25.04.2012 | 7:51

ДВА ПОЛЬСЬКІ ПОВСТАННЯ, ДВА ПОЛТАВЦІ (кухоль дьогтю до «Меморіалу Паскевича»). Ч. 3

У березні 1855 року скінчилося життя Миколи І. На трон зійшов його старший син – Олександр II, реформатор, «ліберал». Спочатку він зробив кілька прихильних до поляків жестів: скасував воєнний стан, амністував політичних в’язнів, на місце померлого Паскевича призначив більш поміркованого намісника. Та вже невдовзі на очікуване розширення автономії краю відповів місцевій аристократії: «Жодних мрій, панове, жодних мрій!» І наголосив, що єдиний для Польщі шлях – дальше зближення з Росією.

Волелюбний народ такі перспективи не влаштовували. 29 листопада 1860 року, у річницю попереднього повстання, відбулася політична маніфестація у Варшаві. У провінції сталися дрібні сутички з владою з приводу вивісок непольською мовою.

Наприкінці лютого 1861 року у Варшаві пройшла мирна демонстрація на честь річниці битви під Грохувом. Однак царські жандарми її розігнали. Значно чисельнішу маніфестацію, що зібралася за два дні, придушували вже з використанням вогнепальної зброї. При цьому п’ятьох протестувальників було вбито, багатьох поранено. Загальне обурення суспільства супроводжувалося зростанням радикальних настроїв. Похорони жертв царизму перетворились у грандіозні патріотичні демонстрації.

Розстріл російськими військами акції протесту мешканців Варшави 8 квітня призвів до загибелі понад 100 осіб та безлічі поранених. Відтак опозиційний рух перемістився з вулиць до костелів, де майже щоденно замовлялися молебні на честь вітчизни і патріотів.

У відповідь 14 жовтня російська влада відновила воєнний стан, який забороняв будь-які збори і демонстрації, ввела поліційну годину. Патріотичні богослужіння припиняли за допомогою військ.

Водночас жандарми буквально полювали за потенційними учасниками національно-визвольного руху – чи то польського, чи то українського – й учиняли над ними безжальну розправу. Так, у червні 1862 року жандарми заарештували на Київщині підполковника-українця Андрія Красовського. Його офіційно сформульована провина: «у малоросійському одязі поширював серед нижніх чинів листи із закликами не стріляти і не сікти селян за те, що вони хочуть землі і волі». Вирок – смертна кара. Щоправда за мить до страти, коли розстрільна команда під барабанний дріб уже взяла на приціл приреченого, була оголошена царська «милість»: заміна смерті на 12 років каторги.

Поляку ж Ярославу Домбровському, нещодавньому випускнику петербурзької Академії генерального штабу, офіцеру штабу 4-ї піхотної дивізії у Варшаві, затриманому в серпні того ж 1862 року, для смертного вироку вистачило «компрометуючого зв’язку» з далекими родичами-революціонерами. Утім, і його осяяла «височайша милість» – 15 років каторги.

Спровоковане брутальною поведінкою імперського окупаційного режиму на початку 1863 року в Польщі вибухнуло нове велике повстання. Зразком для польського національного руху стали успіхи у визволенні та об’єднанні Італії. Перемогу починанню мала забезпечити цілеспрямована підготовча робота, яку кілька років здійснювали патріотичні організації, що виникли у середовищі студентів і офіцерів царської армії (загалом понад 20 тисяч учасників). Координуючим центром став Центральний національний комітет, створений у Варшаві, який мав своїх представників й у європейських країнах. Навчені попередньою поразкою, поляки подбали також про встановлення порозуміння з представниками інших пригнічених народів Російської імперії, зокрема й з українцями. Основним гаслом повстання стала вироблена раніше формула – «За нашу і вашу свободу». Герб повстанців складався з трьох частин: Білий орел символізував Польщу, знак «Погоня» – Литву, Архангел Михаїл – Русь (Україну й Білорусь).

Герб польських повстанців

Герб польських повстанців

Поміж іншого, Центральний національний комітет налагодив взаємодію з таємною офіцерською організацією, що діяла в російській армії на терені королівства. Її члени, серед яких були поляки, росіяни, українці, мали тісні зв’язки з підпільними організаціями в Росії, що робили ставку на повстання проти самодержавства, зокрема «Землею і волею».

Царська влада, відчуваючи рівень суспільної напруги, намагалася збити його, оголосивши в Польщі наприкінці 1862 року терміновий рекрутський набір. У списки були включені 12 тисяч осіб, запідозрених у належності до патріотичних організацій, – головним чином молодь. Мета акції не приховувалась: «усунення з краю підбурюючих елементів, які підштовхують до неспокою й анархії». Та це тільки активізувало поляків.

Повстання розпочалося 10 січня 1863 року в несприятливих зимових умовах. Близько 6 тисяч слабо озброєних патріотів утворили партизанські загони, які здобували зброю, нападаючи на невеликі військові гарнізони у провінції. Царський уряд, маючи 100-тисячну армію, сконцентрував сили у великих фортецях і містах, обмеживши тим самим можливості бунтівників. Під контролем останніх опинилися тільки невеликі містечка і села, що не мали стратегічного значення. Фактично повстання перетворилося на партизанську війну. Лише окремі загони налічували понад тисячу чоловік.

Улітку партизанський рух посилився. Групи патріотів нападали на російські гарнізони і колони, атакували містечка. На місці розбитих і розпорошених загонів швидко утворювалися нові. Через повстанські лави пройшло понад 200 тисяч осіб, відбулося близько 1200 збройних сутичок і боїв. Та в більшості випадків польські загони змушені були відступати і розпорошуватися перед численнішими силами противника.

Разом із тим, Центральний національний комітет, оголошений Національним урядом, здійснюючи керівництво повстанським рухом з підпілля, зумів розбудувати досить ефективну адміністративну мережу. Уряд підтримував правопорядок, вершив революційне правосуддя, збирав податки, випускав кілька підпільних видань. «Таємна держава» функціонувала справно, населення підпорядковувалося його розпорядженням, а громадська солідарність обмежувала до мінімуму кількість донощиків.

Програмою дій уряду, поміж іншого, передбачалося зрівняння в правах селян та інших суспільних верств, надання селянству загального виборчого права, скликання вищих зборів країни як представницького органу влади, запровадження законодавчо обґрунтованої й підтвердженої парламентським шляхом системи справляння податків та багато іншого, про що в Російській імперії навіть мріяти не доводилось.

Прагнення повстанців були підтримані урядами Англії й Австрії, які скерували ноти протесту Росії, вимагаючи припинення каральних дій проти поляків і розширення автономії королівства. Активну прихильну позицію зайняла також Франція. Натомість Пруссія вже в лютому 1863 року підписала з Росією військову конвенцію, яка передбачала надання тій збройної допомоги.

Крім власне польських земель, повстання охопило терени Литви і частково Білорусії та Правобережної України.

Ще наприкінці березня 1863 року польський уряд видав «Золоту грамоту», видрукуване золотими літерами звернення до селян. У Грамоті та в спеціальній відозві «до братів-русинів», що поширювалася на Волині, Поділлі й інших частинах Правобережжя, наголошувалося, що повстання скероване проти самодержавства за демократичну Польщу, в якій кожен отримає широкі права і свободи, а селяни – земельні наділи без викупу. Гарантувалося також право вживання рідної мови в школах і судах.

В Україні перші партизанські загони з’явилися наприкінці квітня, спочатку на Волині, далі на Київщині, особливо – у Васильківському повіті. Координацією їхній дій займався створений заздалегідь «Провінційний комітет на Русі». Основу повстанських сил у Києві становили студенти університету Св. Володимира (тоді там багато вчилося поляків). Однак неподалік від міста їхні загони, загалом кількасот чоловік, були розгромлені російською армією.

У Київській окрузі утримувалося до 45 тисяч царського війська. Цього з лишком вистачило не тільки для ліквідації виступів на Правобережжі, але й для участі в каральних акціях на території Люблінської та Гродненської губерній. Відповідно до офіційних рапортів, у Київській губернії не залишилося жодного озброєного повстанця через 8 днів з часу їх першої появи, у Волинській – через 20 днів. Найбільші загони – під проводом сина повстанця 1830 року, полковника російської армії Едмунда Ружицького та Владислава Рудницького – наприкінці травня з боями пробилися до австрійського кордону й перейшли до Галичини.

У Києві учасників повстання, патріотів-поляків А.Зелінського, В.Крижанівського та інших, було страчено біля стін Косого Капоніру, так називалося одне з укріплень міської фортеці.

Українські селяни, у черговий раз обдурені російською владою, в масі своїй не підтримали повстанців, серед яких переважали польські шляхтичі. Навіть навпаки, як повелівали урядники, створювали загони самооборони – так звану селянську варту із царськими офіцерами на чолі. Стражникам обіцяли частину майна, відбитого ними у повстанців. З іншого боку, погрожували відповідальністю за погане виконання обов’язків. Отож і нападала селянська варта на розсіяні групи повстанців, а також на маєтки шляхтичів.

Однак, як поміж селян, так і в армії знаходилися співчуваючі бунтівникам. До тисячі військовослужбовців, у тому числі  близько 300 офіцерів, відмовилися стати катами польського народу і перейшли на бік борців за визволення від імперського гноблення, з них близько третини – українці. 89 героїв, захоплених у полон, за вироками польових судів царату були розстріляні чи повішені. А ще серед командирів повстанців були француз Франсуа Рошебрю, італієць Франческо Нульо та інші іноземці.

Важко було переступити через старі образи у ставленні до поляків й частині демократичної української громади. Її настрої виразно характеризує відтворена одним із київських студентів-поляків, згодом письменником, Юліаном Беліна-Кенджицьким суперечка Тараса Шевченка з котримсь із затятих українофілів, що відбулася за кілька років до повстання.

«Послухай, – казав Шевченко – хочеш будувати новий світ слов’янськими руками, а лякаєшся з поляками про це говорити. Так з ким же ти, чорт візьми, будеш будувати? З нашими панами не поладиш». А той на це: «Билися ми з поляками довго – не вірю». От і розмовляй з дурнем! «Билися, поки було за що, а нині і їх, і нас одна рука по голові гладить. Час схаменутися» – відповів Шевченко.

Між іншим, вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», що став нашим національним гімном, з’явився в 1863 році під емоційним впливом від польського повстання та національного гімну «Єще Польска не згинела»…

На польських землях повстанський рух у цілому було розгромлено до вересня 1864 року, хоча окремі загони чинили спротив до початку 1865-го.

Цього разу катом Польщі став Михайло Муравйов, призначений царем влітку 1863 року головним начальником Північно-Західного краю і наділений надзвичайними повноваженнями. Прозвисько «Вішатель» закріпилося за ним задовго до описуваних подій: коли в 1831 році після призначення на посаду губернатора Гродненської губернії його запитали, чи не родич він повішеному декабристові Муравйову-Апостолу, у відповідь пролунало, що він не з тих Муравйових, котрих вішають, а з тих, які самі вішають.

Як і раніше, російська армія використовувала свою значну чисельну перевагу. Проти повсталої Польщі було використано до 340 тисяч добре вишколеного царського війська. Це призводило до значних втрат серед бунтівників (до 30 тисяч убитими в боях), при мінімальних утратах росіян – 3343, з них 2169 були тільки поранені.

Бойові дії супроводжувалися терором, жорстокими репресіями, масовими екзекуціями. Захоплені в полон члени уряду, інші ватажки повстання привселюдно знищувалися. Остання групова страта відбулася 5 серпня 1864 року біля мурів Варшавської цитаделі. Ніхто із засуджених помилування не попрохав – свідками їхньої героїчної смерті стали тисячі варшав’ян. Усього ж налічують до 2 тисяч повішених учасників повстання. Ще 972 людини було заслано на каторгу, 1427 – відправлено до Сибіру, велику кількість безстроково (!) віддано до армії. Майно покараних конфісковували.

І знову безліч поляків змушені були шукати порятунку від переслідувань російського царату за межами своєї вітчизни.

Вражений безчинствами губернатор Петербургу Олександр Суворов, унук знаменитого генералісимуса, публічно назвав Муравйова «людожером».

Подолавши опір, царат дощенту викорінив залишки польської автономії та замінив її російською адміністрацією загальноімперського зразка. Реалізовувалася широка програма з русифікації краю, суть якої виразно окреслили слова Муравйова: «Что не доделал русский штык – доделает русская школа».

На Правобережній Україні конфісковані у поляків маєтки уряд роздавав безплатно російським офіцерам та урядникам, або на пільгових умовах продавав особам виключно російського походження. Для цього тим видавалися позики з особливого фонду у 5 мільйонів рублів. Постраждали й ті польські поміщики, хто не мав жодного стосунку до повстання. Їх обклали особливим збором у 10%.

З метою обмеження польських культурних і політичних впливів почалося усунення викладачів-поляків практично з усіх кафедр Київського університету. А щодо студентів було встановлено жорсткий режим нещадного національного гніту, спрямований на їх повну русифікацію. Польську мову заборонялося вживати в офіційних установах, в аптеках, навіть у приватному листуванні чи в прилюдних розмовах.

Далі буде.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
137
Останні публікації