Розмір тексту

19 – 21 серпня 1991 року – Москва, ГКЧП

ГКЧП - (рос.) государственный комитет по чрезвычайному положению – самопроголошений орган влади СРСР, проїснував з 18 по 21 серпня 1991 року.

ГКЧП був створений у складі, діючих на той час деяких членів Політбюро ЦК КПРС на чолі з віце-президентом СРСР (була така посада) Генадієм Янаєвим. Привід - усунути від влади Генерального секретаря ЦК КПРС і Президента СРСР Михайла Сергійовича Горбачова, який 20 серпня 1991 року планував підписати Союзний Договір з усіма суб’єктами СРСР - союзними республіками про добровільне і мирне «розлучення» та надання їм статусу суверенних держав.

Мета ГКЧП – не допустити розвалу СРСР, зупинити демократичні реформи, які проводив  Горбачов. Члени ГКЧП 19 серпня на прес-конференції у Москві заявили про те, що Михайло Горбачов важко хворіє, тому прийнято рішення до його одужання владу передати Генадію Янаєву і новоствореному органу. На всій території союзу  вводиться надзвичайний стан. У цей час Горбачов  відпочивав у Форосі (Крим). В Радянському Союзі прес-конференції вищими посадовими особами, до обрання Горбачова Генеральним Секретарем (1985 р.), майже не проводились. Лише у 1983 році, коли збили південно-корейський літак Маршал Огарков розповів про цю трагедію. Тому, поява на екранах  переляканої групи заколотників країна сприйняла як ознаку біди (у Янаєва трусились руки). На телеканалах транслювали танець маленьких лебедів. Такі трансляції завжди відбувались, коли помирав черговий Генеральний секретар ЦК КПРС. Всі подумали, що й цього разу сталося теж саме.  ГКЧП вже 19 серпня увів Таманську дивізію в Москву, сотні танків та бронетранспортерів рухались вулицями столиці, це обурило всю країну і  десятки тисяч людей вийшли протестувати, під гусеницями танків 20 серпня загинуло троє москвичів. Після цього армія, як і інші  силові структури відмовляється підтримувати ГКЧП, почалося братання з народом. Незважаючи на те, що міністр оборони маршал Д. Язов, голова КДБ генерал армії В. Крючков і міністр внутрішніх справ Б. Пуго (покінчив життя самогубством) очолювали ЗАКОЛОТ, 21 серпня 1991 року його було придушено. Горбачов із родиною повернулися до Москви, ніякої тяжкої хвороби у нього не було.

Боротьбу із ГКЧП та за звільнення Горбачова з полону очолював  Борис Єльцин - Президент Росії. Заколотників заарештували, судили, вони покаялись, а потім невдовзі всіх амністували. Горбачов офіційно зрікся посади Президента СРСР, а  під тиском Бориса Ельцина публічно підписав указ про розпуск КПРС. Народ святкував перемогу і очікував кардинальних змін. Нажаль не все сталося так як судилося.  Практично ніхто, з тих хто підтримав заколотників не був покараний (люстрований), навпаки більшість з них перефарбувалися швиденько в демократів і пролізли у владу на всіх рівнях, аж до самого оточення Ельцина, в тому числі в армії, міліції та КДБ (ФСБ). Тому й не дивно, що маєм рецидиви радянського минулого і знов приходиться починати з нуля. Безкарність породжує нові злочини.  Що передувало заколоту?

Кінець 1980-х – поч.1990-х років був дуже насичений знаковими подіями, які свідчили про трансформацію в свідомості громадян СРСР, завдяки перебудові, ініційованої Михайлом Горбачовим, щоб про нього не казали. Цьому сприяли видання і друк великими тиражами заборонених свого часу творів російських, радянських письменників, кінофільми, в яких почали розповідати правду про минуле, засудження сталінізму, жваві, відверті дискусії на каналах телебачення, зборах громадськості. Новообрана Верховна Рада СРСР працювала відкрито, пленарні засідання транслювалися наживо, вся країна спостерігала за дебатами. Хто у той час хотів розібратися, в якій країні ми жили і, що робити далі мав унікальну для цього можливість (і сьогодні має), а хто не скористався, той і досі мріє про «руський мир». Після визвольних революцій від комуністичної ідеології у Центральній і Східній Європі, про своє бажання стати незалежними заявляють країни Балтії, кавказькі республіки. Керівники ЦК компартій Литви, Латвії, Естонії проводять з’їзди, на яких затверджують Статути своїх партій, приймають рішення про відокремлення від КПРС. Це були нечувані на той час вольності, які лякали не лише восьмидесятирічних ортодоксів з Політбюро, а й Реформатора Генсека. Розвал КПРС означав автоматичний розпад СРСР. Не даремно сталінський нарком В’ячеслав Молотов попереджав, що як тільки з’явиться компартія Росії -  СРСР зникне. Так і сталося. Горбачов намагається «гасити» ці спроби, відвідує країни Балтії, намагається переконувати, але криваві події в Баку, Тбілісі, Вільнюсі  (застосували десантні війська для придушення мирних демонстрацій) перекреслюють усе. Це була агонія режиму. У зв’язку з цим створюються урядові та парламентські комісії для розслідування жахливих подій, але винних, як й покараних досі немає. Горбачов ухиляється від відповіді на питання - хто приймав рішення стріляти по людях у вищезгаданих столицях, чи будуть покарані винні? В деяких випадках він був за кордоном (теж підозріло), тому каже, що непричетний до прийняття рішень, що розбереться, але йому вже мало хто вірить. Маючи можливість поміняти старі кадри на молоді він цього не робить, зволікає із проведенням справжніх реформ та  не бажає брати на себе відповідальність, тощо. «Полумеры и полуправда»  в решти-решт призвели до його поразки.

Мені пощастило бути делегатом Першої і останньої партконференції Збройних Сил СРСР у травні 1991 року. Вона відбувалася в Будинку офіцерів РА і ВМФ у Москві. Серед делегатів увесь вищий генералітет СРСР і половина складу майбутнього ГКЧП. В роботі конференції брав участь і Михайло Горбачов. Перед початком засідання зал і сцену перевірила охорона. Ми в очікуванні появи Горбачова. Він пройшов через зал, поряд, у супроводі Міністра оборони СРСР Маршала Язова і піднявся на сцену. Я бачив його в живу вперше і так близько. Генсек виглядав дуже втомленим, обличчя блідим (може боявся генералів?) йому було тоді  п’ятдесят  дев’ять років. Атмосфера на конференції була дуже напруженой, особливо під час виступу Горбачова. За нашим рядом, через перехід сиділа група генералів з Міністерства оборони, Генштабу, в т. ч. і генерал армії Третяк (наш земляк, родом з Хоролу), Герой Радянського Союзу і Герой Соціалістичної праці, він тоді очолював Головну Інспекцію МО СРСР, яку всі боялися, бо кожна перевірка військових частин цією інспекцією завершувалася звільненням з посад генералів і офіцерів десятками. Коли Горбачов вийшов на трибуну і почав говорити про необхідність демократизації в партії, армії, про  опозицію – ця група генералів почала тупотіти ногами і кричати «Позор». Я сидів між двома делегатами -  генералами, подивився на них, вони як і я були шоковані. Так само ця група сприймала і виступи офіцерів, які критикували владу, генералітет, закликали до проведення справжніх реформ. Така реакція радянського генералітету в присутності Верховного Головнокомандувача була незвичною для СРСР і нічого доброго не обіцяла. Після всього почутого і побаченого на конференції у мене склалося враження, що там - Нагорі не все гаразд, назріває щось не дуже приємне для всіх нас. Під час перерви для обміну тимчасових посвідчень на мандати делегата, утворилася невеличка черга, чую  за спиною голос Язова, думаю невже він стоїть в черзі, повертаю голову назад, бачу, дійсно сам Маршал  Язов, я запропонував йому пройти попереду мене, він відповів:«Спасибо сынок. Ненадо. Успеем".                                                                                                 

  Після невдалої спроби усунути Горбачова з посади Президента СРСР глави союзних реопублік виявили бажання підписати нову Союзну угоду. І хоча після поразки серпневого путчу ГКЧП відверто імперські сили перебували в обороні, не виключеною була можливість військового заколоту з метою збереження єдиної радянської держави. Виходом із складної політичної ситуації могла бути лише багатостороння домовленість лідерів суверенних республік про швидкий, але керований демонтаж владних і силових імперських структур. Для цього існувала відповідна правова база у вигляді декларацій про суверенітет, схвалених вищими законодавчими органами союзних республік, а що стосується України - ще й результатами загальнонародного референдуму 1 грудня 1990 року, на якому більше 90% громадян України висловились за незалежність від СРСР.

За таких обставин лідери трьох республік, які свого часу були співзасновниками СРСР (четверта - Закавказська федерація - вже давно не існувала), прийняли легітимне і політично виважене рішення - розпустити СРСР, створивши натомість Співдружність Незалежних Держав - СНД. Угоду та інші пов'язані з нею документи підписали вищі посадові особи трьох союзних республік - Борис Єльцин і Генадій Бурбуліс (РРФСР), Станіслав Шушкевич і В'ячеслав Кебич (БРСР), Леонід Кравчук і Вітольд Фокін (Україна). Біловезькі угоди були ратифіковані 10 грудня Білорусією і Україною, а 12 грудня 1991 року і Росією. Організаційні основи СНД оформлено кількома документами, які називають установчими: Біловезькою угодою про створення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили рахувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декларацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993 р.

Ратифікація Біловезьких угод Україною відбувалася з відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. Ці застереження мають винятково важливе значення для подальшої політики України та її ролі у СНД. Так, у п. З Угоди наголошено, що держави - члени Співдружності, реформуючи розташовані на їхніх територіях угрупування збройних сил колишнього Союзу РСР і створюючи на їхній базі власні збройні сили, співпрацюватимуть у забезпеченні міжнародного миру та безпеки. Нажаль збройним силам України уваги ніхто не приділяв, кордон із Росією не облаштували, а вірогідного противника не було визначено. «Дякуючи»  агресії «старшого брата» все стає на свої місця. Головне, після звільнення території України від агресора, не забути подякувати справжнім героям, покарати винних,  не дати можливість зрадникам перефарбуватися і пролізти у владні структури.  Слава Україні!!!   

Про автора

Дмитро Хрістов

Дмитро Хрістов

Магістр філософії Тартуського університету

14
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему