Постать Паскевича неможливо об’єктивно оцінити без врахування тієї атмосфери, в якій він сформувався як особистість і реалізував себе потім як військовий і державний діяч.

Найяскравішою постаттю поміж українців – учасників польського повстання 1863–1864 років, описаного в попередньому блозі, був Андрій Потебня.

У березні 1855 року скінчилося життя Миколи І. На трон зійшов його старший син – Олександр II, реформатор, «ліберал». Спочатку він зробив кілька прихильних до поляків жестів: скасував воєнний стан, амністував політичних в’язнів, на місце померлого Паскевича призначив більш поміркованого намісника. Та вже невдовзі на очікуване розширення автономії краю відповів місцевій аристократії: «Жодних мрій, панове, жодних мрій!» І наголосив, що єдиний для Польщі шлях – дальше зближення з Росією.

Іван Паскевич-Ериванський. Останнім часом на шпальтах «Полтавщини» цього діяча активно пропагує глава Російської общини Полтавської області Віктор Шестаков, зображаючи його «великолепным полководцем» та «одним из самых великих полтавчан». Утім, незаангажовані історики схиляються до дещо інших оцінок. Скажімо, на думку московського дослідника, автора книги «Деятели отечественной истории. Биографический справочник» (Москва, 1997) А.П.Шікмана, «Верноподданный службист, Паскевич, обладая военным счастьем, не являлся полководцем уровня Барклая-де-Толли или Кутузова».

У 1795 році поляки втратили свою державність. Припинила існування могутня колись Річ Посполита. Цьому передували три так звані поділи Польщі, коли, починаючи з 1772 року, шматок за шматком відбирали собі її «креси» Пруссія, Австрія та Росія. Саме відтоді (аж до 1 листопада 1918 року) українські землі виявилися розділеними між Австро-Угорською та Російською імперіями. Останній дісталися 62% польських територій та 45% населення. До остаточної конвенції, підписаної 26 січня 1797 року в Петербурзі, була включена таємна стаття. Три країни погодилися: «З огляду на необхідність усунути геть усе, що може оживити пам’ять про існування Польського королівства … ніколи не вводити до своїх титулів назву або навіть вказівку на назву Польського королівства, що має залишитися придушеним віднині на віки вічні», а також домовилися спільно протидіяти спробам його відновлення. Тодішня польська влада виявилася неспроможною організувати спротив агресорам. Та волелюбний народ коритися не хотів.

У 1938 році радянські спецслужби знищили голову Проводу ОУН Євгена Коновальця. Рішення про ліквідацію ухвалювалося на найвищому рівні – Сталіним і наркомом внутрішніх справ Єжовим. «Батько народів» прагнув, щоб це вбивство спричинило посилення внутрішнього протистояння в середовищі українських націоналістів. Так і сталось – у наступні роки відбувся розкол організації на два крила: мельниківців і бандерівців. Утім зовсім спинити діяльність ОУН не вдалося. Свій злодійський геній Сталін використовував неодноразово, нацьковуючи одних українців на інших. І до, і після Другої світової війни.

Що «тюрма народів» – Російська імперія, що СРСР – її фактичний наступник у ставленні до «інородців», не бачили свого майбутнього без України. Тому всі носії української ідеї, тим більше активні борці за національне визволення, підлягали знищенню. Як не фізичному, то моральному. Незалежно від того, хто очолював імперію. Хіба що радянська влада розправлялася зі своїми супротивниками більш нещадно. Так було і за Леніна, і за Сталіна, і за Хрущова, і за Брежнєва.

1 січня на шпальтах «Полтавщини» спалахнула гаряча дискусія. Приводом до неї стало повідомлення, що в день народження Степана Бандери у Полтаві представники Полтавської обласної організації ВО «Свобода» вшанували його пам’ять смолоскипною ходою. За кілька днів інформація Яна Пругла набрала 500 (!) коментарів, чимала частина яких стосувалася безпосередньо постаті голови ОУН.