Паскевич – видатний полководець?

Возвеличення нашого земляка почалося ще за його життя. Перша спроба написання біографії Паскевича належить відставному губернатору та історику Дмитру Бантиш-Каменському (Бантыш-Каменский Д.Н. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов с 48 портретами: В 4-х частях. – СПб., 1840–1841). На видання твору імператор Микола I асигнував 2000 рублів, йому ж книга й присвячувалася.

Бантиш-Каменський схарактеризував життя Паскевича від народження до Польської кампанії 1831 року як низку суцільних подвигів. Форму захоплено-хвалебних описів, без натяків на об’єктивний аналіз, мали й інші публікації 30–70-х років XIX сторіччя. Їхній зміст стає зрозумілим вже з самих тільки назв:

Валентини Г.В. Обозрение славнейших действий генерал-фельдмаршала князя Варшавского И.Ф.Паскевича-Эриванского против турок в Азии. – СПб., 1836; Г-в И. Знаменитые черты из жизни и военные подвиги фельдмаршала графа И.Ф.Паскевича-Эриванского и храбрых его сподвижников: В 3-х ч. – М., 1831–1833; Перцов В.Н. Жизнеописание князя Варшавского графа И.Ф.Паскевича-Эриванского по официальным документам. – Варшава, 1870; тощо.

Вершиною літературного звеличення Паскевича стала праця іншого князя – Олександра Щербатова. Ним були написані та видані впродовж 1888–1904 років 7 томів монументальної біографії під загальною назвою «Генерал-фельдмаршал князь Паскевич. Его жизнь и деятельность». У 2010 році, знову ж у Петербурзі, видавництво «Альфарет» здійснило її репринтне відтворення – в 9-ти книгах. Наскільки Щербатов прискіпливо висвітлив життєвий шлях уродженця Полтави говорить зміст томів: I – роки 1782–1826 (тобто від народження до суду над декабристами); II – серпень 1826 – жовтень 1827 (на Кавказі, війна з Персією); III – від жовтня 1827 – до травня 1831 (війна з Туреччиною, підкорення народів Кавказу); IV – 1831 рік (придушення польського повстання); V – роки 1832–1847 (управління Польщею); VI – 1848–1849 (розгром угорської революції); VII – 1850–1856 (управління Польщею, Дунайська кампанія та смерть). Найтонший том має обсяг 418 сторінки, найтовщий – 652.

Попри те вже з 1880-х років у працях військових істориків та в мемуаристиці з’являється критичне бачення персони Паскевича.

Перебуваючи в нижчих генеральських чинах, він повною мірою проявив свою доблесть і відважність під час Вітчизняної війни 1812 року та наступних закордонних походів проти Наполеона. Однак тоді йому доводилося очолювати військові формування від дивізії до корпусу та діяти під командуванням умілих полководців – Багратіона, Барклая де-Толлі, реалізовувати їхні оперативні задуми.

Власну кар’єру воєначальника улюбленець Миколи I розпочав у ході воєн проти Персії (1826–1828), Туреччини (1828–1829) й завоювання Кавказу, а завершив у 1854 році під час Дунайської кампанії.

На Кавказ Паскевич був відряджений царем, коли головнокомандуючим Окремим Кавказьким корпусом був уславлений бойовий генерал Олексій Єрмолов. Проте останньому імператор не довіряв, підозрював у прихильності до декабристів. Варто пояснити, що окремим називався корпус, котрий під час війни діяв самостійно, фактично як армія.

На війні з горцями продовжували бойову службу й багато досвідчених та хоробрих офіцерів, колишніх учасників війни з Наполеоном. Поміж них і заслані сюди – під ворожі кулі – декабристи.

Уже в дорозі Паскевича наздогнав чин генерала від інфантерії (застаріла назва піхотних військ). Прибувши, він став свідком успішних дій проти персів загону генерал-лейтенанта Рустама (Валеріана) Мадатова. 3 вересня 1826 року той провів вдалий бій поблизу Шамхору, після чого зайняв Єлизаветполь. Потім рушив назустріч Аббасу-мірзі, що прямував до міста з великим військом. Битва відбулася 14 вересня, вороги були розбиті вщент. Велику роль у цих подіях відіграв також генерал-лейтенант Олексій Вельямінов, начальник штабу Єрмолова, його вірний друг і сподвижник.

Засуджений декабрист Володимир Толстой, переведений на Кавказ рядовим, описував тодішню поведінку Паскевича наступним чином: «…с горсткою взятою в геройском Кавказском корпусе, воспитаннаго и одушевленнаго Ермоловым двинулся к Елизаветополю – древняя Ганжа – откудава выступил против подошедшаго Персидскаго наследнаго принца Абас Мурзы, с 60-тысячною армиею, Паскевич изумленный остановил свой отряд, и не на что не решаясь, потерянной уселся на барабан с зади фронта, Вельяминов подъехал к нему и стал ему представлять опасность с нашей стороны оставаться в бездействии! Паскевич в иступление, закричал ему «место русского генерала под неприятельскими ядрами!» Вельяминов отъехав направился к Кургану стоящему пред фронтом наших войск, слез с лошади и лег на разостланную бурку: тут несколькими неприятельскими ядрами выбито сколько то лошадей из конвойной команды Вельяминова, к которому подъехал бешенный храбрец армянин генерал майор князь Мадатов – в Отечественную войну в Париже известный под прозвищем Prince du Karabaque – требуя наступление; но получив ответ что это зависит от Главнокомандующего Мадатов вне себя поскакал к Паскевичу, ругаясь не печатными словами, упрекал его что опозорит непобедимыи доселе славныи знамены Кавказскии, так как неприятель их закидает своими шапками! Паскевич, окончательно потерянный, с отчаянием махнул рукой выговорив «делайте как знаете!» Мадатов как вихрь направился к Вельяминову, запыхаясь передал слова Главнокомандующего, требуя распоряжении и приказания» (Толстой В.С. Характеристики русских генералов на Кавказе // Российский Архив: История Отечества в свидетельствах и документах XVIII–XX вв. – М., 1996).

Відтак стає зрозумілим обурення й подальшими діями Паскевича безпосередніх учасників війни. Адже наш герой примудрився так доповісти про здобуті російськими військами перемоги государеві, що …був нагороджений золотою шпагою з діамантами та написом «За поражение персиян при Елизаветполе».

Невдовзі Паскевич висунув проти Єрмолова низку обвинувачень, обґрунтованість яких викликає сумніви (//blog.poltava.to/author/igor-gavrylenko/951/). Прибулий згодом, щоб розв’язати конфлікт, інший генерал-ад’ютант царя І.Дібіч, хоч і приєднався до переслідувань Єрмолова, все ж уважав, що Паскевич замінити останнього не здатен. Імператор вирішив інакше: Єрмолов отримав відставку, а Паскевич 28 березня 1827 року вступив у командування Окремим Кавказьким корпусом і в управління Кавказьким краєм. Були звільнені й інші герої, зокрема Мадатов. Вельямінов служити під командуванням Паскевича відмовився сам.

Після цього фаворит імператора, отримавши додаткові військові сили, продовжив реалізувати план бойових дій, розроблений Єрмоловим (ні його власний проект, ні план Дібіча не були схвалені Генеральним штабом). Здобувши влітку й восени кілька перемог, був нагороджений орденами Св. Володимира I ступеню та Георгія II ступеню. Останній дістався йому за оволодіння 5 жовтня Ериванню – столицею Ериванського ханства.

Захоплення міста деморалізувало персів, почалися масові здачі в полон і переговори про укладення миру. Незгода шаха на деякі із запропонованих умов стала причиною продовження боїв. Та коли на початку 1828 року російські війська вирушили в напрямі Тегерану, шах поступився. Росія набула Ериванське та Нахічеванське ханства, отримала від супротивника 20 млн. рублів контрибуції.

Микола I, який чомусь боявся, що Персія завдасть Росії поразку у війні, зрадів настільки, що нагородив Паскевича титулом графа та 1 млн. рублів асигнаціями (з коштів від контрибуції).

Окрилений першою від початку свого правління перемогою, імператор осмілів і вже сам у квітні 1828 року оголосив війну Туреччині.

Основні бойові дії відбувалися на Балканському півострові. Паскевичу дісталося завдання відволікти частину сил супротивника, напавши на азійські володіння Порти. З цим він впорався дуже добре. Дослідники оцінюють кампанію як кращу в його полководчій кар’єрі, всі перемоги були здобуті малими силами проти переважаючих сил супротивника. Сам він отримав чергові нагороди: у вересні 1828 року – орден Св. Андрія Первозванного, у липні 1829-го, за підкорення Ерзеруму, столиці Анатолії, – Св. Георгія I ступеню. Ширванський піхотний полк,  шефом якого вважався Іван Федорович, став носити його ім’я.

Після укладення миру з Туреччиною Паскевич, уже в званні генерал-фельдмаршала, продовжив воювати проти кавказьких горців. Для цього ним був складений план «одновременного и возможно быстрого покорения Кавказа», суть якого відображала єдина фраза: «войти стремительно в горы, пройти оныя во всех направлениях» (Кавказский сборник. – Т. XII. – Тифлис, 1888. – С. 64–69). Насправді на це знадобилося ще понад 30 років.

Цитую знову В.Толстого: «Паскевич … представил в Петербург проэкт покорения Кавказа, прозванный Тифлисским Генеральным Штабом, «проэктом двадцати отрядов». По утверждению этого проэкта фельдмаршал сосредоточил не бывалый на Кавказе сбор войск у реки Кубани в земле Черноморских казаков, перешел на ту границу и несколько недель проходил по предгорным степям без цели и решительно без всякой пользы, после чего возвратился в Тифлис героем пышного фиаско» (так завершилася восени 1830 року експедиція проти шапсугів).

«Когда читаешь этот пошлый «проэкт» особенно теперь когда факты доказали его несостоятельность, и каких усилий и жертв потребовалось для покорения Кавказа, изумляешся как человек не признанный сумашедшим мог подписать нелепость! и рождается сомнение не был ли замысел Тифлисского Генерального Штаба выказать Петербургу всю нелепость и умопомешательство Паскевича, соделавшимся самою нелепою личностью своим хвастовством, шарлатанством и дерзким обращением».

Утім, перевага російської армії полягала в значній чисельності, кращій озброєності. У відповідності до завдання Миколи I – «упокорення назавжди гірських народів або винищення непокірних», масово використовувалася тактика «випаленої землі»: винищення аулів, вирубування лісових масивів. Так було загарбано території белаканських лезгинів, шапсугів, абадзехів.

Певна річ, гострі слова засланця Толстого про Паскевича, який був членом Верховного суду в справі декабристів, можна пов’язати з особистою неприязню. Але ж і генерал царської армії, видатний військовий історик Василь Потто в капітальній праці, присвяченій тодішнім війнам Росії, відзначаючи командирські та адміністративні здібності Паскевича, звертав увагу на його особисті негативні якості (Потто В.А. Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях: В 5 т. – СПб., 1887–1889).

Інший генерал, учасник Кавказької війни Григорій Філіпсон твердив, що славою війни з персами й турками Паскевич «долгое время пользовался, с уверенностью в своей непогрешимости, как это и всегда бывает, когда обстоятельства и прихоть самодержца из обыкновенного человека сделают героя и гениального полководца. В этом звании Паскевич состоял во все царствование императора Николая» (Воспоминания Григория Ивановича Филипсона // Русский архив. – №5. – 1883).

Сучасники закидали Паскевичу як воєначальнику некомпетентність при розробці бойових операцій, нерішучість у діях, дорікали приписуванням собі чужих заслуг (за висловом В.Толстого, фельдмаршал подвигами сподвижників «забирал себе славу»).

У цілому ж, стосовно дій Паскевича на посту командувача Особливим Кавказьким корпусом отримала поширення точка зору, що перемоги у війнах проти Персії і Туреччини були здобуті завдяки героїзму, мужності та вправності вихованих генералом Єрмоловим офіцерів і солдатів, серед яких було багато засланців-декабристів. Полководські здібності Паскевича при цьому оцінювалися посередньо, позаяк він тільки завершив реалізацію плану Єрмолова (Фадеев А.В. Россия и Кавказ первой трети XIX в. – М., 1960; Бескровный Л.Г. Отечественная война 1812 г. – М., 1962; Он же. Русское военное искусство XIX в. – М., 1974; Советская военная энциклопедия: В 8 т. –  1986. –  Т. 6. –  С. 248).

Потім Паскевич був кинутий проти повсталої Польщі. І знову він завершував чужу справу: військове керівництво перейшло до нього внаслідок несподіваної смерті від холери іншого улюбленця Миколи I, теж генерал-фельдмаршала та графа Івана Дібіча з титулом Забалканський. Той, діючи в умовах лютої зими, зумів відтіснити загони бунтівників до Вісли. Залишалося нанести остаточний удар і …«пожать лавры Дибича».

Паскевич очолив армію в середині червня 1831 року. Використовуючи чисельну перевагу свого війська над повстанцями, до кінця літа захопив Варшаву. Про перемогу відрапортував ефектно, це він умів, – відрядив до Петербурга кур’єром онука Суворова з коротким повідомленням: «Варшава у ног Вашего Императорского Величества». Лапідарний стиль донесення та особа гінця мали нагадати імператору попереднє захоплення польської столиці, здійснене Олександром Суворовим при розправі над повстанням 1794 року.

За взяття Варшави Паскевич удостоївся звання князя «с титулом светлейшего и наименованием Варшавского». Подальше розсіяння та обеззброєння повстанських загонів не становили складнощів. Головна ж польська армія була витіснена на територію Пруссії, де й склала зброю.

Набутий досвід каральних операцій знадобився Паскевичу в 1849 році, коли намісник Царства Польського був відряджений царем на придушення Угорської революції. Виправдовує його хіба лише те, що наш славний фельдмаршал кілька місяців абсолютно безрезультатно переміщався зі 100-тисячною армією в різних напрямах, услід за 25-тисячним угорським військом на чолі з Артуром Гйоргеєм, і всюди запізнювався (успіх справи вирішили дії керівників інших частин царської армії, насамперед Лідерса).

Програмою Паскевича було: «держать войска сосредоточенными, но не с целью наносить решительные удары противнику, а для того только, чтобы, будучи готовым отразить всякую случайность, предоставить дело собственному течению». Коментарі, як на мене, зайві.

Навіть цар проявив невдоволення повільністю та хитаннями Паскевича. До цього підштовхувало й оточення, пропонуючи замінити безініціативного командира графом Воронцовим. Однак Паскевич зумів переконати государя, що «Гергей знает войну и его можно уничтожить, только маневрируя, а не сражаясь».

Тож не дивно, що нерішучість і бездіяльність поставили в провину фельдмаршалу як автори книг про Угорську кампанію – безпосередні учасники цього походу (Лихутин М.Н. Записки о походе в Венгрию в 1849 году. –  СПб., 1882; Сухотин Н.А. Участие русских войск в усмирении восстания венгров в 1849 году. –  СПб., 1889), так і фахівці-історики.

Серйозні аналітичні дослідження участі Паскевича в придушенні угорської революції (Авербух Р.А. Царская интервенция в борьбе с венгерской революцией 1848–1849 гг. – М., 1935; Он же. Революция и национально-освободительная борьба в Венгрии 1848–1849. – М., 1965) привели їхнього автора до висновку, що головним «винуватцем» закінчення військових дій в Угорщині став не царський генерал-фельдмаршал, а …головнокомандуючий повстанців Гйоргей, який, маючи значні сили, здався російським військам.

Проте цар, як і раніше, сприймав Паскевича видатним полководцем. І, не знаючи вже чим іще винагородити свого кумира, повелів віддавати такі ж військові почесті, що й собі самому. На догоду Миколі I король прусський та імператор австрійський наділили Паскевича званнями фельдмаршала власних армій.

На Паскевича ж покладають значну частину провини дослідники, котрі прагнуть розібратися в причинах катастрофічної поразки Російської імперії в Кримській (Східній) війні 1853–1856 років. Позаяк він у попередні 30 років був головним радником царя з військових питань, його улюбленим воєначальником і за впливовістю фактично другою, після самого імператора, особою в державі.

У низці ґрунтовних досліджень піддається сумніву якраз військовий талант Паскевича, його здібності організовувати масштабні бойові дії. При цьому майже всі автори віддають йому належне в організації тилового забезпечення військ (Дубровин В.Н. Восточная война 1853–1856 гг. – СПб., 1878; Зайончковский A.M. Восточная война 1853–1856 гг., в связи с современной ей политической обстановкой: В 2 т. – СПб., 1908; Леер Г.А. Обзор войн России от Петра Великого до наших дней: В 2 т. – СПб., 1889; Петров А.Н. Война России с Турцией. Дунайская кампания 1853–1854 гг. – СПб., 1890; тощо).

Цікавий аналіз діяльності Паскевича за правління Миколи I подав академік Євген Тарле (Тарле Е.В. Крымская война: В 2-х т. – М.–Л., 1941–1944):

«Наблюдавшие его утверждали настойчиво, что он боится за свою приобретенную в войнах с Персией и Турцией славу и не хочет ею рисковать … Паскевич был умен и отличался здравым смыслом, и в общем пределы своих военных талантов знал и никогда и не думал претендовать на историческое место рядом, например, с Кутузовым, который тоже был фельдмаршалом, или с Багратионом, который никогда фельдмаршалом не был. Если Суворов имел полное право заявлять, что одним счастьем его блистательное поприще объяснять нелепо, то Паскевич не мог не понимать, что уж его-то карьера больше всего именно лишь исключительным счастьем и объясняется».

Безпосередньо нашому земляку Тарле докоряв за невдачі Дунайської кампанії в 1854 році: «Паскевич решительно не желал этой войны, а дал совет вести ее. Хотел почти с первых же дней, чтобы русские войска поскорее ушли с берегов Дуная, а делал вид, будто желает победоносного похода в глубь Турции. Это его настроение вконец погубило Дунайскую кампанию, потому что свело к нулю все усилия русских войск, и без того боровшихся при очень трудных условиях».

«Паскевич сделал немало, чтобы обильно пролитая на Дунае солдатская кровь оказалась совершенно напрасной жертвой. Насколько может верховный вождь лишить решимости и уверенности повинующуюся ему армию и убить в ней всякую волю к победе, настолько Паскевич это сделал в роковой для его военной репутации год занятия Дунайских княжеств».

«Паскевич, не решаясь в донесениях категорически противоречить Николаю, продолжал эту двойную игру и на месте делал то, что неминуемо должно было подорвать все шансы на быстрый успех в Дунайской кампании. Так, он ни за что не хотел отдавать сколько-нибудь значительные соединения из своей армии, стоявшей в Польше. Ни для Дунайской, ни позднее даже для Крымской кампании он не желал, например, отдать свой второй корпус. И чего только не пускал в ход старый фельдмаршал, чтобы достигнуть своей цели! Он всячески преувеличивал в своих распоряжениях по армии близость опасности выступления Австрии, устраивал тревоги, поиски, экспедиции к селу Лабуни на австрийской границе. Николая ему удавалось более или менее этим смущать, но подчиненные быстро разгадывали его хитрости».

«Генерал Петров с горечью пишет: «В 1809 году князь Багратион с 14 000 армиею нашел возможность преградить Силистрии все сообщения с внутренностию страны, князь же Паскевич с 100 000 армиею не нашел возможным этого сделать… При Багратионе и робкие генералы вели себя храбрецами, а при Паскевиче и храбрый Веселитский повел себя трусом, хотя никогда трусом не был».

Згодом «видатний полководець», дочекавшись слушної нагоди, зовсім покинув армію: «28 мая 1854 г., когда князь Паскевич проезжал по линии фронта осаждающих Силистрию войск, ядро … ударилось о землю и осыпало песком фельдмаршала. Затем, по свидетельству полковника Менькова, подъехав к левому флангу, «князь Варшавский, разлегшись на бурке, весьма аппетитно приступил к завтраку», а уже потом заговорил о том, что он контужен. Об этой контузии весьма иронически и недоверчиво пишут буквально почти все свидетели, явно не веря в ее серьезность и даже вообще в ее реальность. «Солдатики... исподтишка подсмеивались над контузиею фельдмаршала» … решающее показание дает врач Павлуцкий, лечивший «контуженного» фельдмаршала: «Не подлежит никакому сомнению, что происшествие … послужило только предлогом к выполнению давнего желания фельдмаршала удалиться от дел, так как скачок лошади и падение ядра в трех шагах не могло произвести не только контузии, но даже обыкновенного легкого ушиба».

І, як висновок, Тарле написав: «Двойственное, неискреннее поведение Паскевича в роковые минуты начала этой войны вполне гармонировало со всем его характером, со всем его прошлым».

Розумію, що на виправдання ганебного фіналу полководницької діяльності Паскевича можна згадати його поважний, 72-річний, вік. Але ж Олександр Суворов свої останні героїчні походи – Італійський та Швейцарський 1799 року – здійснив, коли мав майже 69 років (і помер невдовзі по їх завершенні). А Михайло Кутузов, головнокомандуючий російської армії у війні 1812 року, у квітні наступного року зустрів смерть у поході на території Пруссії, переслідуючи війська Наполеона, 67-річним.

Бездумні прославителі Паскевича, звичайно ж, ухопляться за те, що частина досліджень, на які я посилався, була виконана в радянські часи. Дійсно, тоді провідний воєначальник Миколи I, головний виконавець його політичного курсу розглядався як знаряддя зовнішньої і внутрішньої політики царизму першої половини XIX століття і, в цілому, характеризувався негативно.

Та порівняйте, як оцінює Паскевича сучасний російський військовий історик, котрий присвятив йому ціле дисертаційне дослідження (Малашенко О.А. Военная и политическая деятельность И.Ф.Паскевича. – М., 2000):

«…молодой И.Ф.Паскевич с детства уяснил для себя систему и принципы правящего класса, его роль и значение в жизни Российского государства. Без сомнения, что уже в тот период в его характер были заложены такие черты, как высокомерие по отношению к тем, кто занимал низшую ступень социальной лестницы, себялюбие и расчетливый эгоизм».

«…характерным явлением периода правления Екатерины являлся также фаворитизм. Многочисленные поклонники российской императрицы менялись у трона, в считанные дни, добиваясь головокружительного успеха, и это не могло не возбуждать у людей незнатных, но деятельных, стремления подобным же путем сделать собственную карьеру. Можно без преувеличения сказать, что при российском дворе, в это время, у большинства чиновников, дипломатов, военных и т. д. господствовал дух всепоглощающего карьеризма. Эта общая для всех государственных и военных лиц атмосфера, не могла не затронуть и молодого воспитанника Пажеского корпуса…».

«И.Ф.Паскевич, который благодаря своему таланту и способностям выдвинулся после Отечественной войны 1812 г. в разряд ведущих генералов Русской Армии, в последующем, благодаря знакомству с императором Николаем I, находился вне зоны критики общества, что в значительной мере усилило в нем негативные качества, отрицательным образом сказавшиеся на его профессиональной деятельности».

«Безусловно, военные победы на Кавказе не были бы одержаны, если бы предшественник И.Ф.Паскевича – Алексей Петрович Ермолов, герой Отечественной войны 1812 г., любимый всеми офицерами и солдатами военачальник, своевременно не подготовил бы Кавказский корпус к ведению военных действий в горных условиях, не создал бы по всему Кавказу сеть опорных пунктов и укреплений. Однако заслуга И.Ф.Паскевича состояла в том, что он умело использовал находящиеся в его распоряжении силы и средства для разгрома противника».

«…в том, что Русская Армия – сильнейшая армия в Европе, через каких-нибудь 40 лет после славной «французской» кампании, потерпела сокрушительное поражение в Крымской войне, обнаружив отставание от других европейских армий в военно-техническом, организационном и тыловом отношениях, вина не только Николая I, но и его ближайшего окружения, в том числе и И.Ф.Паскевича, которому российский император искренне доверял.

Заняв высокое положение в обществе, И.Ф.Паскевич не всегда проявлял настойчивость в доведении до царя объективной информации о положении дел в стране и армии, молчал, а иногда и просто вводил в заблуждение Николая I, что наиболее наглядно проявилось в действиях И.Ф.Паскевича в ходе Крымской войны. Статус фаворита обязывал фельдмаршала стать для блага страны выше своих личных интересов и способствовать могуществу державы, но князь Варшавский предпочитал не вмешиваться в политику Николая I, заботился скорее о своем престиже, чем о престиже государства».

«Используя особые отношения с царем, князь Варшавский внушал российскому императору мысль о проигрыше Дунайской кампании, но делал это осторожно, не ущемляя достоинства императора и собственного положения. Свое мнение фельдмаршал подкреплял разнообразными действиями, порой сомнительного характера. Поэтому военно-политическое руководство страны, в лице Николая I, подчиненные И.Ф.Паскевича по Действующей армии, недоверчиво относились к поступкам фельдмаршала, а к представленной им информации, частью вполне достоверной, скептически.

Занимая пост главнокомандующего, князь Варшавский имитировал деятельность по управлению Дунайской армией, препятствовал выполнению воинского долга и приказаний императора своим генералам, что, в целом, негативно отражалось не только на ходе Дунайской кампании, но и на моральном духе всей Русской Армии…».

***

Так пишуть про Паскевича добросовісні автори.

Можна зауважити, що творець віртуального «Меморіалу Паскевича» колишній учитель історії Віктор Шестаков не володіє достатніми фаховими знаннями чи критичністю дослідника й занадто захопився своїм героєм. Але ж це далеко не перша «проба пера». У 2007 році він у співавторстві з полтавським журналістом і літератором Юрієм Погодою видав книгу «Соткавший славу из побед», присвячену звеличенню фельдмаршала. У відгуку на неї невідомий мені Андрій Подволоцький іронізував: «Читая книгу, иногда складывается впечатление, что гг. Погода и Шестаков увлечены не сколько полководческим даром своего героя, сколько блеском золотошитых мундиров и гроздьями орденов аж до пупа. В таком случае им следовало б стать биографами братьев Разумовских – те достигли фельдмаршальских высот, ни разу не взмахнув саблей».

Не думаю, що Шестаков проґавив це та інші подібні зауваження на свою міфотворчість, чи забув про них. Просто мета його діяльності з героїзації Паскевича інша – цинічно-політична, з неприємним душком. Але це – тема для окремої розповіді.