанням Драгомирова п’есу дозволили ставити на сцені.

Завдяки активній підтримці генерал-губернатора 1901 року в Києві було завершено спорудження Будинку народної освіти (сучасний театр оперети). За попередньої влади передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, щоб дістати дозволу на відзначення ювілею чи відправу панахиди пам’яті Тараса Шевченка. Однак за Драгомирова це стало можливим. Дружні стосунки підтримував генерал із відомим українським художником М. К. Пимоненком. 1912 року І. Рєпін писав письменникові І. І. Ясинському: «Як його любив та поважав знаменитий генерал, філософ Михайло Іванович Драгомиров, як щирий хохол безмежно захоплювався він картинами Пимоненка. Завдяки Драгомирову ми маємо змогу милуватися картиною Пимоненка «У похід», бо це чи не єдиний твір художника на історичну тематику, виконаний 1902 р. на замовлення командуючого».   

Щодо військово – педагогічних поглядів генерала. Одним із головних його постулатів було те, щоб із новобранця з допомогою виховання та вишколу підготувати справжнього вояка, не зламавши в ньому людини. Його ідеї були тісно пов’язані з вимогами бойової практики військ, відзначалися прагненням до всебічного розвитку особистості солдата, його моральних якостей. Генерал Драгомиров усвідомлював значення рідної мови, зокрема пісень, у справі піднесення духу й підтримки боєздатності військ. Його сучасник писав: «Слід сказати, що до Драгомирова співати у військах українських пісень було суворо заборонено, і знищення заборони було великою заслугою небіжчика перед батьківщиною».

 Стосунки з підлеглими Драгомиров будував на взаємній довірі. Він вважав, що простежити, як використовують необмежену владу вищі урядовці, йому самому важко. Тож уважно розглядав і перевіряв скарги людей на начальників підлеглих йому губерній.  

Оцінюючи постать генерала Драгомирова, маємо керуватися й історичним підходом. Він був сином свого часу, жив у конкретно історичну добу й за конкретно - історичних обставин. Служба, на якій він перебував, була царською, армія, якій присвятив своє життя, - імперською, адміністрація, де обіймав високі посади, - самодержавною. Він не був ворогом існуючого ладу й у міру свого розуміння щиро, сумлінно й самовіддано виконував свій обов’язок громадянина, військовика й адміністратора. З іншого боку, Драгомиров – непересічна людина, обдарована глибоким розумом, із загостреним почуттям честі й справедливості. Перебуваючи впродовж майже п’яти років на двох високих і відповідальних посадах (командувача військ КВО й Київського генерал-губернатора) у ту похмуру пору революційних заколотів і дедалі реакційних дій уряду, Драгомиров зміг, із одного боку, зберегти прихильність і повагу до себе царя, а з другого – заслужити любов і повагу багатьох киян, зберігаючи суворий порядок у місті, шануючи права громадян і ніколи не вдаючись до репресивних заходів.

Драгомирова по праву вважали уособленням військової мудрості, а його життєва філософія була втіленням людської гідності та воєнно–психологічної істини, які змогли піднестися над обставинами свого часу. Хоча генерал Драгомиров обіймав дуже високі посади у владній ієрархії Російської імперії, він був яскравим прикладом незалежної, навіть «вільнодумної» людини, тому став вельми незручним для петербургської верхівки. Оскільки за походженням Драгомиров був нащадком козаків і не приховував любові до рідного краю, інтригани йому закидали схвалення тенденцій щодо відокремлення Малоросії. На звинувачення в симпатіях до України, в українофільстві він відповідав: « На всякий пчих не навідповідаєшся , народився я в серці Малоросії – чернігівському Конотопі, тому не може раптом з мене вийти якийсь там тамбовець, могильовець чи калужанин, і звісно не бердичевець – кожному своє».

Виявляється, що і за царських часів, генералу такого високого рангу можна було залишатися нормальною людиною, бути патріотом України та зберегти свою честь і гідність.                                                                   

Про автора
Дмитро Хрістов
Магістр філософії Тартуського університету
Дмитро Хрістов
14
Останні публікації