28.04.2012 | 7:20

ДВА ПОЛЬСЬКІ ПОВСТАННЯ, ДВА ПОЛТАВЦІ (кухоль дьогтю до «Меморіалу Паскевича»): фінал

Найяскравішою постаттю поміж українців – учасників польського повстання 1863–1864 років, описаного в попередньому блозі, був Андрій Потебня.

Народився він 19 серпня 1838 року в селі Перекопівка на Роменщині, що тоді входила до Полтавської губернії.

Його батько – Панас Потебня – належав до козацького роду, із запорожців. У 1828–1829 роках брав участь у війнах з Персією і Туреччиною. Скінчив службу штабс-капітаном. Осів у Ромнах, де став судовим засідателем. Володів кількома мовами, над усе цінував освіченість. У містечку мав будинок, а в Перекопівці – хуторець з п’ятьма кріпаками.

Панасова дружина народила чотирьох синів та одну доньку. Першому з хлопців, Олександру, судилося стати відомим ученим – мовознавцем, філософом, фольклористом, етнографом, літературознавцем, педагогом, членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, засновником так званого психологічного напряму у вітчизняній філології. З 1945 року його ім’я носить Інститут мовознавства Академії наук України.

Усі молодші брати – Андрій, Петро, Микола – віддали свої життя у боротьбі з царизмом.

Андрій, другий у сім’ї син, десятилітнім потрапив на вишкіл до Орловського, а згодом до Полоцького кадетського корпусу. Відкритий 1835 року в древньому білоруському місті заклад мав чітку «виховну» мету: активно русифікувати дворянську молодь західних, недавно загарбаних земель, подолати ворожі царській Росії настрої, які йшли з Польщі після нещодавно потопленого в крові повстання.

Згодом разом з усім випуском з Полоцького корпусу юнака перевели до Петербурга. Закінчив навчання Андрій влітку 1856 року й у званні прапорщика був направлений у Шліссельбурзький піхотний полк, розквартирований у Варшаві. Через два роки його відіслали до Царськосільської стрілецької школи.

У цей час Потебня зблизився із Зиґмунтом Сєраковським, 30-річним офіцером польського походження, який навчався в Академії Генерального штабу й заснував у Петербурзі таємну офіцерську організацію. А ще був дружнім із Тарасом Шевченком і називав себе «українцем з правого берега Дніпра». До організації належали й інші молоді польські патріоти – офіцери російської армії, такі як Ярослав Домбровський та Зиґмунт Падлєвський. Група встановила контакти з російськими і польськими таємними гуртками, котрі теж виступали за повалення царату і підтримували ідею незалежності Польщі.

Діставши 1 грудня 1859 року свідоцтво І ступеня про відмінне закінчення офіцерської школи, Потебня повернувся до Шліссельбурзького полку в Польщу.

Андрій Потебня

Андрій Потебня

Як людина мисляча й глибоко порядна, він не міг сприйняти розстріли мирних демонстрацій, інші безчинства царської влади проти польського народу. Почуття справедливості й честі ввійшло в протиріччя з військовою присягою.

Андрій знайшов однодумців. Став одним з організаторів і керівників таємної організації – «Комітету російських офіцерів у Польщі».

1 червня 1862 року в «Колоколі», першій російській революційній газеті, яку видавали в Лондоні Олександр Герцен і Микола Огарьов, були наведені уривки з листа від «офіцерів організації Потебні», де вони писали про «готовність принести викупну жертву з найбільшою користю» та що не претендують на провідну роль, а лише прагнуть зробити скромний внесок у спільну справу визволення від тиранії самодержавства.

Ще раніше, у квітні, комітет зазнав тяжкого удару – арешту кількох чільних членів, підозр щодо інших. Андрій покинув службу, перейшов на нелегальне становище.

Тим часом його побратими були страчені – подалі від людських очей, о четвертій годині ранку на валу фортеці у Модліні (Новогеоргіївську). Смертний вирок бунтівникам затвердив генерал, царський намісник Олександр Лідерс. Олександр ІІ розпорядився «вирок над офіцерами 4-го батальйону виконати без будь-якого пом’якшення». Та замість тотального страху, що, на думку уряду, мав перейняти армію, владу очікувало загальне обурення громадськості в Росії й за кордоном.

Наприкінці липня у Варшаві у військовому середовищі поширилася написана Потебнею прокламація «Духовний заповіт поручиків Арнгольдта і Сливицького, унтер-офіцера Ростковського і рядового Шура, які загинули мученицькою смертю 16 червня 1862 року у фортеці Новогеоргіївську». «Нас боялися розстріляти у Варшаві, знаючи, що ви в нас стріляти не будете, – йшлося в ній. – Є ще поміж вами багато товаришів наших, які трудяться потай для вашого спільного блага: це ваші молоді офіцери. Спільне нещастя єднає нас із вами». «Поєднайтеся вірою з вашими офіцерами: вони поведуть вас на гнобителів, вони дадуть вам волю і благоденство».

Андрій вирішив ліквідувати царського намісника. Замах було здійснено під час його прогулянки – у центрі Варшави серед білого дня. Однак генерал зазнав тільки поранення.

Пізніше новий намісник, князь Костянтин, повідомляючи монархові обставини події, зауважив: «Коли б у натовпі, що був на той час у Саксонському саду, було б хоч трохи співчуття до поліції, вбивця не зміг би зникнути».

Підпільна газета «Варта» назвала замах на Лідерса «наочним попередженням для тиранів».

Зниклого ж Андрія Потебню було внесено до списку політичних злочинців, на нього чекав військовий суд. Він виїхав за кордон, побував у Лондоні.

«Без ран, без сумнівів, без фраз», «так і дихає вірою, і це так просто, без пози», «я не зустрічав юнака, відданішого спільній справі», – писав про нього Огарьов. Йому вторив Герцен: «Особи, симпатичнішої великою простотою, великою відданістю, безумовною чистотою і безкорисливістю своєю, трагічним розумінням своєї долі, я не бачив».

Повернувшись на початку польського повстання до Варшави, Потебня взяв участь у написанні листівки «Ллється польська кров, ллється російська кров...». Адресувалась вона офіцерам і солдатам російської армії. Закликала їх підтримати виступ. Переконувала, що свобода всіх народів імперії тісно пов’язана із звільненням Польщі. Прокламація швидко поширилася по всій Російській імперії (знаходили її і в Петербурзі, і в Москві).

У ніч з 4 на 5 березня 1863 року повстанці, озброєні косами, напали на значно чисельніший загін російського війська. Їх очолював, також з косою в руках, Андрій Потебня. Куля наздогнала його біля стіни цвинтаря містечка Пяскова Скала.

Товариші віднесли смертельно пораненого в груди командира в сторожку, там на світанні він і помер – спокійно й мужньо. Останніми його словами стали: «Дай вам Бог перемогти в боротьбі проти тиранії…» Було йому 24 роки.

Героїчна смерть офіцера вразила світову громадськість. На його загибель відгукнулася низка закордонних газет.

«Не знала російська куля, яка вразила Потебню, яке життя вона зупинила на перших кроках його. Чистішої, самозреченішої, відданішої жертви очищення Росія не могла принести на палаючий вівтар польського визволення», – написав Герцен у некролозі на сторінках «Колокола». І ще: «Потебня належав до числа тих уособлень, втілень вікового болю цілого народу, якими він зрідка відбуває страждання, скорботу й муки совісті».

Огарьов відгукнувся на смерть Андрія закликом до російської молоді: «Друзі юнаки!.. Надгробним словом хочу кликати до посиленої праці на побудову нового життя. Пам’ять Потебні нічим кращим не можу вшанувати. Він загинув заради цього нового життя, певний, що його смерть стане прикладом і заповітом».

Глибоко схвилювала смерть Андрія польських патріотів. Невідомий автор листа, надісланого до редакції краківського журналу «Кроніка» стверджував: «...вражений кулею в груди, загинув великодушний росіянин за свободу нещасної Польщі. Ми шануємо пам’ять благородного Андрія Потебні і ставимо його прикладом найпіднесеніших ідей і честі Польщі, не забути його серця…»

1953 року, на 90-ту річницю повстання, прах Андрія Потебні й загиблих разом із ним повстанців з великими військовими почестями було перенесено до розташованого неподалік місця бою замку на околиці Кракова, біля Пяскової Скали, і поховано в братській могилі. Замок перетворений на історико-краєзнавчий музей, у ньому завжди людно.

могила

Братська могила повстанців

На надгробку написано: «Тут спочиває шістдесят п’ять повстанців 1863 року, серед них академік Стефан Залевський та українець Андрій Потебня, колишній офіцер російських військ, соратник Олександра Герцена. Вічна слава борцям за нашу і вашу свободу!»

Українця Потебню у Польщі вшановано як національного героя. Його іменем названі вулиці у Варшаві та в інших містах, його діяльність вивчають польські школярі. Про благородного й відважного хлопця з Посулля написані книги…

Польське повстання 1863–1864 років набуло всеслов’янського, загальноєвропейського значення, явило собою зразок справжнього інтернаціонального єднання на ґрунті боротьби з поневолювачами. Його ідеали скріплені кров’ю синів різних народів. Підтримане справжніми демократичними силами – як польськими, так і українськими, – воно продемонструвало спроможність двох колись ворогуючих народів згуртуватися навколо цінностей свободи, парламентаризму, людської особистості, приватної власності й загального блага.

Братерську дружбу між поляками та українцями окропив власною кров’ю Андрій Потебня, наш співвітчизник. Його мужній чин, дії інших непольських учасників боротьби проти російського самодержавства дозволили польському суспільству переглянути своє ставлення до народів, які входили свого часу до Речі Посполитої, зайняти чіткі демократичні позиції.

«Останнє повстання відкрило нам шлях, яким ми маємо йти. Нам слід вийти за межі егоїстичного патріотизму з тим, щоб керуватись думкою про права людини і визнавати права інших народів». «Польська нація, яка бореться за незалежність, чітко уяснила, що не можна відмовити у незалежності жодній народності, не настроївши проти себе тих, кому відмовлено у цьому праві, і тим самим не відрікшись від ідеї, написаної на піднятих нами знаменах, що рівнозначно самогубству».

Автор цих слів – уже згадуваний кілька разів Ярослав Домбровський. Наприкінці 1864 року він утік з етапу до Сибіру, наступного літа з фальшивими документами пробрався за кордон. Оселившись у Франції, став одним із лідерів польської політичної еміграції. Під час франко-прусської війни 1870–1871 років рішуче піднявся на захист республіки. Був покликаний паризькою Комуною очолити легіон національної гвардії. Зробився фактичним головнокомандувачем збройних сил Комуни. Загинув від смертельного поранення на барикаді поблизу Монмартру в бою з версальськими військами.

***

Два польські повстання. Дві людські долі. Діаметрально протилежні.

Іван Паскевич, Андрій Потебня. Обидва – безумовно видатні особи. Та тільки один був на боці гнобителів і керував придушенням свободи, інший встав на її захист. Один, прислужуючи царям, досягнув величезних титулів, звань, статків. Інший в ім’я високої ідеї пожертвував усім, навіть власним життям. Ставлення польського народу до обох – цілком очевидне й зрозуміле. А як мусимо ставитися до них ми?

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
137
Останні публікації